Українці, в яких 100 років все нормально – ні сталінських репресій, ні «лихих 90-х». Про нашу діаспору в Канаді

В канадському місті, де я зараз живу, цьогоріч аномально тепла зима. Зазвичай взимку тут -30– -50, але поки що температура -34 трималася лише тиждень.

Плюс канадської зими – те, що вона дуже суха, і -34 градуси насправді цілком придатні для життя. Правда, мій привезений з України телефон так не вважає – через пів години на вулиці він вимкнувся і не ввімкнувся вже ніколи.

Неприємно те, що в преріях зима вітряна, і от вітри на тлі глибокого мінусу – це аааа.

Ще мінус сухого морозу в тому, що ти скукожена як в мікрохвильовці істота, і тобі раптом потрібні всі існуючі в світі зволожуючі креми та олії  – все, щоб розкукожитись назад. Трохи полегшує те, що в Канаді придумали The Ordinary.

В Манітобі живе одна з найбільших у світі українських діаспор. Мені було дуже цікаво перезнайомитись, тому в жовтні я пішла волонтером на XXVII Triennial Congress of Ukrainian Canadians – той, де Трюдо презентував чергову зброю та військові облігації для України.

Канадські українці зберегли дуже особливу мову. Вона прям старовинна українська, припорошена м’яким англійським акцентом.

У другому-третьому поколінні мігрантів тієї хвилі, яким зараз по 50-60 років, володіють українською всі.

Взагалі для мене це був фантастичний досвід – побачити це суспільство.

На конгрес не можна прийти, просто купивши квиток з вулиці, тебе має номінувати та оплатити участь якась суспільна організація, в житті якої ти береш участь і на щось відчутно впливаєш.

Це не робота – це твоя особиста добровільна і безкоштовна участь в житті діаспори, окрім власної кар’єри.

Тобто це люди з певним статусом, статками, впливом, зв’язками. В такому ком’юніті зацікавлена спільнота, щоб жорстко відстоювати свої інтереси в державних інституціях.

Все, що робить Канада для України – зброя, інструктори, гроші, безпрецедентно полегшена еміграційна програма – всього цього діаспора досягла і продовжує досягати шляхом сильного і послідовного тиску на всі ланки істеблішменту.

Це дуже цікавий прошарок суспільства, якого у нас, наприклад, немає. Це люди, у яких вже кілька поколінь, тобто 80-100 років все нормально.

У них не було різких злетів та падінь. Їхні предки, на щастя, завдяки саме еміграції уникнули сталінських репресій. Їхній шлях до благополучного життя був послідовним та таким якимось спокійним, і наших 90-х у них також не було.

Багато з них свій статус отримали у спадок. Дуже дивно спостерігати людей з українськими прізвищами, які втілюють собою стабільне тихе сильне благополуччя – класичні old money, зроблені переважно інтелектуальною працею, які я, наприклад, тільки у фільмах бачила.

Я стояла там і перебирала в думках все, що пройшла моя родина за останні 100 років: розкулачення, війни, концтабори, висилання – і всі ці травми роду, які я в собі несу і все життя послідовно розкриваю, щоб нейтралізувати і передати далі чистий лист та зовсім інший ментальний спадок.

І як виглядає життя цілих поколінь без цих травм, я тепер бачила вживу і мушу сказати, що виглядає воно ок.

А це скульптура, мистецтво корінних народів Північної Америки. Називається Man and Woman, 1967 рік. Здається, це щось про кохання.

Джерело: ​​Facebook Олени Доскач.