Під час ракетних ударів по Києву я зрозуміла, що… хочу повернутися в Україну. Мій досвід життя та роботи в Іспанії

З початку повномасштабного вторгнення понад шість млн українців виїхали за кордон, я із сином була серед них.

Я Єлєна, фінансовий аналітик. До 24 лютого – щаслива жінка, мама, мешканка столиці та людина, яка щойно влаштувалась на омріяну роботу у міжнародній компанії. Еміграція на тому життєвому етапі точно не входила в мої плани, але задовго до повномасштабного вторгнення я жартувала з друзями, що доживати віку буду на іспанському узбережжі: куплю будинок, попиватиму Cava, їстиму паелью щонеділі на терасі гарного ресторану і насолоджуватимуся життям, як суцільною сієстою.

Та пожити в Іспанії довелося набагато раніше. Після 24 лютого 2022 року мені потрібно було знайти безпечне місце, щоб вивезти сина і я усвідомила, що в оточенні немає ні родичів, ні близьких друзів за кордоном, тож «викручуватися» довелося на ходу.

Чому я обрала Іспанію

На той момент я тільки влаштувалася фінансовим аналітиком у київському офісі міжнародної компанії, що входить до так званої «Великої Четвірки» і, як відповідальний бізнес вони дбали про співробітників. Буквально на наступний ранок після початку вторгнення всі співробітники отримали від  топменеджменту контакти колег у європейських офісах на випадок, якщо хтось вирішить шукати безпечнішого місця за межами України.

Я зв’язалася з колегами з Іспанії та Португалії та вирішила їхати в Мадрид. Я обрала саме Іспанію тому, що:

• давно закохана в цю країну, була там до лютого 2022 року разів 20 точно;
• на базовому рівні знала іспанську мову, тож, як туристка вміла замовити їжу в закладах, прочитати вказівники для пересування містами та розуміти місцевих, які з поваги до мене, суттєво уповільнювали темп мовлення і говорили чітко та неспішно.

Щоправда, бути туристом в улюбленій закордонній країні та приїхати туди жити – колосальна різниця.

Іспанці працьовиті, але після 16:00

На роботу влаштувалася відносно швидко. Фінансові звіти, як в Києві, так і в Мадриді писали англійською мовою, колеги сприймали мене як стажерку, що приїхала на кілька місяців (бо нікому тоді й в голову не могло прийти, що війна затягнеться аж так надовго), підтримували, допомогли з пошуком житла та оформленням документів.

Пам’ятаю як перед працевлаштуванням хвилювалася: як взагалі працюють іспанці, що не надто славляться своєю працелюбністю, у такій компанії як наша? Там же дедлайни, височенний рівень відповідальності та надзвичайно великий обсяг роботи. Виявилося, що репутація іспанців як людей, які тільки те й вміють, що жити від сієсти до фієсти, сильно перебільшений.

В мадридському офісі я познайомилася з величезною кількістю молодих людей, які відповідально та професійно ставилися до роботи і вразили мене своєю чіткістю та дисциплінованістю.

Єдине, що було для мене дуже дивним – це підхід до використання робочого часу.

Всі приїжджали в офіс на 9:00-9:30, потім пили каву і теревенили, виглядаючи досить сонними. До роботи бралися ближче до 11:00, а вже о 13:30 увесь офіс порожнів, коли усі співробітники йшли на двогодинну обідню перерву.

А ось після 16:00 робота йшла повним ходом і тривала часто до пізньої ночі й так по колу. Я працювала переважно віддалено, приїжджаючи до офісу один-два рази на тиждень.

До українців ставляться дружньо-байдуже

Для життя обрала Алкала-де-Енарес, друге після столиці місто в автономному окрузі Мадрид.

Квартиру вдалося орендувати в новому районі, в одному будинку із гравчинями футбольного клубу Атлетіко Мадрид. З кількома із них ми потоваришували і періодично ходили підтримати їх у матчах на домашньому стадіоні.

