Вітання! Мене звуть Віра. Я українка, журналістка та підприємниця. 5 років тому я наважилася запустити власний бізнес, втілити мрію і створила онлайн-медіа – Media for Creators.
Ми писали про підприємництво, технології, IT.
До цієї зими команда зросла до 40 осіб, а кількість читачів – до 4 млн українців. У нашій «сім’ї» з’явилися ще два видання – Highload, медіа для розробників. Та ITC, медіа про технології.
Ми мали гарну мрію – надихнути українців робити більше, не боятися нових викликів, вірити в себе, перетворити Україну на країну, що процвітає.
24 лютого російська держава та президент Путін захотіли позбавити нас цієї мрії, відправили війська на наші міста, випустили ракети по наших будинках.
Фото: Чернігівська ОДА.
Удар російської авіації по житловому масиву Чернігова
Росія спробувала забрати в нас майбутнє. Забрати свободу та навіть життя.
Замість новин про технології ми почали розповідати про війну. Усі сили ми кинули на те, щоб допомогти читачам вижити тут і зараз. Писали, як сховатися від бомб, врятуватися від обстрілів, вижити під час вибуху, вибрати притулок.
Над усіма містами в Україні зараз звучать сигнали повітряної тривоги, у нашій країні вже немає безпечного місця.
І все одно наші журналісти продовжують працювати з бомбосховищ, із глухих селищ, куди вони сховалися від бомб, із найдальших куточків своєї країни і, на жаль, з інших країн, куди їм довелося втекти від жахів війни.
Продовжують щодня публікувати сотні новин і десятки текстів, щоб показувати читачам правду.
Я вірю – наша країна переможе. Але не знаю, скільки зусиль та крові ще для цього знадобиться.
Я дивлюся на наш рахунок у банку та розумію, що самі ми не виживемо, без вашої допомоги.
Я не хочу закривати видання, бо нам через війну перестали платити клієнти-рекламодавці. І залишати журналістів без роботи, а їхні сім’ї – без підтримки.
Останніми тижнями ми навчилися працювати навіть з бомбосховищ
Моя мрія – що ми колись перестанемо писати про війну і зможемо знову писати про IT, бізнес і технології.
Щоб ця мрія колись стала реальністю, нашим виданням потрібно дожити до перемоги. Будь ласка, допоможіть нам вижити і надалі займатися журналістикою на благо українців та вільної України.
Підтримайте нас. Суми, яку ми хочемо зібрати, вистачить на кілька місяців.
А далі, я вірю в це, українці переможуть. І ми разом відбудовуватимемо країну.
Дякую!
Декілька історій воєнного часу від журналістів з нашої команди
Женя, редакторка, 37 років
Коли почалися вибухи та залунав сигнал тривоги, ми пішли до нашого підвалу. Це не справжнє бомбосховище – просто підвал багатоповерхівки, брудний, запилений, де купа труб, з яких тече вода.
Обід в укритті. Фото Артема з нашої команди
Там було вже багато сусідів, перелякані, з дітьми. Одна сусідка, вона вагітна на 8-му або 9-му місяці, лежала на карематі і говорила, що ще кілька разів так побігає – і народжуватиме в підвалі.
Перші кілька днів був стан шоку – панічно намагалася знайти все, що потрібно, закинути батькам, запастися якоюсь їжею.
Потім ми в редакції почали робити новини, і це стало хоч якимось якорем «нормального» життя – коли в тебе є завдання. Звичайно, коли пишеш текст під звуки вибухів і періодично вибігаєш з дому по тривозі, важко зосередитися. Сьогодні, наприклад, було 6 чи 7 тривог.
Натомість, поки я працюю – не плачу. У мене немає сил піти волонтерити фізично, а те, що я роблю тексти, які можуть допомогти комусь вижити – дуже підтримує.
Володимир, заступник головного редактора, 32 роки
25 лютого на територію рівненського аеропорту, приблизно о 6:30, влучила ракета. Ми схопили доньку, рюкзаки та вже хвилин за п’ять були в укритті. Перші дні спали одягненими, тому збирались дуже оперативно.
Моя донька Аня, їй 8 років, дуже часто прокидається серед ночі – їй здається, що вона чує сирени, бомби та постріли.
Щоразу, коли надходить якесь сповіщення на телефон, вона запитує, чи це не тривога. І вона досі боїться, що її кімната згорить внаслідок обстрілу. Вона ніколи не розлучається зі своєю іграшкою, з якою спить і ходить від народження.
Важко уявити, у якому стані знаходиться психіка дітей та їхніх батьків у містах, які щоденно зазнають обстрілів.
Діти журналіста сплять в укритті. Фото Володимира з нашої команди
Вікторія, IT-журналістка, 24 роки
Коли скинули вакуумну бомбу, а від такої нічого не рятує, я пішла в стан повного шоку. У мене завжди було так багато планів на життя, так багато амбіцій – і мені дуже боляче думати, що я можу не встигнути їх реалізувати. Одна секунда – і все.
Коли на тебе хтось іде зі зброєю, це, мабуть, страшно, але ти думаєш: «Я зроблю все, що в моїх силах». Але коли летить бомба, що ти можеш зробити?
Ірина, журналістка, 41 рік
Найстрашніше було, коли наш будинок «підстрибнув» від вибуху.
