«Я сама» і «я маю» – пастки. Як не втратити себе в гонитві за амбіціями – п’ять уроків

Привіт! Я – Анна. Колись слухняна й добра дівчинка, яку виховували бути найкращою, відмінницею, «зразковою працівницею», без права мати свої бажання, бо це – «егоїзм».

А тепер я – докторка економічних наук, сертифікована коучиня, мама трьох синів, дружина військового, який проходить реабілітацію, і просто жінка. Саме роль жінки я виокремлюю. Чому? Бо мій шлях – це історія боротьби між амбіціями, суспільними очікуваннями й прагненням залишитися собою.

Дитинство і шлях до успіху

З дитинства я прагнула бути найкращою в усьому, навіть не розуміючи, навіщо. Це був мій спосіб відчувати себе потрібною, важливою, гідною любові. У школі – відмінниця, у житті – «зразкова донька», у кар’єрі – наймолодша кандидатка наук, потім доцентка, а згодом докторка наук.

І знаєте, оцей момент бути «най…» мені дуже подобався. Тому що по суті він був фундаментом і для моєї самооцінки, і для моєї самоцінності, і для моєї впевненості у собі, і для мого сприйняття себе…

Здавалося б, усе ідеально, але я постійно жертвувала собою: здоров’ям, часом із рідними, власними бажаннями.

Вигорання: сигнал до змін

Досягнення стали моїм способом доводити, що я «гідна». Але заради них я працювала на межі виснаження. Мій організм почав подавати сигнали: зомління, нейродерміт, постійне відчуття втоми. Я ігнорувала це аж до моменту, коли зрозуміла, що жертвую всім.

Я працювала в декреті, захищала докторську, коли моєму синові було три роки, без допомоги нянь чи бабусь. Здавалося, що це норма – жертвувати собою. Але це було не життя, а виживання. І не дивно, що диплом доктора наук, якого я так довго прагнула, виявився не кінцевою метою, а точкою вигорання. Отримавши його, я відчула не радість, а порожнечу. Лише за три роки після його отримання, я почала чітко уявляти, що з ним робити…

Вигорання неминуче там, де людина працює не заради власної мети, а щоб виправдати чиїсь очікування, відповідати суспільним нормам або довести собі й іншим, що вона не гірша.

Війна: нові виклики

Коли почалася війна, ми з дітьми опинилися в Польщі. Я вирушила у невідомість із трьома маленькими дітьми (1,4 року, 5 і 7 років – двоє моїх і племінник). Життя жінки в чужій країні з трьома дітьми було нелегким. Ми змінили три оселі, доки не опинилися в підвальному приміщенні, яке раніше було салоном краси. Там поставили один диван – на ньому ми всі разом спали. З плюсів – була невеличка кухня і ванна, а з мінусів – купа жуків і тарганів.

Втім, найважчим були не умови, а моя стратегія – «Я САМА». Я сама доглядала за дітьми, лежала в лікарні з молодшим і одночасно піклувалася про старших. Я сама оплачувала всі витрати, відмовляючись приймати допомогу.

Здавалося, що я – сильна жінка, яка справляється з усім: троє дітей, чужа країна, відсутність роботи й знання мови. Молодець, правда? Але якою ціною…

Моє прагнення залишатися сильною і не втрачати розуму через страх за чоловіка на війні та рідних біля епіцентру бойових дій привело мене до рішення продовжити навчання коучингу в квітні, коли ситуація в столиці покращилася.

У той час я жила в підвалі з трьома маленькими дітьми, які хворіли й були емоційно вразливими, навчалася тричі на тиждень по три години й почала брати перших клієнтів у коучингу завдяки інтуїції та сарафанному радіо. Я була виснаженою й емоційно вигорілою, але прагнула довести собі, що сильна.

Чи стало б мені легше, якби я прийняла допомогу? Так. Але тоді я не вважала б себе «справжньою сильною жінкою».

