«Підприємці, котрі ніяк не будують відносини з ворогом, вже розстріляні». Про бізнес на окупованих територіях

Дмитро Томчук

На світлинах визволеного Херсона мене тішать вивіски українських крамниць на понівечених стінах пошкоджених будинків замінованого міста з підірваними котельнями. Я дивлюся на ці звичні вивіски – вони такі самі, як у  Києві та Дніпрі. Та розумію, що вони – маркер того, що Україна тут була, залишилася та буде завжди.

Прапор – то справа висока, державна, велика. А вивіски – вони на побутовому рівні, щоденно-буденному. На рівні  простого населення окупованого міста українські вивіски – це маркер держави. Місто українське до тих пір, поки в ньому є хоча б одна українська вивіска. А якщо їх не лишається, то всі замінені на російські, російською, російських компаній – це означатиме, що тепер дійсно біда. Така біда в нас зараз в Криму.

До війни я багато спілкувався з моїм другом, бізнесменом з одного містечка на півдні України. В нас було багато спільних тем про бізнес. Мене дивувала глибина його роздумів та тонке відчуття, як треба правильно, щоб усе крутилося.

Почалася війна, прийшли окупанти та почали кошмарити його бізнес. Раз за разом він отримував, «поки що пахарошему» пропозиції, від котрих неможливо відмовитися. То фінансувати якусь хню, то очолити якусь хню, то увійти до складу якоїсь хні і так далі, бо був він фігурою визначною у місті.

Але він знаходив в собі сили відмовлятися від усього, за що й попадав по повній – його викрадали, кидали на підвал, били, але він виходив та знову продовжував своє.

Він намагався якось продовжувати бізнес під окупацією – це по суті звелося до намагань продавати хоч якісь складські залишки, бо ніякого нового завозу товару з-за кордону бути не може.

Час від часу ми спілкуємося. Більше ніж пів року він під окупацією намагається тримати бізнес, та не втрачає надії та віри. Хоча я знаю бізнесменів, котрі за той самий час, але в умовах трохи кращих, втратили не тільки надію, але й розум, а потім – життя. А він продовжує та намагається.

Час від часу ми спілкуємося, й тема розмов одна й та сама, з травня – де ви, ми чекаємо на вас, ми віримо у вас, попри все намагаємося триматися та щось робити проміж крапельками та тишком-нишком.

Чому він зостався? Бо не міг кинути батьків, які нікуди їхати вже не могли.

Після звільнення його міста я зустрінуся з ним, та перекажу вам, як та на чому він тримався ці місяці, та як будував відносини з окупантами. Бо, буду відвертим – ті бізнесмени, хто ніяк не будував відносини, вже розстріляні.

Це велика, ще не розкрита сторінка цієї війни – бізнес, який працював під окупацією, та вона складається не тільки з чорного та білого.

Та мій знайомий не один такий, хто продовжує працювати на окупованій території, донатити на ЗСУ, як тільки з’являються гроші, інтернет та електрика, та видаляти логи, та чекати деокупації. Таких людей багато, й усі вони – Україна.

Магазин в Херсоні під час окупації

Я не впевнений, але, можливо, я пишу цього поста для тих, хто вважає, що усіх, хто працював на окупованих територіях, після визволення треба ставити до стінки, як зрадників та колаборантів.

Джерело: Facebook Дмитра Томчука