Як припинити досягати і почати насолоджуватись: як піарниця стала продавати пиво

Все життя Катерина працювала в піарі: комерційному, політичному, різному. Запускала PR-кампанії, робила з нуля проєкти, допомагала благодійним фондам. Зараз вона повністю змінила сферу роботи і стала продавати крафтове пиво. Не виробляти – вона продавчиня. Як так сталося і як вона почувається – Катерина розповіла MC: Money & Career.

Шлях в PR

Я займалася і комерційним, і політичним піаром, працювала в агенціях, деякий час була інформаційним референтом в «Національному корпусі». Остання робота була в Quadro UA – це офіційний дистриб’ютор DJI в Україні. Моя карʼєра складалась успішно, були перспективи, я обожнювала те, що робила: особливо запускати проєкти з нуля, бачити, як ідея перетворюється на реальність.

Наприклад, я працювала в компанії з виробництва косметики, вона існує ще з 1990-х, і її підхід відтоді не сильно змінився: в інформаційному просторі її фактично не було, соцмережі були ледь живі з дописами «купуйте оцю баночку, ось її нудне фото». Голова компанії не брав участь у заходах, взагалі не займався власним брендом. Ми з керівницею відділу маркетингу привели все до ладу: зняли адекватні відео, змінили Tone of Voice, почали піарити керівника. Він не був готовий до змін і не погоджувався з нами, але врешті зрозумів, що все працює так, як він хоче. Зараз я знаю, що у компанії все добре, наскільки це може бути під час війни.

Також я працювала із зоозахисниками, і позитивний фідбек дуже тішив. Втілення своїх ідей в життя, результат — це все надихає. Але після початку повномасштабного вторгнення у мене зникло бажання працювати в PR, ніби відбило його.

Як усе змінилось

В лютому 2022-го я евакуювалась з Києва до Закарпаття, а мій чоловік пішов добровольцем в ЗСУ. Порядок проблем і питань повністю змінився: я не дуже розуміла, як жити далі, чи будемо ми взагалі жити. І перші місяць-два я зовсім не думала про роботу. Так саме було і у моїх колег.

Я пішла допомагати в волонтерському штабі: військовим, біженцям. Це займало багато сил і часу і не залишало простору для інтелектуальної роботи. В якийсь момент мені почало здаватися, що єдине, на що я тепер здатна, – це носити ящики з консервами та іншою гуманітаркою. І тут я зрозуміла, що в мене більше й «не стоїть» на піар. Не тільки тому, що це інтелектуальна діяльність – я хотіла приділяти свій час волонтерству.

До того ж я опинилась в новому середовищі – маленькому містечку під горою – з іншою культурою, історією, з іншим діалектом, перші два тижні я слабко розуміла, що люди мені кажуть. І може це був наслідок шоку, але я вирішила, що хочу просто жити в цьому маленькому містечку під горою, хочу піти на ту гору і подивитися, що там відбувається, а не здавати проєкти з палаючими дедлайнами. Або поїхати в Мукачево і гуляти замком, або в Хуст на зооферму – а працювати я не хочу. Тільки допомагати іншим.

Нова історія

І я почала ставити собі запитання: окей, ти хочеш просто жити, але ж не як рослинка? Чим я буду займатися, якщо не піаром? І тут до мене звернувся місцевий підприємець, який працює з гіпсовим декором – хотів, щоб я написала для нього грантову заявку і запустила соцмережі. Одним з моїх останніх хобі була кераміка, і я спитала цього пана, чи можу я працювати з ним не як комунікаційниця, а як партнерка в виробництві і декорі. Так я стала працювати з гіпсом. Це досить творча робота – вона схожа на скульптуру – але має і технічний складник: важливо робити так, щоб нічого не відвалилось, не потріскалось. Все це мені цікаво, але ще ця робота, на жаль, не дуже стабільна.

Стало зрозуміло, що потрібно щось іще.

Я знов поглядала в бік піару, але в нашому містечку він не існує в тих масштабах, до яких я звикла, а переїжджати заради роботи не хотілось. Плюс бажання мати розслаблений графік нікуди не ділося. Мій чоловік також наполягав на тому, щоб я знайшла нову роботу. І врешті я сказала йому: «Окей, ми хочемо, щоб я пішла працювати. Я визначилась, що буду займатися тим, що я люблю і на чому знаюся: пивом. Я піду працювати в мій улюблений магазин».

Річ у тім, що вже тривалий час я мріяла відкрити власний паб і частувати гостей гарним крафтом, але зараз в мене немає такої можливості. Тож я пішла на співбесіду в магазин. Це єдине місце у Виноградові з гарним крафтом, і я думала, що потрапити туди буде важко. Я освіжила свої знання, і на співбесіді сказала: «Я трошечки шарю в пиві. Ну, от верхове від низового я відрізню, не поставлю імперіал стаут з IBU 50 влітку».

І власник магазину так на мене подивився і сказав: «А коли ви зможете вийти?».

Читайте також: «Я залишаюся в Україні, щоб виховувати тих, хто її змінить»: історія молодої вчительки

Криза самоідентифікації

Спочатку мій чоловік досить скептично до цього поставився. Казав: «Що, ти підеш продавати алкоголь?» Я кажу: «Так, бо люди купують пиво – воно класне, смачне, таке різноманітне».

Зараз я почуваюся щасливою. Мені подобається радіти людям якісне пиво, подобається спілкуватися про нього. Подобається, коли моя експертиза збігається з їхньою, і у нас така вже сформувалася тусовочка за пивними інтересами.

Я, мабуть, навіть не скажу, що мені не подобається зараз в роботі з гіпсовим декором або в роботі з пивом. Я спокійна щаслива людина, яка робить те, що її задовольняє, отримує позитивні емоції, мені ще й гроші платять за це.

Плюс баланс відпочинку і роботи: я сама можу регулювати свій робочий графік, в мене три або чотири вихідних на тиждень. Я можу на тижні поїхати, наприклад, в Пийтерфолво – це на кордоні з Угорщиною – там є чудова картинна галерея.

Звісно, я пройшла через кризу самоідентифікації, особливо коли в мене питали: «Ти була інформаційною референткою, все в тебе виходило, а яка в тебе зараз посада?». Ну, майстриня з виробництва гіпсового декору, продавчиня пива. Звучить зовсім інакше. А потім я думаю: чому ні, колись я була піарницею, колись я була інформаційною референткою осередку політичної партії, а зараз я продаю крафтове пиво і роблю гіпсовий декор. І хоча це зовсім не поруч, мене все влаштовує.