2012 рік. Підприємниця Ірина Шишкунова стоїть перед будівлею магазину, що згоріла, і прикидає, скільки грошей потрібно витратити на її ремонт. Пожежа в селі Богданівське на Харківщині залишила від приміщення лише чорні стіни. Власники відмовилися його відновлювати, і голова села запропонував це зробити Ірині.
На той момент вона мала один продовольчий магазин з річним оборотом майже 700 тис. грн. За пів року після пожежі підприємниця закінчила ремонт у будівлі, що згоріла, і стала власницею вже двох магазинів.
У партнерському матеріалі з «ПриватБанком» Ірина розповіла MC.today, як відкрила бізнес, сидячи в декреті, розпродала весь товар першого робочого дня і чому принципи бізнесу в селі не працюють у місті.
У мене два продовольчі магазини в селі на Харківщині, де мешкає 800 людей. Обидва працюють під вивісками «Крамничка», як заведено на Західній Україні. У наших краях рідко зустрінеш це слово, а мені воно завжди здавалося таким затишним.
Перший магазин я відкрила 2007-го, коли була в декреті. До цього працювала диспетчером у сільгоспкомпанії – отримувала 300 грн за 15 змін на місяць із п’ятої ранку. Коли я народила дитину, то вирішила, що не хочу повертатися назад.
Відкрити свій магазин запропонували батьки чоловіка. Ідея здалася шаленою – у мене не було досвіду в бізнесі. Але потім я замислилася: поряд із селом – молочний комплекс, роботи та грошей у людей вистачає. Але на все село є тільки два кіоски. І я вирішила ризикнути.
Чоловік працював юристом, але обіцяв допомогти. Ми вклали в бізнес усе, що в нас було – 10 тис. грн накопичень, або приблизно $2 тис. на той час. Ризикнули всім заради бізнесу, про який зовсім нічого не знали.
Ми орендували приміщення неподалік молочного комплексу, колишній пункт приймання молока. Будівля далеко від конкурентів, і там великий потік людей.
Купили б/у холодильник, чоловік зробив і повісив дерев’яні полиці для продуктів. У Харкові знайшли за оголошенням напівзруйновану вітрину і за пару тижнів полагодили її, обклеїли жовто-синьою ізострічкою.
Вирішили продавати продукти першої необхідності – хліб, молоко, ковбасу та побутову хімію. По закупки поїхали на своїй «дев’ятці» до райцентру за 40 км – купили всього по мінімуму, адже тоді я ще не знала, як будуть йти продажі. За прилавок я вирішила стати сама, щоб заощадити на зарплатах продавців.
І тут у мене опустилися руки. Я не розуміла, як робити націнки на товар і вести облік. Від думки про податкову ставало страшно. У цей час я познайомилася з дівчиною, яка також була в декреті. Поскаржилася їй, що майже відкрила бізнес, але боюся розпочати. Вона засміялася: «Я вчилася на продавця, усе розповім!»
Наступного дня вона прийшла до мене в магазин і дала справжній майстер-клас про те, як оцінювати товар і рахувати прибуток. А ще розповіла хитрощі – як виставляти продукти. Я дізналася, що вітрина з хлібом має бути біля каси, за спиною продавця, тому що вона найпопулярніша. Або що цукерки та сипучі продукти ставлять поруч із вагами.
Коли я засвоїла основи мерчендайзингу, розповіла про швидке відкриття магазину всім знайомим у селі – іншої реклами в нас немає – і почала готуватися до цього дня.
На відкритті ми роздавали безкоштовне морозиво. 200 «стаканчиків» пломбіру розійшлися за дві години. Майже всі, хто приходив до магазину, щось купували. Надвечір у нас залишилися порожні полиці та великий виторг.
Спрацювало сарафанне радіо і те, що ми поставили ціни на 10–20% нижчі, ніж у конкурентів. Наступного дня ще й на світ не благословилося ми з чоловіком поїхали і на весь виторг купили ковбаси, сирів, води та фруктів – те, що розкупили насамперед.
Я вжилась у роль продавчині. Спочатку боялася когось обрахувати, у нас же всі один одного знають. А вже за пару місяців взяла собі напарницю.
Перші чотири роки майже весь прибуток ми з чоловіком витрачали на зарплату продавчині, закупівлю товару й облаштування магазину – поставили кондиціонер, поміняли вікна. 2011 року зробили великі овочеві полиці, як у супермаркеті, та стали їздити за продуктами до Харкова, на найбільший ринок України. Своєї машини вже не вистачало, для закупівлі я наймала мікроавтобус за 900 грн.
Після того як ми стали закуповуватися в Харкові та розширили асортимент, зросла кількість клієнтів. Наше село за 20 км від кордону з Росією, і звідти до нас стали приїжджати у вихідні на закупівлі, бо ціни набагато нижчі. Із сільського кіоску ми перетворилися на великий магазин.
До 2012 року магазин приносив майже 700 тис. грн на рік. На життя вистачало і про відкриття ще одного я не думала. Але тут у селі через стару проводку згоріла будівля, власники відмовилися від неї, і голова прийшов до мене: «Іра, ти вже зробила цяцю з пункту приймання молока, забирай і це приміщення».
На відновлення ми витратили пів року та 100 тис. грн – поміняли вікна, зробили нову проводку, побілили стіни. Ремонт збігся з моєю другою вагітністю, але я так надихнулася, що не звертала уваги на труднощі. 2013 року в нас з’явилася друга «Крамничка».