Ставлення іспанців до українців можна описати як дружньо-байдуже. Місцеві жителі звикли до переселенців з країн Африки, багатьох європейських країн, США та країн Сходу, тож їм немає особливого діла до того хто ти та чому приїхав.

Звичайно, при першому знайомстві їм хотілося дізнатися чи правда все те, що вони бачать у місцевих новинах, питали скільки на мою думку триватиме увесь цей кошмар і чи в порядку члени моєї родини, які лишилися в Україні. Однак зовсім скоро теми для розмов ставали буденнішими й часто співрозмовники майже забували контекст мого перебування в Іспанії.

Іспанці – відкрита та комунікабельна нація. Місцева родина періодично запрошувала нас до себе в гості та всіляко підтримувала, але по-справжньому подружитися було непросто через надто різний менталітет. Та й говорити треба було виключно іспанською, бо місцеві жителі майже не говорять англійською.

Сумувала за атмосферою Києва

У Алкала-де-Енарес не вистачало закладів, до рівня яких звикли жителі великих українських міст. Місцеві кафе були по своїй суті барами зі страшенно не смачною кавою та не надто естетичною атмосферою.

Згодом, в 10 хв пішки від будинку, де ми жили, я знайшла кав’ярню, яку відкрила сімейна пара із США. Це стало справжнім порятунком для мого внутрішнього гурмана. Смачні авокадо тости на сніданок, можливість обрати кавові зерна з Бразилії, Ефіопії чи Еквадору, сучасний інтер’єр. Все це було флешбеком до київської атмосфери.

До того ж чарівною паличкою для життя там, були походи до б’юті майстринь українок та поїздки у магазини українських продуктів, де можна було купити гречку, яку син почав вимагати буквально на третій день приїзду в Іспанію.

В Іспанії неприємно здивувала кількість бюрократії, необхідність особисто кілька разів ходити в різні інстанції, щоб вирішити те, що в Україні можна зробити онлайн за кілька годин.

Влаштувати сина в місцеву школу це була ще та пригода: три візити до установи, яка приймає заяви та розподіляє учнів по навчальних закладах не дали результатів. Довелося йти в обхід стандартної процедури, звернувшись напряму в найближчу школу з проханням допомогти оформитися там. На щастя, співробітники школи були приязні та вирішили питання за один день.

За сім місяців життя та роботи за кордоном я відчула гостру потребу бути в контакті зі «своїми людьми». В певний момент усвідомила, що хочу бути корисна власникам українських бізнесів, розповідаючи про базові речі у корпоративних фінансах та підказуючи їм, як наводити лад у грошових потоках бізнес-діяльності.

Тож я почала вести експертний блог в Instagram, проводити консультації, а згодом і брати бізнеси на фінансово-консультаційний супровід, де за 90 днів ми приводимо фінанси бізнесу до системи. Два місяці пішло на те, щоб отримати дозвіл на паралельну самозайнятість від компанії, де я працювала фінансовим аналітиком.

Повернення в Україну

У травні 2023 року, коли Київ обстрілювали практично щоночі, я чітко відчула… що час повертатися додому і я цього дуже хочу. Тож взяла час на звільнення та відправку купи справ, якими встигла обжитися за рік життя в Європі (хто виїжджав більш ніж на пів року, зрозуміє).

І от з кінця червня 2023 року я знову в Києві. Сповнена сил, енергії, натхнення та планів.

Все менше перевіряю новини – живучи в Іспанії перевіряла телеграм-канали раз на пару годин, все більше починаю насолоджуватися життям, бо концентрація любові до життя в столиці вільної країни зараз зашкалює.

Особисто зустрічаюся зі своїми клієнтами, знайомлюся з підприємцями на офлайн подіях та не втомлююся захоплюватися власниками українських бізнесів, які в умовах воєнного стану примудряються масштабувати бізнеси та виходити на нові ринки.

Я вдячна життєвому досвіду проживання в Іспанії, водночас страшенно радію поверненню в рідний Київ. Бо тут життя. Тут розвиток. Тут перемога. Тут майбутнє.