Я не вірила, що 90% іноземного бізнесу залишиться в Україні під час війни. Але вони залишилися – і ось що я бачу

24 лютого 2022 року ми отримували перші дзвінки від французьких компаній, які працювали в Україні. Вони ухвалювали рішення про долю своїх українських підрозділів. Евакуювати персонал? Закривати офіси? Зупиняти виробництво?

Чесно кажучи, я очікувала масового виходу з ринку. Війна, невизначеність, ризики – здавалося логічним, що більшість іноземних компаній згорнуть діяльність і повернуться, коли ситуація стабілізується.

Майже чотири роки потому я можу сказати: я помилилася. І це одна з найкращих моїх помилок у прогнозуванні.

Понад 90% іноземного бізнесу продовжує працювати в Україні. Це більше, ніж статистика, – це результат конкретних рішень конкретних людей, які щодня обирають залишатися, адаптуватися, розвиватися. І ці рішення виявилися не лише етично правильними, а й економічно виправданими.

Цифри, які дивують

Перше, що мене вразило, – іноземці не просто залишилися. Вони продовжили активно інвестувати.

Від початку повномасштабної війни іноземці зі 101 країни заснували понад 3 000 нових компаній в Україні. Три тисячі! Коли навколо вибухи, відключення електрики, логістичний хаос – хтось приймає рішення відкрити новий бізнес.

Дослідження Ради бізнес-омбудсмена показало, що понад 60% міжнародних компаній готові інвестувати в Україну попри війну. Найцікавіше – майже 8% готові вкладати від 10 до 100 мільйонів доларів. Це серйозні інвестиції на довгострокову перспективу.

Повертаються навіть ті, хто закривався на початку війни. Великі бренди, які евакуювалися в перші тижні, зараз відновлюють роботу.

Перші місяці після 24 лютого були про виживання. Я бачила, як компанії евакуювали співробітників, переносили офіси, шукали способи підтримати команди. Відчувалися хаос, паніка та невизначеність.

Але дуже швидко стало зрозуміло: український бізнес не зупиняється. Він трансформується.

Український бізнес-омбудсмен Роман Ващук зазначає важливу зміну: лідерами ключових ринків стали «білі» компанії – ті, що працюють за правилами, оптимізують внутрішні процеси, а не відносини з державою. Вони стають стійкішими, менш залежними від корупційних схем.

Я спостерігаю це через роботу Франко-Української торгово-промислової палати. Французькі компанії адаптують бізнес-процеси, розширюють діяльність, планують інвестиції. І роблять це усвідомлено, розуміючи, що українська економіка після війни матиме конкурентні переваги для тих, хто залишився.

Найбільше мене вражає адаптивність. Компанії відновлюють виробництво після обстрілів за лічені дні. Знаходять альтернативні логістичні маршрути за години. Переносять потужності та зберігають команди в умовах, коли здавалося б, це неможливо.

Люди за рішеннями

Статистика говорить про компанії. Але мене завжди цікавили люди за цими рішеннями.

Менеджери, які ухвалювали рішення залишитися. Співробітники, які продовжували працювати під обстрілами. Керівники, які шукали способи зберегти команди та виконувати зобов’язання перед клієнтами.

Саме вони – працівники іноземних компаній, які залишилися в Україні – щодня роблять свій внесок у стійкість економіки. Вони підтримують фінансову систему, забезпечують логістику, відновлюють виробництва, обслуговують клієнтів. Їхня робота – це конкретні рішення, часто під тиском обставин, які важко уявити тим, хто не проживав це на власному досвіді.

Нещодавно ми в Палаті зібрали 14 таких історій у двомовну книгу «У серці української стійкості». Це спосіб показати міжнародній аудиторії реальність роботи в Україні через досвід тих, хто її проживає щодня.

Там банкір, який у перші дні вторгнення спав у своєму офісі в банківському відділенні, щоб забезпечити безперебійну роботу системи, коли кожна транзакція була критично важливою. Керівник відділу закупівель великої ритейл-мережі, який організовував постачання продуктів під обстрілами, шукав альтернативні маршрути, координував роботу розподільчих центрів, коли логістика змінювалася щогодини. Начальниця відділу, яка евакуювалась з окупованої території, але продовжувала організовувати постачання життєво важливих ліків для онкохворих в окупації, бо зупинитися означало залишити людей без шансу.

Це історії про тих, хто підтримував енергетичну інфраструктуру, відновлював виробничі потужності після обстрілів, налагоджував роботу складів, забезпечував зв’язок із міжнародними партнерами. Вони не чекали, поки хтось розв’яже проблеми за них. Вони шукали рішення самі – часто без інструкцій та гарантій.

Це історії про щоденну роботу в умовах невизначеності, про відповідальність перед колегами, клієнтами, партнерами, державою. І про те, що працювати, зберігати робочі місця, платити податки під час війни – це теж форма внеску в стійкість країни. Можливо, менш видима, ніж волонтерство чи військова служба, але не менш важлива для того, щоб економіка продовжувала функціонувати.

Виклики, які залишаються

Іноземні інвестори називають головними перешкодами воєнні ризики, складні дозвільні процедури, обмежений доступ до правосуддя, відсутність ефективного страхування політичних ризиків. Понад 60% вважають корупцію важливим фактором для інвестиційних рішень.

Ці проблеми реальні та не зникнуть самі собою. Я чую про них щодня від французьких компаній.

Але важливо розуміти: бізнес не чекає ідеальних умов.

Він працює в тих, що є, шукає рішення, адаптується. І саме ця здатність швидко відновлюватися після ударів викликає повагу міжнародних партнерів.

Майже за чотири роки після початку вторгнення я бачу: компанії, які залишилися, отримали конкурентні переваги.

Вони зберегли команди – а це найцінніший ресурс на українському ринку. Вони зберегли довіру клієнтів – а довіра в умовах кризи коштує дорого. Вони зберегли позиції на ринку – а конкуренти, які пішли, тепер повертаються і починають із нуля.

Французькі компанії, які працювали в Україні всю війну, зараз мають набагато сильніші позиції, ніж ті, що евакуювалися і повертаються. Вони розуміють нові реалії, адаптували процеси, вибудували відносини з постачальниками та клієнтами в нових умовах.

Рішення залишитися в лютому 2022-го приймалося в умовах величезної невизначеності. Багато хто сумнівався, та і я сумнівалася. Сьогодні я бачу: це було правильне рішення. Не лише морально, а й економічно. Не лише для України, а і для самого бізнесу.

Іноземні компанії, які пережили з Україною найважчі роки, стали частиною її трансформації. І коли настане час відбудови – а він настане – вони матимуть унікальну перевагу.