«Бізнес і війна схожі: на початку боїшся, потім звикаєш». Історія Дмитра Томчука, який зараз боронить країну

П’ятий місяць повномасштабної війни росії в Україні. В одному із сіл на півдні під обстріл потрапляє будинок з українським підрозділом аеророзвідки. Ворожий «град» залітає на подвір’я, і всі вікна вибиває вмить. Один з українських бійців у будинку – Дмитро Томчук, серійний підприємець і засновник інвестиційного фонду FISON.

У перші дні війни він пішов добровольцем захищати Україну. Спочатку був у Бучі та Гостомелі, зараз боронить південь нашої країни. В інтерв’ю MC.today Дмитро розповів, від чого ледь не втратив свідомість на війні та яке рішення в бізнесі допомогло йому не думати про роботу на фронті.

У військкоматі мене відправили додому

Наш з родиною київський дім знаходиться недалеко від аеропорту Жуляни. Цілий день 24 лютого ми з дружиною та дітьми ховались у підвалі будинку. Я подивився на це і вирішив йти до військкомату.

За інвестфонд не переживав. За декілька років до війни я прийняв найправильніше бізнес-рішення – налагодив процеси делегування. Уже декілька років усі питання інвестфонду вирішували без моєї прямої участі. І це дозволило в тому числі на війні не думати про роботу.

Бойового досвіду в мене не було, раніше я лише проходив військову кафедру, був офіцером запасу. Тому у військкоматі мене зустріли непривітно – сказали йти додому і чекати третьої або четвертої хвилі мобілізації. Але я наполіг на тому, щоб мені видали автомат і пішов з ним записуватись до підрозділу тероборони.

Проте мене «підхопив» інший підрозділ – спецоперацій. Він займається аеророзвідкою на безпілотних літальних апаратах власного виробництва. І від цієї миті я більше не інвестор, а боєць охорони особливого загону техзасобів з позивним Лексус.

У першу чергу товариші попросили, щоб я вивіз із Києва сім’ю, бо тоді очікували бої в місті. Дружина та діти зібралися за пару годин – склали в рюкзаки по дві футболки й білизну. А мій восьмирічний син поклав усього одну м’яку іграшку. Вона зайняла все місце в рюкзаку, але для нього це була важлива річ, вона надавала спокою. Я вивіз родину і поїхав на службу.

Як навчався розвідки й тактичної медицини

Перші місяці війни ми з підрозділом знаходились на базі в Києві. Щодня проводили обльоти – аеророзвідку.

Процес нашої роботи виглядав так. Спочатку ми запускали безпілотний літак без бойового заряду, він розвідував цілі. Ці дані ми розшифровували й аналізували. Якщо нам щось не подобалось, робили дорозвідку. І коли вже остаточно визначали ціль, пускали в небо літак з бойовим зарядом, щоб знищити її.

Спочатку я прикривав досвідченого пілота при запуску літака, потім був його асистентом. Так потроху вчився і переходив від простих речей до складних.

У перші дні, коли біля мене вибухав снаряд, було страшно. У полі пліч-о-пліч зі мною стояли бойові друзі – досвідчені вояки. Я бачив, що вони не реагують, і теж удавав, що мене це не бентежить. А потім дійсно до цього звик. Ось у шести метрах від мене розірвало міну, думаю: «Добре, що сиджу в окопі».

До речі, це дуже схоже з бізнесом. Коли починаєш робити в ньому перші кроки, є страх перед зобов’язаннями і що щось не вийде. Потім звикаєш до відповідальності. На полі бою я теж, як у бізнесі, беру відповідальність за себе і людей поруч. 

Вечорами ми навчалися тактичної медицини. Нам роздали аптечки з 20 незрозумілими препаратами, ми їх розпаковували та вчилися застосовувати. Медики проводили для нас лекції. І це мені давалося дуже важко – на початку я ледь не втрачав свідомість від думок, що з нами може бути.

Як тільки ми вибили ворога з Бучі та Гостомеля, перемістилися на Броварський напрямок. Там допомагали розвідкою танковим підрозділам. А зараз ми на півдні України – захищаємо Миколаївщину та Херсонщину.

На фронті слухаю рок і не читаю новини

На війні дуже швидко адаптуєшся до нових побутових умов – навіть якщо звик зовсім до інших. Якщо говорити, наприклад, про їжу, тут із цим усе добре. Одного разу ще в Києві я відкрив холодильник та обімлів: він доверху був забитий ковбасою, салом та іншими смаколиками. Виявилось, хлопці зібрали «недоторканий запас» на випадок окупації. Також часто нас годують волонтери, навіть доставляють страви з ресторанів, привозять цукерки та шоколадки.

Окрема тема – сухпайки. На півдні нам часто роздають і закордонні, й українські. Мій фаворит – англійський сухпайок «Паляниця», у ньому 2,8 тис. кілокалорій. Туди входить законсервована банка ковбаси (вона схожа на нашу шинку), банка з готовим фаршем, пакети з напівготовими кашами, чай, кава, шоколад і бісквіти – це все на один день.

Звісно, я звик до іншого життя, але зараз про комфорт навіть не думаю. Ціную те, що іноді просто бувають вільні хвилини. Тоді я слухаю рок або читаю електрону книгу. У перші дні служби занурювався в новини, а коли війна стала нормою життя, цікавість до них зникла.

Про посттравматичний синдром

За час служби мене пару раз відпускали додому на декілька днів. Першого разу не сказав дітям, що приїду – це була така емоційна зустріч!

У той, перший, приїзд мене дуже вразила кількість людей у ресторанах і спортзалах. Дратувало, що всі навколо живуть звичайним життям під час повномасштабної війни. Потім я зрозумів – то була неправильна реакція, так званий посттравматичний синдром.

Важливо, щоб в Україні зараз усе працювало – бари, ресторани, кав’ярні,  салони краси. На одного солдата в полі потрібно, щоб у тилу працювало 25 людей. Тоді наша економіка вистоїть. 

«Отже, ми все правильно робимо»

Я вважаю, що війна ще буде йти роки чотири й, на жаль, торкнеться 50% чоловічого населення України. Як фінансист я рахую прагматично. Війна йде з 2014-го року, і за цей час ми ще не дійшли до переломного моменту. Тож, коли він настане, від нього слід відкотити стільки ж років назад. Але, наприклад, достатня кількість зброї, може скоротити цей період удвічі.

Попри те, що я воюю всього п’ятий місяць, уже є дві головні речі, які я виніс для себе про війну:

• Слід брати відповідальність за родину й евакуювати дітей і жінок. Особливо, коли наближається окупація – адже ворог використовує мирних жителів.
• Уміти поводитися зі зброєю навіть у мирний час. Якби хоча б кожний другий у Бучі та Гостомелі мав зброю, люди б дали ворогу відсіч. Коли я буду сивим дідусем і мене спитають про війну, я скажу – потрібно мати зброю та вчитись поводитися з нею.

Після перемоги я візьму дітей і ми поїдемо по українських містах – на Херсонщину, Миколаївщину, Донбас. Я хочу поспілкуватися з людьми в українських селах.

А потім поїдемо за кордон – але не в ті країни, які колись планували відвідати, а ті, які нам зараз допомагають. У Польщу, Швецію, Латвію, Литву, Естонію, Велику Британію. Ці країни стали мені ближчими, я хочу більше знати про них. Потім поїдемо до моря: буду сидіти на березі і згадувати, як нас обстрілювали «градами» в будинку на півдні України. А я тоді думав про себе: «На нас йде полювання. Отже, ми все правильно робимо».