Як зробити карʼєру, коли у вас біполярний розлад: особисті історії. Частина 1

Одного тижня ви запускаєте три проєкти водночас, а наступного – не можете встати з ліжка і втрачаєте роботу. Приблизно такий вигляд має життя людини з БР. Раніше цю хворобу називали маніакально-депресивним психозом, потім – біполярним афективним розладом (або коротко БАР), зараз офіційна назва – біполярний розлад. Жити та працювати з ним непросто: від 32% до 75% часу така людина перебуває в депресії і часто не може повноцінно функціонувати. Про те, як це – будувати карʼєру, маючи біполярний розлад, – розповіли ТБ-продюсерка, дослідниця булінгу та моушен-дизайнерка.

Що таке жити та працювати, маючи біполярний розлад: героїні розповили свої історії. Фото: pexels

Ким працюють люди з біполярним розладом

«Вісім років тому мені остаточно діагностували БР, і депресивні епізоди в мене превалюють над маніакальними. На кожній моїй офісній роботі рано чи пізно в мене починалась депресія, і я звільнялась за власним бажанням, що завжди дивувало моїх колег. Тоді я місяць проводила в ліжку, чекала, коли знову почнеться підйом, і влаштовувалась в нове місце», – розповідає Ганна, моушен-дизайнерка та ілюстраторка.

Це розповсюджена проблема людей з біполярним розладом: депресія наздоганяє зненацька, а розказати про свою хворобу керівництву та попросити через це лікарняний може не кожен і не всюди.

Фото: Юлія Гриценко

«Я вважаю, що робота на телебаченні створена для людей з ментальними розладами», – каже Юлія Гриценко. «Вона як гойдалки – жодної рутини, постійно щось нове. До того ж там рідко зустрінеш нормотипічних, то ж я не сильно виділялася».

Юлія сім років пропрацювала на каналах СТБ, «Громадське» та «Україна», була гостьовою редакторкою та продюсеркою.

Відчуття ейфорії додавало їй сил будувати карʼєру, а медикаментозна терапія – можливість ефективно працювати. Наразі Юлія перебуває в Німеччині.

Настя Мельниченко – письменниця, дослідниця булінгу, засновниця хештегу #ЯНеБоюсьСказати та активістка – встигає водночас вчитися в аспірантурі та писати книжки і методичні матеріали про булінг. І все це – через психоемоційні гойдалки.

Свідомо заганяла себе в гіпоманію, щоб дописати дисертацію: історія Насті

Фото: Настя Мельниченко

В мене ажитований тип депресії – стан, в якому людина не хоче жити і їй дуже погано, але вона дуже активна, тривожна. На другому боці цих гойдалок гіпоманія – це легше за повноцінну манію, але забирає сили через відсутність сну та сильно збільшену активність. І зазвичай закінчується депресією.

Один раз в мене був дуже тяжкий депресивний епізод, в якому я справді не могла працювати: навіть найменші завдання, як-от відповісти на лист чи сплатити рахунок, видавалися непомірно складними, буквально непідйомними. Тоді я була головою громадської організації, і була не функціонуюча. Мій чоловік підхопив мою роботу і по суті виконував роль керівника моєї ГО. Це тривало, напевно, пів року, може більше: я дуже важко приходила до тями.

У 2016 році я опублікувала допис і поставила хештег #ЯНеБоюсьСказати – вони тоді набирали популярність. Раптом хештег розійшовся, і тисячі жінок розповіли світу свої історії насильства. Червоною лінію через ці історії проходила недостатня сексуальна грамотність – люди не розуміли свої кордони, чому їм страшно або боляче. Особливо це стосується дітей. Серед історій про насильство в більш дорослому віці часто звучало: а що я зробила не так? Люди шукали причини, і тому не зверталися по допомогу. За мотивами цього флешмобу я написала свою першу книгу: вона допомагає молодшим підліткам швидше ідентифікувати насильство.

До 2023 року мені діагностували винятково депресію, але врешті я прийшла до лікарки в стані гіпоманії, і мені підібрали потрібні ліки. З часом я зрозуміла, що більше не пишу – навіть дописи у фейсбуці – та не можу креативити. Ліки стабілізували стан, але забрали здатність до спонтанності та творчості. Я довго зважувала всі за та проти, але залишилась на таблетках, бо боялася повернення депресії. Правда, наприкінці цього літа я штучно вивела себе в гіпоманіакальний стан, зменшивши дозу ліків вдвічі. Я мусила вчасно здати другий розділ дисертації. А ще хотілося дописати художню книжку. Творчість повернулася в моє життя, я дуже продуктивно попрацювала півтора місяця і тепер спостерігаю, як повільно скочуюся вниз. Але досі не наважилася повернутися у той плаский стабільний стан.

Я не розповідаю про свій стан людям, з якими працюю: це надто стигматизована тема. Колись мені відмовили в фінансуванні проєкту, бо знайшли в мене на фейсбуці публікацію про депресію. Там люди прямо сказали, в чому причина: вони бояться фінансово вкладатися у ризиковий проєкт. Я подумала: в чому ризик? Я в депресії майже все життя, але ж це не заважало мені реалізовувати минулі проєкти.

Читайте також: Як припинити досягати і почати насолоджуватись: як піарниця стала продавати пиво

Дуже важко і демотивує: історія Ганни

Найгірше – це коли депресія накриває під час проєкту. В гіпоманії я можу погодитись на багато робіт, а потім – посередині шляху – раптом втрачаю всі сенси і не можу змусити себе працювати. Коли це трапляється, я пояснюю людям ситуацію, повертаю гроші і чекаю, коли все мине. Психологічно це дуже важко і демотивує. Я багато років сумлінно приймаю ліки, але це не завжди допомагає.

Так можна зіпсувати свою репутацію, а з нею напряму повʼязана моя карʼєра в моушн-дизайні. Стає страшно ризикувати і взятися за щось цікаве і складне, адже депресивний епізод завжди поруч: він не обовʼязково настане, але дуже лякає. Але я продовжую брати короткострокові проєкти – це максимально підходить для життя з моїм діагнозом. Зараз я також знайшла роботу в маркетинговому агентстві, на якій тримаюсь вже два роки, – це мій рекорд. Я працюю дистанційно і сама організовую графік, це допомагає.

Врешті все це не завадило мені розвиватись в роботі: гіпоманію я використовую для генерування креативу, ремісію – для втілення ідей, а депресивні епізоди – для рефлексії і відпочинку. Жити з хворобою – це шлях без кінця. Я пишаюсь своєю теперішньою функціональністю, але шлях попереду дуже довгий. Я знайшла гармонію в терапії, ліках, підтримці партнера та близьких і в дуже ретельному стеженні за своїми станами. Звісно, все це не завжди спрацьовує, але власний прогрес я спостерігаю з великою надією.

Нагадуємо, що раніше експертка розповіла, як перетворити тривожність на карʼєрну перевагу.