Його біографія заслуговує на окрему книгу. Що відомо про Ілларіона Павлюка, автора бестселера «Я бачу, вас цікавить пітьма»

Народився на Херсонщині, зростав на Сахаліні, навчався в Луганську, будував кар’єру в Києві, боровся за Донбас, займався трансформацією Івано-Франківська. Географія життя Ілларіона Павлюка така ж багата, як і ті іпостасі, за якими він відомий українцям. 

Журналіст, продюсер, документаліст, письменник, ветеран АТО, офіцер ЗСУ, начальник управління преси та інформації Міноборони, громадський діяч і багатодітний батько. Його біографія заслуговує на окрему книгу, де головний герой попри всі життєві обставини та виклики обирає Україну.

У травні Видавництво Старого Лева повідомило, що продало вже 100 тисяч примірників однієї з книг Ілларіона Павлюка – «Я бачу, вас цікавить пітьма». За словами українського підприємця та співзасновника львівського холдингу емоцій !FEST Андрія Худо, «для україномовної книги на нашому ринку це суттєве досягнення». Розповідаємо, що відомо про Ілларіона Павлюка, його літературні здобутки і не тільки.

Шлях до себе: з Сахаліну на Донбас

Ілларіон Павлюк народився 14 травня 1980 року в місті Скадовськ Херсонської області в родині журналістів. Коли йому було сім, батьки були вимушені залишити домівку через політичні переслідування. Їхній колега випустив матеріал про оргії в саунах, які влаштовував 3-й секретар обкому партії. Всю редакцію врешті звільнили.

Батьки Ілларіона вступилися за товариша, за що їм приписали «антирадянські настрої» і порадили виїхати задля власної ж безпеки. Тож у 1987 році родина переїхала до міста Долинськ, що на Південному Сахаліні. Попри життя в абсолютно російськомовному середовищі з відповідним менталітетом хлопець мріяв якнайшвидше повернутися на Батьківщину.

«У другому класі я відчув своє коріння, почав вчити мову й хотів їхати до Львова. А в старших класах школи в мене був товариш, який сказав, що в нього є квартира в Луганську і запропонував поїхати туди. Дуже яскраво пам’ятаю, як я дивився на мапу Радянського Союзу – там Україна займала маленький шматочок. І відстань від Луганська до Львова здавалася смішною».

У віці 16 років Ілларіон Павлюк врешті оселився в Луганську. Згодом перебралися й батьки. Здобував фах журналіста в Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля. У 2001 році розпочав кар’єру в столиці – став репортером-міжнародником на телеканалі «Інтер».

Був у гарячих точках, спеціалізувався на арабо-ізраїльському конфлікті. Під час бомбардування в секторі Гази отримав контузію. Далі – не менш ризикована робота в Іраку. Такий досвід не міг не залишити відбиток у житті чоловіка.

«Коли повернувся з Гази, пішла перша дружина. Прожили разом 4 роки. Думаю, однією з причин була моя дивна поведінка. Ховався під столи від гучних звуків і скидав її з ліжка під час грози. Рятував від літака, який пролітав над нами на Петрівці взимку, – штовхав на землю з криком “Вниз!”. Були і агресія, і спалахи гніву».

Чотири роки у військовій журналістиці були нелегкими, тож Ілларіон дав собі обіцянку: якщо повернеться звідти живим, то залишить цю справу. У 2005 році він вже очолював редакцію інформаційного мовлення телеканалу «К1». Два роки потому став директором студії документальних фільмів «07 Продакшн». Його фігура на телебаченні стрімко набирала вагу. У 2010 році зайнявся продюсуванням документально-художніх проєктів телеканалу «1+1». 

Професіоналізм Ілларіона Павлюка визнавали і на світовому рівні: у 2001 році представники американської телепремії «Еммі» запросили його до журі. Наприкінці 2011 разом зі своєю командою він завершив роботу на «плюсах», заснувавши згодом власну продакшн-студію Ivory Films, що швидко опинилася серед лідерів української документалістики. В якості автора Павлюк випустив низку фільмів:

• «Служу Радянському Союзу?»;
• «Секти. Контроль свідомості»;
• «Таємниці радянського дефіциту»;
• «Код нації»;
• «Планета мавп: куди зникають розумні діти?»;
• «Звичайні зомбі. Як працює брехня»;
• «Зомбі 2. Промивка Мізків»;
• «Лазуровий пил».

У ролі продюсера та сценариста працював над стрічками:

• «Рівень секретності 18»;
• «ДНК. Портрет нації»;
• «ДНК-2. В пошуках жінки».

Успішні телевізійні проєкти, професійне визнання, щаслива родина – здавалося б, таке насичене життя, кращого годі й чекати. Проте з початком війни на Донбасі у 2014 він не знаходить собі місця, і в 2015 році вступає до добровольчого розвідувального батальйону «Гарпун».

На захисті країни: від добровольця до голови управління преси в Міноборони

Коли почалася війна на сході України, Ілларіон Павлюк вже був багатодітним батьком. Законна підстава не брати до рук зброї і зі сторони «вболівати» за майбутнє країни не зупинили його.

Як людина публічна, він відчував на собі місію – докласти всіх зусиль, аби хоча б якось вплинути на ситуацію. Як звичайний українець, він не дозволив собі не піти:

«Я пішов від страху, від усвідомлення, наскільки страшно буде, якщо почнеться широкомасштабний наступ з півночі, і Бровари – зі стратегічної точки зору – це вхід в Київ… Від них нічого не залишиться, нічого, крім підвалів. Я ж бачив війну, різну, але трохи поїздив. Я дуже чітко уявляв, яким буде життя моїх дітей».

