«Сиджу вдома і бачу, як величезний снаряд потрапляє до сусіднього будинку і зносить весь під’їзд»: чотири історії релокейту IT-фахівців із гарячих точок

Мене звуть Женя, я працюю в ІТ-компанії і до 24 лютого була абсолютно впевнена, що війна в Україні неможлива. Але прокинулася, як і всі українці, о 4:30 ранку від вибухів за вікном.

За три тижні війни я пройшла через всі стадії горя – шок, заперечення, агресія, торг, депресія та прийняття. Наразі ґрунтовно затрималася на останньому пункті. Мені захотілося розповісти читачам MC.today історії моїх колег, які виїхали з гарячих точок. Від цих історій біжать мурашки шкірою. І ці історії, по суті, про кожного українця у ці три тижні.

Передісторія:

Kitrum – міжнародна IT-компанія з офісами у Флориді, Казахстані, Польщі, Києві, Харкові й Ужгороді. 60% наших фахівців зосереджені в Україні. Місто, у якому зародилася компанія, зараз одна з найгарячіших точок на карті – Харків. 

У цей тяжкий час ми не припиняли працювати: наші бухгалтери з бункерів і підвалів нараховували зарплати та виплати, HR допомагали знайти житло тим, хто змушений був залишити свою домівку, а менеджери постійно були на зв’язку, щоб переконатися, що в інших членів команди все в порядку. Наш чат не замовкав ні на хвилину: кожен ділився будь-якою корисною інформацією та допомагав порадою.

Наші клієнти – компанії з різних точок світу: США, Канади, Скандинавії, Центральної Європи та ПАР. Від початку військового конфлікту жоден з них не припинив з нами працювати, а багато хто фінансово допомагав армії. Деякі були готові допомогти з транспортом для релокейту та надати партнерські офіси в інших містах, щоб наші співробітники могли там розміститися.

Зараз наші розробники працюють з не меншою продуктивністю, ніж до війни. За цей час ми знайшли трьох нових клієнтів і навіть найняли п’ятьох нових співробітників.

Більшість наших фахівців зараз уже на більш-менш безпечних територіях, але кожен має свою історію того, як їм довелося покинути рідний будинок.

Історія Андрія, Full Stack Developer, евакуювався з Харкова лише на 7-й день

Я пропонував дружині виїхати до Чехії ще за кілька тижнів до початку війни. Але аргументів, що це не може статися у 21-му столітті, було набагато більше.

24 лютого я прокинувся о п’ятій ранку від вибухів і розбудив дружину. Через кілька хвилин люди почали стікатися до АТБ, а черга на заправку, яка знаходиться за 10 хвилин від нас, закінчувалася під нашими вікнами.

Ми вирішили залишитися вдома, були впевненими, що це не може продовжуватися довго і немає сенсу панікувати. 

Ми трохи звикли до вибухів, і наступного дня вони вже не здавались такими страшними. Ми виходили до магазину, працювали. Коли починався обстріл – ховалися у ванній чи коридорі. Настав час старої перини, і в цьому навіть було щось особливе.

На шостий день життя здавалося цілком «мирним». Ми постояли в черзі до магазину і навіть купили продукти. Повернулися додому, приготували піцу, відкрили вино. О шостій годині я вийшов на дзвінок із клієнтом. Почали стріляти, перейшов у коридор, закінчив розмову – і прогримів величезний вибух. Над нами пролетів винищувач і випустив ракету у школу неподалік. У нас відчинилися вікна та двері, зникли зв’язок і світло.

Ми зрозуміли – виїхати доведеться. Дожити б до ранку.

Виїхали рано вранці, було страшно, неподалік продовжували стріляти. За п’ять годин ми були в безпеці.

Історія рекрутера Андрія, який вирішив не їхати з Києва

Я родом з Донецька і у 2014-му вже тікав від «рятівників», залишивши все. Це було боляче, але вже вісім років я живу в Києві, полюбив це місто та знайшов друзів.

Я не знаю, як пояснити свій вчинок, але цього разу я вирішив не тікати. Можливо, не хотів кидати будинок вдруге, можливо, вірив, що я буду корисним тут.

