Вимушених переселенців з України можна поділити на чотири типи. Реалісти – найрідкісніший із них

Згідно з останніми даними ООН, у Європі перебуває понад 5,7 мільйона українських біженців. Десятки тисяч українців також отримали дозвіл на перебування у США та Канаді.

З моменту початку війни Україну залишили понад 8,8 мільйона людей, проте 3,3 мільйона повернулися. Соціологи очікують, що близько третини українців, яким вдасться знайти роботу за кордоном, не повернуться на батьківщину.

Проте є й оптимістичніші прогнози, які свідчать, що 86% вимушених переселенців можуть повернутися . Багато хто хоче приїхати після завершення війни, але скільки вона триватиме, передбачити складно. Так чи інакше, частина людей залишиться жити за кордоном.

Я вирішив зайняти паузу та спостерігати за тими, хто переїхав з України. Довго аналізуючи, я поділив їх на кілька видів.

«Так і хотілося, а тепер можна»

Цей вид переселенців дуже хотів жити в інших містах і щокварталу стабільно обмірковував це, перебуваючи в Україні. Але складнощі, документи та інші проблеми не давали бажаному здійснитися.

Щойно почалася війна, вони чітко знали, до якого міста хочуть поїхати і чому. «Це моє місто», – кажуть вони. Берлін, Париж чи Барселона – не має значення. Це місто вони обрали задовго до війни. Хотілося до війни, а сталося через війну.

«Це все неправда»

Вони переїхали туди, де найбільше друзів та знайомих чи колег по роботі. Не сильно обмірковуючи.

Деякі з них і досі не розпакували валізу, бо чесно вірять: з дня на день війна закінчиться і вони зможуть безпечно повернутись до Києва. Вони не вірять, що їхній світ зруйнувався і як було вже більше не буде. Заперечення – їхній вірний супутник, на стадію прийняття перейти дуже складно.

«Метушливі»

Сюди ж належить ще один підвид – метушливі. Вони їздять містами у пошуках кращого, так і не приймаючи, що найкраще для них – їхнє рідне. Ці люди не бажають сидіти в іншому місті і пускати коріння, щоб воно не стало рідним.

«Реалісти» – найрідкісніший вид

Вони неймовірно сумують за літнім Києвом та музикою в парках. Вони готові повернутися щойно буде можна, але вони знають, що війна не закінчиться швидко і Київ ніколи не буде колишнім. Вони не готові їхати назад, оскільки там досі війна, і вони живуть сьогодні, не обманюючи себе.

Не обманювати себе – один із найсильніших скілів, які ми можемо натренувати. 

Вірити у себе та свою країну, допомагати, але не брехати собі про причини своїх переїздів.