Я була вдома, а мама з донькою вийшли до магазину. Під час війни такий похід займає не 5 хвилин – спочатку потрібно вистояти чергу на вхід у магазин, потім за хлібом, а потім – на касі. І в той момент, коли їх не було, прогримів цей страшний вибух – будинок здригнувся. Пізніше дізналася, що вибух від удару ракети у дворі житлового будинку. Дивом ніхто не загинув.
Добре, що весь цей час я працювала. Це відволікало від страху. Якщо не можна взяти в руки зброю, то можна воювати і з допомогою слів. Це неймовірне почуття єднання – коли кожен робить те, що може: і ціль у нас одна, і ворог у нас один.
Павло, IT-журналіст, 36 років
Ніколи не думав, що почую ракетні вибухи сам чи їх почує мій п’ятирічний син. Це дуже страшно. Почуття безпеки летить моментально, і залишається страх за рідних і близьких, за своє життя.
Не збожеволіти допомагає розуміння, що ми Добро, а вони Зло, як у «Володарі перснів». Вони – величезний Мордор з орками, а ми – невеликий і волелюбний Гондор. Ми обов’язково переможемо.
Фото з укриття від Юлі з нашої команди
Ольга, літературна редакторка, 40 років
Наразі яскравих емоцій немає, психіка намагається їх придушити. Це допомагає вижити. Робота – те, що дозволяло тримати себе в реальності і не скочуватися в паніку. Я обладнала собі укриття в коридорі квартири, між опорними стінами – каремат, інтернет-провід, стаціонарний телефон, подовжувач від розетки.
Найстрашнішою була друга ніч у Києві – чи то постріли, чи вибухи практично не припинялися. Не розклеїтися дозволяє усвідомлення того, що треба щось робити – допомагати іншим або навіть собі.
Тетяна, новинна редакторка, 33 роки
24 лютого, о 5-й ранку, я прокинулася від гучних вибухів. У моїй машині був повний бак бензину. План я придумала заздалегідь, коли читала новини про те, що Путін, можливо, нападе. Така вже я людина – у мене завжди є план.
Було дуже страшно стояти у величезному заторі серед ночі – думала тоді, що це ж чудова ціль для ракет – смуга з машин, що світиться. Страшно було, коли над головою низько летіли військові літаки.
Мені було так погано в заторі на Ужгород, що я засмутилася, подумавши, що це буде найбільш ганебна та марна смерть. Попросила подругу погуглити, скільки можна обходитися без сну. Вона сказала що 11 днів. І мені стало набагато краще і веселіше після цього.
Олена, IT-редакторка, 32 роки
На другу ніч війни я прокинулася від низького звуку, наче звучав якийсь басовий інструмент, тільки дуже голосно і в небі. Тепер я знаю, як пролітають винищувачі. Тіло почало стискати і зводити тремтінням – як би вам було дуже холодно. Лежу і думаю: «Заспокойся, нічого боятися, усе гаразд». І так кілька годин. На світанку стало легше.
Зараз у моїй квартирці на 25 кв. метрів у Львові (відносно спокійного регіону на заході України) я приймаю сім’ю з малюком з Харкова. Сама сплю в коридорі у спальнику – згадую похідну молодість. Це найменше, що я зараз можу зробити – працювати і платити податки, підтримувати малий бізнес і дати притулок тому, хто цього потребує.
Аліна зі старим Оскаром, якому 17 років, тікають зі зруйнованого російськими бомбами Харкова
Анастасія, редакторка, 38 років
Перші три дні хотілося прокинутися в минулому і зрозуміти, що це був якийсь страшний сон. Навіть мій 8-річний син просить ущипнути його та сказати, що війни не було.
Я вірю в перемогу і в те, що наша країна має круті шанси. Знаю, заради чого та заради кого живу. А ще в мене чомусь нема паніки. Усвідомлюю, що я живу в країні, де вже йде війна, прийняла це. Це також допомагає.
Сергій, заступник головного редактора, 46 років
Коли почалася війна, я з дружиною, двома дітьми та котом поїхав до рідного до села під Черкаси. Моя сестра з дитиною дивом вирвалися з Ірпеня – місто переживає найтяжчі обстріли й атаку російських військ. Виявилося, що більше вибухів снарядів і ракет лякають звуки автоматних черг окупантів, що наближаються.
Мене досі не залишає почуття нереальності того, що відбувається. У мене немає відповіді на найпростіше запитання – що робити далі? Я не хочу їхати з України за кордон, але й не можу повернутися додому, до Києва, який продовжують обстрілювати російські війська.
Гліб, IT-журналіст, 26 років
Перед очима стоїть, як чоловіка діставали з автомобіля, який кілька хвилин тому переїхав російський танк. Цивільний автомобіль просто їхав дорогою, а російський солдат вирішив, що має право його знищити.
Ми вже звикли до постійних вибухів, пострілів. Це стало частиною повсякденного життя, так само як спуски в бомбосховища та новини про те, що тисячі людей помирають і залишаються без даху над головою.
Я просто сподіваюся, що ніхто з моїх близьких не помре і не залишиться калікою.
Це колись скінчиться, і ми зможемо знову жити у світі, у якому найбільшою проблемою був прострочений кредит і закриття улюбленого бару.
Хочеться просто жити, зустрітися із сім’єю та друзями, яких ти бачив ще до війни, і перестати боятися, що завтрашній день може не наступити для когось із них. Хочеться миру.
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: