Україна – це великий ринок збуту, а інвестори тільки й чекають, щоб вкласти в нас гроші: шість міфів про повоєнну відбудову

Щось мені останнім часом стало все більше траплятися виступів (переважно – з флангу макроекономістів та візіонерів з футурологами, але не тільки) зі стандартним набором тез відносно післявоєнного відновлення України. Вони, на мою думку, є просто хибними, а їх укорінення в суспільній уяві може мати дуже негативні наслідки для планування повоєнного відновлення.

В найгіршому випадку їхнє вкорінення може призвести до довгострокових наслідків для України – вони призведуть до траєкторії Боснії та Герцеговини після війни в Югославії. Що я маю на увазі: Боснія була однією з трьох країн-переможців у війні в Югославії (разом з Хорватією та Косово), але повоєнне відновлення Боснії є прикладом того, як можна дуже швидко проїсти політичний капітал, завойований у війні. Отримати обмежену допомогу від міжнародних донорів, а після того пересваритися між собою, отримати найнегативнішу пресу на Заході та, в результаті, закінчити повоєнне відновлення частковим відновленням інфраструктури, постраждалої під час війни. І не отримати майже нічого, що давало б підґрунтя для сталого розвитку країни після війни. Від прямих іноземних інвестицій до нормальних інституцій, які б дозволили країні вийти з пастки колійностіце коли країна їде своею колією, яка вочевидь веде не туди, потім доля їй дає шанс якимсь шоком, внутрішнім (революція), або зовнішнім (криза, війна) вийти з цієї колії та змінити свою суспільну угоду та перейти на траєкторію наздоганяючого та випереджаючого росту, але країна цей шанс упускає та повертається в звичну колію. А також отримати одну з найбільших (у відношенні до населення країни) діаспор за кордоном, яка поїхала і повертатися не збирається.

Тому я вирішив спробувати зібрати разом ці міські легенди, які шаблонно переміщуються з одного виступу в інший та прокоментувати, аби по можливості не впадати в пастку невиправданих очікувань і невірних пріоритетів в тому, що треба робити задля того, аби повоєнна відбудова була успішною. Одразу попереджаю – цей текст дуже похмурий, тому тим, хто не в гуморі зранку, пропоную його не читати.

Україна – велика транзитна держава

Україна була великою транзитною державою. В основному за рахунок того, що була транзитером великого вантажопотоку по двох напрямах. Першим був Схід-Захід (та навпаки), по якому товари доїжджали до чорноморських портів України та після того прямували в країни, в яких або не було виходу до моря (Білорусь, Казахстан), або в ті регіони, в які просто було економічно ближче від українських, ніж від російських портів (близькі до України області росії).

Другим – Південь-Північ, коли, наприклад, вугілля з Комі було дешевше довезти до Одеси й тут вже вантажити на кораблі, або, коли замість довгого шляху навкруги Європи якісь товари для країн Балтії та Фінляндії з Туреччини було дешевше довезти до Одеси та вже звідти везти контейнерами до місця призначення.

Транзитний статус Україні забезпечували єдина колія з пост-СРСР (тобто перевантажувати в тій же румунській Констанці було невигідно, бо потяг мав «перевзуватися» на кордоні, а це дорого), велика кількість країн без виходу до моря на Схід та Північ від Києва, яким було простіше, дешевше чи коротше везти в Одесу, ніж, наприклад, в Гуанчжоу (Казахстан, Азербайджан, Білорусь) та високий рівень завантаженості та спеціалізації російських портів на Чорному морі.

Приблизно в ту ж логіку вкладався транзит газу, нафти та аміаку з росії через територію України. Вже була побудована інфраструктура, вже були в наявності потужності з перевалки чи з перекачування, а створення альтернатив було економічно недоцільним.

В результаті війни Україна стає з транзитної країни кінцевою країною подорожі товарів, бо всі ці міркування розбиваються об простий факт – після війни кордони України з Білоруссю та росією будуть являти собою щось на кшталт кордонів між Ізраілем та Сирією. Тобто фізичний кордон є, але це максимально близький аналог рову з крокодилами й через нього проходять окремі люди, а не великий транзит вантажів.

