У нас фактично щодня день жалоби. Як я зараз ставлюся до фото красивого життя в соцмережах

«Набридло страждати» – якось я сказала колезі, в якої загинув хлопець. Я не мала на увазі її, я говорила про себе. Але вийшло незграбно.

Вона промовчала, але за хвилину до того переконувала мене, що будь-які святкування зараз не на часі.

Але я дійсно перестала страждати через війну. В моєму житті обʼєктивно ще нічого не сталось і я накопичую ресурс на випадок, якщо станеться.

Я не песиміст, я реаліст: взагалі-то тут ракети регулярно падають або їхні уламки, тож дивно не памʼятати, що всі ми можемо померти в один момент.

Тому я перестала страждати та просто живу як можу. Ходжу на спорт, балакаю з друзями, ходжу в класні заклади й смачно їм. Завела собаку не з притулку «за всі гроші світу», навіть зробила пару ЕКЗ.

Я стільки страждала у своєму житті, я стільки не жила, як хотіла, що саме зараз варто почати це робити. Тому що потім, якщо тобі не пощастить і після потрапляння у тебе якогось російського озброєння, ти залишишся живим, тобі знадобляться надлюдські ресурси, щоб відновитися або хоча б вміти щось робити у своєму житті. Я просто маю справу з реабілітацією як комунікаційник, якщо що, і тому думаю про такі речі також.

Так ось. Припиняти жити – не варто. Треба рятувати свою кукуху як тільки можете.

Але – от хоч вбийте – я не розумію нащо все це красиве класне життя постити у соцмережах. Ну один раз ми побачили ваші (не обовʼязково саме ваші) сторіз про це. Ну другий. Але десятий, двадцятий, сотий, двохсотий раз ахахах.

Розумієте, у нас фактично щодня день жалоби. Якщо не Київ, то Херсон, якщо не Херсон, то Харків, якщо не Харків, то Нікополь.

Звичайно, ви вільні постити що завгодно. А я вільна це засуджувати. А ви вільні засуджувати моє засудження. Бо вільна країна. Але у вільній країні вам доведеться якось жити з моїм засудженням.

І так. Пів року тому я ставилась до красивого життя інших якось простіше. Сама не постила, але й не звертала уваги на якісь там дописи та фото.

Але навколо було менше смертей. Просто на той момент до мене ще не дійшла ця величезна хвиля смертей через це «одне рукостискання». А ще я не працювала у фонді, де частина моєї роботи – висвітлення принципів реабілітації.

А її потребують десятки тисяч станом на зараз. Десятки тисяч нових пацієнтів потребують реабілітації й протезування! Так, ви правильно прочитали. Це саме нових пацієнтів. Їм треба правильно обробляти куксу (ампутовану кінцівку), щоб підготувати її до протеза. А щоб встати на протез – це окрема історія.

А 4 млн людей втратили домівки і їм нема де жити. Вони безхатченки. У нас 4 млн новоявлених бомжів, яким буде дуже важко знову мати власне житло, тому що навряд чи у всіх цих людей є гроші на його покупку.

Тому я не знаю. Якщо так вже вам треба те своє життя показувати у соцмережах. Без цього це красиве життя не живеться повноцінно. То показуйте. А я буду ставитися до цього відповідно.

Джерело: facebook Олени Шкарпової.