Не соромтеся бути видимими – чому важливо сприймати себе серйозно, щоб це робили й інші

Коли мені було 25, я вперше вийшла на сінк із командою розробки як лід. У чаті ще за п’ять хвилин до мітингу хлопці обговорювали якісь стендапи, меми і «знову хтось із бізнесу прийде щось просити». Це була я.

«Внутрішнє “я не маю права говорити голосно” – це найпотужніший бар’єр у кар’єрі, який ми часто самі й вибудовуємо». Фото: Юлія Сименович

Почала говорити. Мене ввічливо перебивали. Уточнювали, чи справді я розумію технічну частину. Потім хтось перепитав те, що я тільки-но сказала. Звісно, для впевненості – але не моєї. Я вийшла з дзвінка і… не образилась. Я подумала: «Окей. Потрібно ще більше вчитись. Бути чіткішою. Сильнішою». Але всередині вже заклався фундамент того, що я знатиму на 100% – мене ніхто не сприйме серйозно, поки я не зроблю це сама.

Розповідати про себе – це теж робота

Довго я вважала, що результат говорить сам за себе. Що якщо ви добре працюєте –вас точно помітять. А потім побачила, як хтось із сусіднього департаменту робить удвічі менше, але його проєкти потрапляють у всі дайджести. Бо він умів розповісти.
А я – ні. Бо боялась звучати «зарозуміло». Не хотіла, щоби подумали, що «випинаюсь».

Звідти ж йшли всі ці формулювання:

• «Я трохи допомогла з проєктом…» (насправді зібрала його з нуля);
• «Ну, це спільна заслуга…» (але рішення ухвалювала я);
• «Я можу включитись, якщо треба…» (а треба було вже тиждень як).

Внутрішнє «я не маю права говорити голосно» – це найпотужніший бар’єр у кар’єрі, який ми часто самі й вибудовуємо.

Перелом: коли я сама собі дала дозвіл бути амбітною

У якийсь момент я втомилась. Втомилась бути «зручною». Втомилась грати в скромність, яка нікому не допомагає. Я сіла й написала собі три речі.

1. Я маю право говорити про свій внесок.
2. Я можу бути амбітною – це не егоїзм, а ресурс.
3. Я не зобов’язана бути «приємною», щоби бути ефективною.

І почала діяти:

• виступати першою на мітингах, а не чекати, коли хтось скаже «а що думає Юля?»;
• формулювати твердо: не «може, варто подумати над…», а «я пропоную ось це – бо…»;
• заявляти про досягнення, навіть якщо це просто: «Пам’ятаєте, ми вклалися в дедлайн? Бо я вчасно перекинула частину задач іншій людині».

Це було незвично. Але з кожним разом – легше.

Що реально допомогло мені переламати цей сценарій

Сильне оточення

Мене змінили жінки поруч. Кожна – з досвідом, і кожна – у свій час пройшла цю саму трансформацію. Ми не грали в «будьмо лагідними». Ми говорили про амбіції, вплив, структуру, відповідальність. І це давало підтримку.

Фідбек не як оцінка, а як інструмент

Я почала питати не просто «все ок?», а «що було ефективно, а що – ні?». Це дозволяло бачити не лише визнання, а й зони росту – без страху.

Чітка позиція

Якщо я брала слово – я знала, навіщо. Без вибачень. Без «я не експерт, але…». Можна бути делікатною – але точною. І це працює.

Поради, які я б дала собі 5 років тому

1. Пишіть свої досягнення щотижня – не для дописів у LinkedIn, а для себе.
2. Не говоріть «вибач», якщо просто маєте іншу думку.
3. Замість «я не впевнена» кажіть «ось моє бачення».
4. Робіть інвентаризацію своєї ролі кожні 3 місяці: чи це ще та позиція, яка розвиває?
5. Знайдіть свою «опору» – ту людину, хто може нагадати, що вии не випадкова тут.

Висновок

Нас не сприйматимуть серйозно, якщо ми самі цього не робимо. Ніхто не прийде з бейджиком «ви вже готові бути лідеркою». Це треба усвідомити самій. І так, це спершу незручно. Але саме в цій незручності росте сила.

Не соромтеся бути видимими. Бо ви й так уже працюєте на повну. Настав час це визнати – вголос.