Тобто всі транзитні переваги України помножені на нуль війною, бо уявити собі велику транзитну торгівлю через територію України з росією я не можу, як не можу уявити собі й великий транзит, який росія просто так пропускає до країн Центральної Азії або з них на Захід.

У світі є багато грошей, які приречені на те аби прийти до України

Дійсно, у світі зараз близько 25 трильйонів грошей лежать на рахунках і не інвестовані. Але вони не інвестовані не тому, що вони чекають на закінчення війни в Україні, а тому, що відношення risk/reward, наявного в інвестиційних пропозиціях для цих грошей, не влаштовує їхніх власників. І вони, навіть у кількості 0.1% від цих 25 трильйонів, не очікують закінчення війни.

Вони вже вирішили, що їм нецікаво інвестувати в Чилі (найбільшого відносного реципієнта прямих іноземних інвестицій у 2022 році як частки ВВП), нецікаво інвестувати в commodities (найкращий клас активів у 2022 році, дохідність 22%, абсолютна ліквідність), нецікаво інвестувати навіть в US Treasuries, які зараз дають дохідність близько 5% річних.

За останні роки я бачив декілька легенд. У дев’яностих це була легенда про dumb Arab money, тобто про те, що араби готові давати гроші будь-куди, де є дохідність в 5% річних (і багато людей дзвонили в Deloitte, де я тоді працював, з пропозиціями: «Ось у нас тут є цікава ідея інвестицій в купівлю квартир в Києві, вона дає 20% в доларі мінімум, ми читали в газеті, що в арабів гроші дають під 2% річних, ми їм дамо %5, ні, %7, знайдіть нам вихід на арабських шейхів, будь ласка!»). В нульові це була легенда про dumb Russian money, яких було так багато, що їх інвестували будь-куди, бо просто було дуже багато. В десяті це була легенда про dumb Chinese money, які неприкаяно ходять світом. Ніхто ці гроші не бачив, але кожен мав племінника, що працював на бізнесмена, що був знайомий з людиною, яка дорвалася до цих грошей і їх зараз «освоювала».

Прихід великих грошей в країну – це результат сукупності великої кількості факторів, в України було вже дві хвилі приходу великих грошей, в період 1993-1998 (після незалежності та до першої фінансової кризи) та в період 2005-2008 (в період від Помаранчевої Революції до глобальної фінансової кризи), і обидва періоди залишили дуже багатьох інвесторів не з найбільш позитивними спогадами. Я досить старий, аби пам’ятати те, як на замовлення когось з великих міліцейських начальників Одеси зі зборів акціонерів під телекамери та коментар новинаря: «Эти нечестные дельцы – представители международного капитала приехали, чтобы забрать лучшие активы Одессы» у кайданах виводили представників одного з найбільших на той час управителя пенсійних активів Великобританії та США, Invesco (вони й зараз немаленькі, приблизно $1,5 трлн під управлінням).

В України як напрямку інвестицій дуже, на жаль, погана історія. І розповідь про те, що гроші просто прийдуть, бо їх дуже і дуже багато, не залишає місця для аналізу того, чому так багато іноземних інвесторів, і портфельних, і стратегічних, пішли з України з вкрай негативним посмаком.

А без такого аналізу і роботи над помилками залучити когось, окрім найбільш спекулятивних інвесторів, буде дуже важко.

Українська економіка – одна з найнедооцінених

Тому, хто це каже, пропоную спробувати купити хоча б 10 тисяч гектарів землі с/г призначення на Заході або звільненому Півдні України. Або купити бізнес, який працює і має експортні надходження. Або купити житло (і порівняти вартість квадратного метра в Києві з вартістю квадратного метра в Порту, Кьольні або Ризі, в яких немає війни).

Україна – це великий ринок збуту

Україна була однією з найстарших країн Європи до війни. В результаті війни країна стала ще старшою. Медіанний вік населення України – 44,7 років, тобто 50% населення країни вже наближуються до пенсійного віку або за ним. Навіть якщо не дивитися на жахливо низький рівень доходів та ВВП на душу населення, все одно – більш старі за віком суспільства не споживають стільки ж, скільки молоді (окрім трьох категорій споживання – aged care, funeral services та tourism).