У добровольчому батальйоні Ілларіон Павлюк прослужив близько восьми місяців, пізніше його розформували. За цей час він втратив друзів і побратимів, і такий досвід для чоловіка виявився чи не найважчим.

Війна стала також вагомим поштовхом до принципових змін: Ілларіон Павлюк відмовився публічно говорити «ворожою» мовою. Хоча системно переходив на українську ще з народженням першої дитини в 2007 році. До цього його основною мовою була російська, хоча за десять років життя в рф ніколи не відчував себе «своїм». Контекст агресії був актуальним і тоді. 

«У 14 років батько дав пораду, яка мене шокувала. Саме закінчилася перша чеченська. У місті дехто вже приїхав із неї в трунах. Батько сказав: якщо не зможемо виїхати в Україну і тебе призвуть на війну, переходь на бік чеченців. Це – загарбницька війна. Воюй, але на правильному боці».

Воювати врешті пішов за власним покликом, але не за чеченців, а за незалежність рідної землі. І не лише в 2015 – з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну Ілларіон Павлюк мобілізувався до одного з підрозділів ГУР Міноборони.

Восени 2023 року йому довірили очолювати управління преси та інформації Міністерства оборони України. Займався, зокрема, реформою військових медіа, дав життя проєкту «Армія ТБ». У травні цього року з’явилася інформація, що Ілларіон Павлюк залишає посаду комунікаційника та повертається до служби в ГУР.

У воєнному часі – офіцер ЗСУ, у мирному – письменник

У 2018 році Україна дізналася про Ілларіона Павлюка як про письменника. Дебютом в літературі став детектив у стилі нуар «Білий попіл». Книга народжувалася як сценарій до фільму, з відсилками на гоголівського «Вія». Врешті такий формат був затісним для автора, тож психологічний трилер народився у вигляді повноцінної книги.

«Це така спроба уявити, що було б, якби гоголівська панночка жила насправді, і якби ми відкинули саму можливість польотів у труні та прихід з потойбіччя чортів. Свідомо хотів експлуатувати саме Гоголя, бо росіяни, здається, його вже приватизували».

За словами письменника, на сторінках його «первістка» зіткнулися професійне, логічне і те, що не має пояснення. Історія швидко захопила читачів, увійшовши до Довгого списку премії «Книга року ВВС-2018».

Того ж року ім’я Ілларіона Павлюка увійшло до збірки «19 різдвяних історій». Коротке оповідання «Маріє, Різдво» метафорично показало травматичний досвід автора: їхня з дружиною боротьба за життя доньки, яка через лікарську помилку народилася з важкою інвалідністю.

Письменницький хист Павлюка нагадав про себе і в 2019 році. Вийшов у друк науково-фантастичний роман «Танець недоумка». На його написання пішло довгих сім років. В описі книги дається визначення «космічної антиутопії». Цей психологічний твір піднімає одвічні проблеми: екзистенційний страх, життєвий вибір, самотність, дитячі страхи тощо. Цей роман Ілларіона Павлюка опиняється вже в Короткому спису «Книга року BBC-2019».

Успішним для письменника Павлюка видався і наступний рік. Видано черговий роман – «Я бачу вас цікавить пітьма». І знову психологічний трилер. І знову – у короткому списку «Книги року BBC-2020». У 2023 – лідер продажів Видавництва Старого Лева (всі три романи Ілларіона Павлюка видавалися в ВСЛ).

Цієї весни книга отримала нову відзнаку: придбано 100 тисяч її примірників. Це рекорд ВСЛ серед дорослої літератури українських авторів.

Це не просто цифри, а показник успіху, як раніше зауважував сам автор:

«Я дуже хочу, щоб читачі сприйняли мої книжки, тому продажі мені важливіші за премії. Я так звик міряти – кількістю людей, які прочитали, бо продажі – це і є читацька прихильність, натомість премії – прихильність критиків і фахівців».

Цікаво, що всі свої романи Ілларіон Павлюк писав російською мовою, а вже потім вони перекладалися. Автор цього ніколи не приховував. Таким чином він не хотів поступатися якістю свого літературного слова.

«Так склалося, що я глибше знаю російські мовні нюанси й точно та краще за якістю створюю текст саме російською. Але з гарним перекладачем читач отримує кращий за якістю текст українською, аніж якби я писав українською і віддавав редакторові».

Івано-Франківськ – «Тепле місто» Ілларіона Павлюка

Навесні 2021 року Ілларіон Павлюк припинив свою роботу з Ivory Films, а влітку взагалі перебрався з дружиною та чотирма дітьми до Івано-Франківська. Там він очолив платформу «Тепле місто», яка займалася суспільними перетвореннями як у місті, так і по всій Україні.

За його керівництва були реалізовані сучасні та важливі ініціативи, зокрема, програма «Кругової економіки», робота над проєктом інноваційного хабу для креативних індустрій. Разом із активними жителями Франківська втілював ідеї до початку широкомасштабного вторгнення в Україну.

«Ці процеси в моєму уявленні – це те, що ми шукали: коли ми не чекаємо, а щось робимо самі…Якщо мене щось так захопило в 40 років, що я готовий зі всіма ризиками, власне, приймати рішення, недовго думаючи, кудись зриватися, то воно того вартує».

Ілларіон Павлюк – приклад людини, яка завжди залишається вірною собі, своїм принципам і своєму корінню. У 16 років він за власним бажанням повернувся до України, де зміг реалізуватися як журналіст, продюсер, сценарист, письменник, громадський діяч і батько.

Маючи все, зокрема й можливість оминути поле війни, він добровільно пішов боротися за Україну. Таке бажання чоловіка, який хоче жити, писати, творити і виховувати дітей на своїй землі… І знову побачити вільним Луганськ, в якому й почалося його свідоме життя українця.