Захист інтелектуальної власності в IT – як не втратити права на власний код

Коли ми чуємо про роботу в ІТ, то уявляємо свободу, високі доходи, стартапи, технології та код. Але реальність розробника – це не лише про Java, Python чи GitHub. Це ще і про договори, обов’язки, права на результати праці та юридичну чіткість у відносинах із замовником.

Кожен ІТ-проєкт починається не з першого рядка коду, а саме з домовленостей. Гіг-контракт, угода NDA, договір про надання послуг, IP assignment, технічне завдання та інше – усе це формує юридичну рамку, яка визначає правила гри для обох сторін. І саме те, наскільки грамотно прописані ці домовленості, впливає на успіх співпраці та мінімізує ризики майбутніх конфліктів для обох сторін.

З власного досвіду можу сказати, що важливо знати, які договори найчастіше укладають розробники із замовниками, які їх загальні характеристики, чому важливо закріплювати передачу прав інтелектуальної власності і як захистити себе юридично ще до того, як ви напишете перший рядок коду.

Гіг-контракти (Gig-Contract)

Почнемо з одного з найбільш обговорюваних правових інструментів у сфері ІТ – гіг-контрактів. Їхнє правове підґрунтя закладено в Законі України «Про стимулювання розвитку цифрової економіки», який запровадив спеціальний правовий режим «Дія.City».

Гіг-контракт – це спеціальний тип договору, який може укладатися лише між резидентом «Дія.City» та фізичною особою, за яким розробник зобов’язується виконувати роботи або надавати послуги відповідно до завдань замовника, а останній, своєю чергою, зобов’язується оплатити виконану роботу. Після укладення такого договору розробник отримує статус гіг-спеціаліста. Договір вважається гіг-контрактом лише за умови, що це прямо зазначено в його тексті.

На відміну від трудового договору чи договору з ФОП, гіг-контракт не створює трудових відносин і не вважається підприємницькою діяльністю. Податковим агентом у цьому випадку виступає сам резидент «Дія.City», тому розробнику не потрібно самостійно сплачувати податки або подавати звітність.

Гіг-контракт може регулювати широкий спектр питань, зокрема:

• режим роботи й відпочинку;
• місце виконання робіт;
• дотримання внутрішніх політик компанії;
• порядок обробки персональних даних;
• додаткові компенсації та соціальні гарантії, а також інші умови виконання завдань.

Цей перелік не є вичерпним, що робить гіг-контракт надзвичайно гнучким і придатним для адаптації під потреби конкретного проєкту чи команди.

Ще один важливий нюанс – передача прав інтелектуальної власності. За замовчуванням, якщо інше не передбачено в договорі, усі майнові права на створений у межах гіг–контракту продукт належать резиденту «Дія.City». Саме тому важливо уважно прописувати умови щодо передачі прав, щоб уникнути подальших спорів або невизначеностей.

Особистий досвід із супроводу ІТ-компаній та розробників свідчить про те, що гіг-контракт – це компромісна модель взаємодії між компаніями та розробниками, яка поєднує гнучкість фрилансу з юридичним захистом і податковою прозорістю. Для компаній – це мінімізація трудових і податкових ризиків, а для розробника – чіткі правила гри та спрощена звітність.

Таким чином, коли до ЮФ «Ілляшев та Партнери» звертається черговий клієнт із запитом щодо оптимального механізму з організації співпраці у сфері ІТ та мінімізації ризиків – резидентство «Дія.City» та укладення гіг-контрактів є оптимальним варіантом.

Договір про розробку програмного забезпечення (Software Development Agreement)

На відміну від гіг-контракту, договір про розробку програмного забезпечення є, так би мовити, класичною моделлю співпраці в ІТ-сфері. Його можуть укладати будь-які особи – фізичні особи, ФОП чи компанії, і для цього не потрібен спеціальний статус, як у випадку з резидентством у «Дія.City».

Залежно від характеру співпраці, такий договір має ознаки договору підряду або договору про надання послуг. У ньому зазвичай прописуються:

• технічне завдання або специфікація продукту;
• етапи розробки;
• порядок приймання-передачі результатів;
• розмір та умови оплати;
• відповідальність за неналежне виконання зобов’язань;
• умови передачі майнових прав інтелектуальної власності на результати розробки та інше.

Ще одна важлива відмінність: податковим агентом у такому договорі є сам розробник, тобто він зобов’язаний самостійно сплатити податки та збори. Варто пам’ятати, що податкові органи іноді намагаються кваліфікувати відносини за такими договорами як трудові, що може призвести до донарахування податків, застосування штрафів та інших негативних наслідків насамперед для замовника.

