Поки росіяни виготовляють «Ланцети» в торговельних центрах, ми ремонтуємо дороги. На що витрачається держбюджет

13 червня я опублікувала допис із думками двох експертів про цю війну. Найбільше мені зрезонувала заява Марії Берлінської – інструкторки з аеророзвідки. Марія сказала, що нам потрібні дрони, безпілотники й все те, що може літати в небі без фізичної присутності людини в ньому та допомагати ефективно вимітати москальське сміття з нашої території. Бо інакше ми цю війну поки що програємо.

Controlling a remote helicopter drone. Drone flight remote controller in man hands

А нещодавно я побачила відео, як московити використали торговельні центри як заводи для виробництва «Ланцетів». І стало страшно, знаєте? Бо ці дрони-камікадзе в майбутньому прилетять в Україну і будуть кошмарити цивільних ночами.

Знаєте, що я роблю, коли в Україні планую кудись піти? Я вивчаю перед тим мапу укриттів в цьому районі. І коли лунає тривога, я з дитиною йду в якесь безпечне місце. Але часто я просто йду додому у ванну, бо у своєму домі на 1 поверсі почуваюся більш безпечно. А наше укриття, яке за хвилини 3-4 ходьби від нашого дому, своїми силами облаштовують мешканці того будинку. Не ті, хто відповідає за це по документах. А просто люди.

Натомість я читаю обурення друзів тим, що місцева влада Києва чи Вінниці витрачає бюджети на якісь не дуже нагальні ремонти. Особливо у Вінниці дивує ремонт площі Шевченка, де взагалі, на мій суб’єктивний погляд, не потрібно робити нічого.

І щодо Європи. Я наразі перебуваю в Італії. Тут парки максимально природні. Тут деревам підпилюють реально сухі гілки. Траву прокошують лише в районі пішохідних доріжок. Бо це природа яка вона є, навіщо її причепурювати більше, ніж потрібно? І при цьому в цих парках багато людей. А асфальт на тротуарах просто нормальний. Десь потрісканий, але загалом нормальний і придатний для прогулянок навіть з візочком.

Наші ремонти та реконструкції часто нагадують бум євроремонтів двотисячних: із витребеньками, фігурами з гіпсокартону і неймовірно складного дизайну, на який боляче дивитися.

Здається, якщо привезти європейця в таке місце в Україні, де нещодавно зробили якусь реконструкцію, і сказати йому: «це ми хотіли зробити, як у вас», то цей європеєць щиро здивується.

Я приєднуюся до когорти обурених і претензій «краще б на ці гроші купили дрони, турнікети, авто» (необхідне підкреслити). Бо я дуже люблю милуватися технікою ворога, що палає. І дуже мені болять чорно-білі знімки українських громадян – цивільних і військових. Хоча всі військові – це вчорашні цивільні, які змінили рід занять через повномасштабне вторгнення.

«То нам не треба ремонтувати дороги?». Дивлячись, які дороги. Якщо дорога жахлива, але біля неї живуть люди, то треба, мабуть, покращити їх життя. А якщо це дуже гарна дорога, але вона для похоронної процесії, то мерці не оцінять. Вкладаймося в живих людей, які зможуть захищати країну заради того, щоб вони повернулися додому цілими. Бо щось поки виходить навпаки: спершу робимо ремонти, потім рятуємо життя тих, кого не довелося б рятувати, якби ми подбали про них від початку.

Джерело: Facebook Vitaliia Mazur