Але тут розпочалася Революція, а потім – війна. Росіяни перестали їздити за покупками, а в українців поменшало грошей. Якщо раніше ми не купували «соціальний» хліб – той, що дешевший через особливу рецептуру, то останні вісім років він має великий попит.
Доходи магазинів різко впали, тому 2014-го року я вперше взяла кредит у «ПриватБанку» – картку з лімітом у 60 тис. грн. На ці гроші робила закупівлі та щомісяця поповнювала рахунок, щоб не нараховували відсотки. До 2015-го другий магазин вийшов на самоокупність. Я вже не стояла за прилавком, на два магазини в мене було чотири продавці.
Восени 2015-го я прийшла до «ПриватБанку» платити податки та керівниця відділення розповіла про кредитну програму «КУБ» для розвитку бізнесу. За нею можна отримати від 50 тис. до 1 млн грн. Я замислилася: попереду Новий рік, хочеться привезти більше товару плюс у морози дорого опалювати магазини.
Керівниця розповіла, що для отримання кредиту потрібно зняти відео про себе та заповнити заявку. Наступного дня я прийшла до магазину та попросила продавця записати ролик – показала наші вітрини, розповіла, що я в бізнесі вже вісім років.
Відправила відео разом із заявкою в застосунку «Приват24 для бізнесу». За день побачила, що рахунок поповнили на 100 тис. грн. Я була вражена тим, як просто виявилося отримати гроші – без ризиків, застав і тяганини. Грошей вистачило на товари до свята та дві нові вітрини. За рік я закрила кредит.
За програмою «КУБ» у «ПриватБанку» підприємці можуть брати і заставні кредити. За ними одержують від 100 тис. грн (за програмою «Доступні кредити 5-7-9%») до 3 млн грн. Кредит дають на строк від року до п’яти років.
Заставою може бути автомобіль або житлова чи комерційна нерухомість. Підійдуть торговельні й офісні приміщення площею до 1 тис. кв. метрів або склади до 200 кв. метрів. Фахівці «ПриватБанку» безкоштовно виїжджають і проводять незалежне оцінювання застави.
Рішення про видачу КУБу під заставу приймають за кілька днів після заявки. Гроші приходять на рахунок підприємця в застосунку «Приват24 для бізнесу». Протягом минулого року КУБ під заставу отримали 27 тис. підприємців на суму понад 7,5 млрд грн.
У мене два великі магазини, але в них, як і раніше, діють закони бізнесу в селі. Майже 70% жителів села постійно беруть продукти в борг. Буває, людині до зарплати лишається два дні і треба «дотягнути». Усі одне одного знають, і з поверненням зазвичай не виникає проблем.
Але кілька років тому сталася неприємна ситуація. Мій колишній колега із сільгоспкомпанії постійно скаржився на затримку зарплати і брав продукти в борг. Спершу повертав гроші, а потім переїхав і зник. Він залишився винен понад 7 тис. грн. Ми з чоловіком дзвонили йому і зверталися до його совісті, але без успіху. Зрештою списали гроші і зрозуміли: якщо будувати бізнес тільки на довірі, можна прогоріти.
Ще одна риса сільських покупців – неприйняття нових технологій. Ми поставили в магазин термінали для безконтактної оплати. Але люди в селі настільки звикли до готівки, що, отримуючи гроші на картку, усе одно ходили в банкомат їх знімати. А потім до нас – за покупками. Ми терпляче кожному розжовували, що таке термінали оплати і як вони працюють – і «привчили» до них односельців.
Після першого кредиту в «ПриватБанку» я зрозуміла – ці гроші справді допомагають розвивати бізнес. З 2015 року я взяла вже чотири КУБи – щороку беру новий і за 12 місяців закриваю його.
Загалом я взяла кредитів на суму приблизно 500 тис. грн. Заявки подаю в застосунку «Приват24 для бізнесу». Підписую їх електронним ключем і наступного дня отримую гроші на рахунок. Цього року я стала стотисячною позичальницею за програмою «КУБ».
Сьогодні оборот моїх двох магазинів – 1,5 млн грн на рік. З усмішкою згадую себе 14 років тому: попереду були невідомість і мрії, а тепер я власниця успішного бізнесу. Зараз ще мрію про власну невелику піцерію. Щоправда, це вже не в нашому селі, це бізнес для міста. Страшно вибиратися туди, але, як свідчить досвід, немає нічого неможливого.
Інфографіка: В’ячеслав Кутовий
Другий за величиною цифровий токен Ethereum цієї п’ятниці різко зріс у ціні, збільшивши свій тижневий…
CEO Netpeak Group Артем Бородатюк поділився, як у групі впроваджують інструменти штучного інтелекту та роботу…
Засновуючи tTravel, Олександр Буратинський та Артем Шамбальов, маючи за плечима роки дружби, подорожей та спільної…
Компанія OpenAI почала тестувати оновлення Deep Research у ChatGPT. Функція буде працювати з репозиторіями GitHub…
EPAM Systems змінює керівництво. Засновник ІТ-компанії та генеральний директор Аркадій Добкін йде з посади. Він…
Співзасновник «Нової пошти» Володимир Поперешнюк у Школі бізнесу НП розповів, який стартап запустив би, якби…