Особливо важливо чітко визначити порядок передачі прав на результат розробки. За загальним правилом, якщо інше не передбачено договором, майнові права на об’єкти, створені за замовленням, переходять до замовника з моменту створення. Але в майбутньому відсутність такого формулювання в договорі може спричинити спір, що створює ризики для обох сторін.

Нещодавня справа, яку супроводжувала ЮФ «Ілляшев та Партнери», вкотре продемонструвала важливість конкретизації предмета договору та умов щодо передачі майнових прав інтелектуальної власності.

Замовник не приділив належної уваги ані предмету договору, ні оформленню передачі відповідних прав на розроблену нашим клієнтом програму і, переконаний у своїй правоті, звернувся до нашого клієнта з позовом про стягнення збитків та штрафів за порушення прав інтелектуальної власності. У відповідь нами було ініційовано позов до замовника про визнання за клієнтом співавторства на ряд комп’ютерних програм, що призвело до врегулювання справи в досудовому порядку та виплати нашому клієнту значної суми грошових коштів інвесторами замовника.

Договір про передачу прав на програмне забезпечення

Це також один із поширених договорів в ІТ-сфері. Договір про передачу прав на програмне забезпечення зазвичай укладається між замовником та розробником із метою повної та однозначної передачі майнових прав інтелектуальної власності на результат розробки, що відрізняє його, наприклад, від ліцензійного договору.

І хоча елементи договору про передачу прав зазвичай включаються як у гіг-контракти, так і в договори про розробку програмного забезпечення, його оформлення окремим документом має низку переваг, зокрема:

• чітка фіксація моменту передачі прав;
• деталізація обсягу переданих прав;
• визначення відповідальності стороні за порушення договору;
• допомагає уникнути плутанини та захаращення в основному договорі;
• спрощення підтвердження прав на результати розробки перед третіми особами.

Як свідчить мій досвід захисту інтересів клієнтів у спорах щодо авторських прав на комп’ютерні програми, укладення окремого договору робить правовідносини між сторонами більш прозорими та структурованими, що зменшує ризик виникнення непорозумінь та конфліктів стосовно прав на результати розробки. Водночас важливо оформити все таким чином, щоби положення основного договору та договору про передачу прав не суперечили один одному, інакше це може створити юридичну невизначеність у досягнутих домовленостях.

Договір про конфіденційність (Non-Disclosure Agreement, NDA)

Одним із ключових юридичних інструментів для захисту інформації в ІТ-сфері є договір про конфіденційність. Цей вид договорів укладається з метою забезпечення нерозголошення чутливої інформації: комерційної, технічної чи іншої, яка зазвичай передається замовником для виконання розробником завдань у рамках основного договору.

Елементи NDA, як і у випадку з договором про передачу прав на програмне забезпечення, також можуть включаються до основного договору. Проте це не перешкоджає його оформленню в окремий документ, що має ряд переваг, про які вже згадували вище.

У NDA зазвичай визначається:

• що саме вважається конфіденційною інформацією;
• строки дії зобов’язання з нерозголошення;
• обмеження на використання отриманої інформації;
• відповідальність за порушення зобов’язань.

NDA також доцільно укладати до початку обговорення деталей проєкту, щоб убезпечити себе від витоку ідей, даних, технічних рішень чи іншої чутливої інформації.

Договір про неконкуренцію (Non-Compete Agreement, NCA)

Ще одним розповсюдженим юридичним інструментом, який може допомогти в захисті інформації та досвіду компанії-замовника від їхнього використання конкурентами чи колишнім розробником, є договір про неконкуренцію.

Цей вид договору обмежує розробника або іншу залучену особу від участі в аналогічних проєктах чи роботи з конкурентами замовника. Відповідні положення часто прописуються в основній угоді, проте, як ми зазначали вище, оформлення окремого документа матиме свої переваги.

Зазвичай у NCA визначається:

• діяльність, яка обмежується;
• строк протягом якого діє обмеження;
• регіон, на який розповсюджується дія договору, та інші положення.

З власного досвіду супроводу спорів щодо притягнення розробників до відповідальності за порушення умов про неконкуренцію можу сказати, що в Україні склалась практика, відповідно до якої положення відповідних договорів важко реалізувати. Це пов’язано з тим, що такі договори можуть необґрунтовано обмежувати права осіб на працю та підприємництво. Враховуючи подібний підхід, при укладенні цього виду договорів, важливим аспектом є завчасна компенсація особі за період протягом якого діятимуть обмеження конкуренції та чіткі штрафні санкції за порушення зобов’язань за таким договором.