Уже 21 день я в Києві, у своїй квартирі. Допомагаю місцевим волонтерським організаціям знаходити провізію, охороняю сусідські квартири від мародерів і працюю рекрутером на повну силу.

Одного разу мені вдалося купити рідкісні ліки, які я повинен був передати волонтерам. Шоста ранку, сиджу вдома і бачу з вікна, як величезний снаряд потрапляє в сусідній будинок і зносить весь під’їзд.

Перша думка – чорт, я не передав волонтерам ці рідкісні ліки. 

Хапаю пакет, одночасно з цим починають лупити в сусідній будинок. Вибігаю з під’їзду та біжу до волонтера – це поряд, сусідній будинок. Уже після того, як я віддав ліки і прибіг додому, я зрозумів, що під час максимальної небезпеки мені допомагала триматися думка, що я буду комусь корисним.

Історія Ігоря, Head of Sales, який вирішив виїхати з Харкова у перші 2 години обстрілів

Ми, як і всі харків’яни, прокинулися 24 лютого о п’ятій ранку від вибухів. Постояли на балконі, подумали та розійшлися хто куди. Дружина пішла по продукти першої необхідності, я – на паркінг за машиною.

Повернулись додому, з холодною головою поснідали. Дружина взагалі спокійно приготувала їжу, вона пам’ятає 2014-й, тому паніки не було. Потім швидко зібрали речі та поїхали в бік Кременчука.

Тоді ми були певними, що їдемо на кілька днів. Розгром міста-мільйонника здавався неможливим. Взяли з собою по два светри та пару джинсів.

Уже 20 днів ми живемо на орендованій квартирі на заході України, яку нам знайшла та винайняла наша HR Настя. Продовжуємо працювати у звичайному темпі, запускаємо нові проєкти і знаємо, що «російський корабель» уже прямує туди, куди призначено.

Я не випадав з роботи ні на день, бо знав – робота в тилу є так само важливою, як на фронті. Я заробляю гроші, щоб мати можливість допомагати армії та цивільним. Ми з колегами організували фонд допомоги нашим військовим на передовій, ми разом закупили 15 дронів та 30 тепловізорів.

Історія Віталія, frontend-розробника, який був під харківськими бомбардуваннями 2 тижні та паралельно волонтерив

У перші години війни я зібрав своїх друзів, ми вийшли на дзвінок о шостій ранку.

Я всіх привітав з початком Третьої світової. Щодня я морально підтримував їх і продовжую це робити.

Я займався волонтерством з першого до останнього дня, останнього для моєї квартири. 12 березня до мого будинку прилетів снаряд. Я повертався із закупівлі, виходжу з машини і бачу, що вікон просто немає, а стіни ледве тримаються в купі. Я не можу вам передати ті емоції – був такий сум, перемішаний з готовністю завтра робити ще більше.

Я був змушений поїхати – думаю, ви розумієте, що в Харкові зараз складно орендувати житло. Але навіть дистанційно я надсилаю гуманітарну допомогу, збираю на неї кошти, веду інформацію про це та координую маршрути.

Круто, що наш клієнт розуміє важливість фінансової впевненості в ці дні і готовий платити повністю, навіть якщо люди відпрацювали не весь час. Це взагалі космос!

Наразі наші співробітники розкидані не лише по різних містах України, а й у всьому світі. Ми завжди вітали віддалену роботу, але зараз релокейт став вимушеним заходом, щоб урятувати своє життя та сім’ї. 

Ми продовжуємо працювати, для нашої команди це спосіб допомогти нашій країні: співробітники відправляють гроші на допомогу армії, продовжують платити податки та робити покупки. Кожен з нас – це руки та мозок, які відроджуватимуть Україну.

Через нашу роботу ми показуємо всьому світу, наскільки просунуті, розумні та згуртовані наші люди, скільки всередині кожного з нас свободи та бажання жити у кращому світі. Робота допомагає повернути якусь рутину та ґрунт під ногами, робити те, що любимо, нехай навіть у скрутний час. Усі ми віримо, що воно скоро закінчиться і ми, як раніше, зустрінемося в улюбленому офісі, знову побачимо усмішки на обличчях одне одного і влаштуємо гучний переможний тимбілдинг.