Стратегія «Я САМА» має під собою глибше поняття. Якщо з найпоширенішого – це про, по-перше, бажання бути молодцем. По-друге – про недовіру до себе, до світу і про глобальне бажання безпеки. По-третє, це про бажання довести комусь, щось – відлуння невпевненості у собі.

Ще один удар

Наприкінці лютого 2023 року мій чоловік потрапив до госпіталю. Не буду вдаватися в подробиці, але реальність стала очевидною: за два тижні чоловік схуд на 11 кг, а старший син почав страждати від сильного головного болю через стрес. Ми йому нічого не говорили, але він бачив, що тато в госпіталях (ми їх пройшли чотири в той час), а я постійно плачу й їжджу кудись.

Саме тоді я «вдягла на себе чоловічі штани». Я мала заробляти, виховувати дітей, розв’язувати всі побутові питання. У прифронтовому місті це означало щоденну боротьбу, навіть якщо квартира нова, але без централізованого водопостачання, яке було відрізане рашистами. Я маю… Список «я маю» здавався нескінченним: працювати, підтримувати, зберігати сім’ю, вирішувати все й одразу.

Стратегія «Я маю» часто з’являється у нас, жінок, через відсутність довіри, невміння просити про допомогу, через прагнення бути ідеальними мамами, фахівчинями, дружинами. Ми ставимо недосяжні вимоги й втрачаємо себе.

Але поступово я почала відновлюватися. В життя поверталася рівновага. Зрештою цей досвід привів мене до створення однієї з моїх найуспішніших програм – «Я ЖІНКА», побудованої на власному досвіді, знаннях психології та роботі з іншими жінками, а згодом і до програми для трудоголіків «РЕВОЛЬВЕР».

У лютому 2024 року моя сестра пішла з життя, залишивши сиротою свого сина. Тепер я виховую трьох дітей. Ми досі живемо в прифронтовому місті без водопостачання, а чоловік усе ще потребує реабілітації.

Я працюю в університеті, досліджую напрями розвитку жіночого підприємництва в Україні, допомагаю амбітним жінкам знаходити баланс між роботою та життям, а також безплатно підтримую тих, хто тільки робить перші кроки в бізнесі.

Але тепер я інша. Більше не намагаюся «зберегти обличчя» ціною власного здоров’я…

Що я зрозуміла?

Я переглянула свої моделі поведінки. Зараз я знаю, що:

• «Робота понад усе» – це шлях до вигорання, навіть тоді, коли здається що лише вона приносить адреналін, азарт і радість у ваше життя.
• «Я сама» – це пастка, в яку ми самі себе загнали. Вона ізолює від світу, виснажує і не має нічого спільного з реальністю.
• «Я маю» – це тиск чужих очікувань, який нічого не дає окрім глобального виснаження.

Я побудувала нову опору – на себе, свої цінності, бажання. Тепер я вчуся насолоджуватися життям і допомагаю іншим жінкам уникати помилок, які зробила сама.

Як не стати чоловіком у спідниці: 5 уроків життя

• Просіть про допомогу. Сила не в тому, щоб робити все самій, а у сміливості довіряти собі, іншим та світу.
• Думайте про себе. Ваші бажання важливі рівно настільки ж, як і бажання ваших дітей, чоловіка, керівництва чи партнера.
• Вчіться відпочивати. Лінь – це нормально, якщо вона допомагає відновлювати сили. Дозвіл собі полінитися повертає вам ресурсність та енергію продовжувати рух до цілі.
• Приймайте свою жіночність. Це ваша унікальність, а не слабкість. Дозвіл собі бути жіночною не робить вас автоматично поганою фахівчинею, дружиною чи мамою.
• Дозвольте собі бути недосконалою. Ідеал – це ілюзія. Бездоганність у всьому неможлива, це лише деструктивна модель отримання любові від інших.

Сьогодні моє життя все ще складне. Але я більше не ставлю до себе вимог бути ідеальною, не роблю із себе чоловіка. Я маю цілі та прагнення, але я знаю як досягти їх, залишаючись жіночною, легкою та спокійною.