Найкращий український соціолог, Володимир Ілліч Паніотто, пропонує думати над тим, як українці будуть жити в країні, в якій живе 20 мільйонів населення. Це все одно велика країна за мірками Європи, близько Румунії, але з демографією, яка зовсім не румунська. Якщо не буде швидкого та сталого зростання ВВП після війни, то і ринок буде цікавим тільки для збуту послуг найдешевшої роздрібної торгівлі та, на жаль, aged care та funeral services, бо старі люди вже майже все, що їм потрібно, купили.

В Україні буде побудовано багато нових підприємств

І знову: Україна – одна з найстарших країн Європи. Якщо нічого не зробити з демографією, то на нових підприємствах просто не буде кому працювати. Ніхто не будує великі нові підприємства там, де пул робочої сили зменшується кожен рік і є ризик того, що через декілька років вартість робочої сили буде зашкалювати, бо працювати буде нікому. Простіше побудувати щось в Туреччині (молода країна, медіанний вік населення – 31,8 років, населення збільшується на мільйон кожного року та й всього населення там 85 мільйонів).

Інвестиційні фонди можуть відбудувати країну

«Давайте зберемо 25 мільярдів доларів у фонд відновлення України й наша економіка розквітне». Проблема в тому, що у Східній Європі (найближчому аналогу) інвестиційні фонди зіграли в трансформації економіки країн набагато меншу роль, ніж стратегічні інвестиції. Є виняток – галузь охорони здоров’я, де активність інвестиційних фондів повністю трансформувала галузь, створивши, фактично, повністю нову індустрію. У всіх інших випадках головну роль відігравали стратегічні інвестори.

Volkswagen, який купував Skoda і зробив з неї абсолютно нову компанію, або Porsche, який будував завод в Словаччині, що врятував компанію від зникнення зі світової мапи автовиробників. «Дойче телеком АГ», який розвивав мобільний та провідний зв’язок чи не у всіх постсоціалістичних країнах. UniCredit Group, який купував банки та давав доступ до кредитних ресурсів. ArcelorMittal, який консолідував металургію. Carlsberg, Danone, Nestlé, Craft, які повністю трансформували виробництво харчових продуктів. І це я ще не почав розповідати про сферу послуг, від аудиторських та юридичних до готельних. Тобто гроші в приватні компанії потрібні (і з них можуть вирости національні або регіональні чемпіони), але з точки зору сталого розвитку стратегічні інвестиції мають чи не найбільше значення. При цьому в нас зараз немає інфраструктури інвестування.

Головна проблема в донорів сьогодні – не гроші, а те, куди їх можна вкласти з розумним рівнем ризику, якщо вийти за межі кредитування держкорпорацій або держави.

Наше законодавство по захисту прав інвесторів застаріло років на тридцять, наша судова система (промовчу, бо ви все самі знаєте), і це все на тлі війни та ризиків, пов’язаних з нею.

Це песимістичний текст, але чи то в мене інформаційний пухир такий, чи дійсно дискурс зараз зміщується в сторону того, що можна нічого не робити, гроші самі прийдуть, а простий робочий на будівництві буде заробляти стільки, що вся Польща, Туреччина та Румунія будуть рватися до України, а ми їм будемо дулі крутити.

У 2022 році найбільш привабливими для прямих іноземних інвестицій були Чилі (прямі іноземні інвестиції дорівнювали 4,5% ВВП країни), Швеція (3,9%), Ізраіль (3,7%), Польща (3,6%) та Австралія (3,2%). Що їх об’єднує? Ні, не низьке податкове навантаження (податки в Чилі – мрія макроекономіста, єдиний податок в розмірі 40% від доходу, про Швецію ж з Австралією можна взагалі промовчати).

Вибачте за прописні істини, але верховенство права та справедливість його застосування, захист прав інвесторів та відсутність організацій з назвою з трьох літер в повсякденному житті корпорацій, що ведуть бізнес-діяльність.

Я знаю, що звучить дуже нудно, але без цього нормальних інвестицій не буде. Ну якнайменше, я так думаю.

Джерело: Facebook Sergiy Budkin