«Я не вмію тримати автомат і через це відчуваю провину»: як не звинувачувати себе, якщо ви не на передовій

«Я не вмію поводитися зі зброєю», «я не воджу машину», «я застряг за кордоном», «я з дитиною вдома» – через ці та інші причини сотні людей не можуть бути на передовій або в територіальній обороні. У закритих групах в соцмережах чи своїм рідним вони розповідають про відчуття провини й сорому, ніби роблять недостатньо для перемоги.

Ось як заспокоїти й вивести себе з цього стану. На найголовніше – чому іноді те, що називають «бездіяльністю», у певних ситуаціях може бути найкращим рішенням.

Бути живим на війні – теж робота

Під час воєнних дій часто потрібна не стільки допомога – скільки важливо не заважати. Якщо людина не має військового досвіду чи досвіду бойових дій, тоді найоптимальніше – мінімізувати ризики для власного життя, родини, друзів, інших цивільних. 

Спартак Суббота

Наприклад, якщо ви будете перебувати поза полем бойових дій (від’їжджати, евакуюватися, особливо з маленькими дітьми), це лише підвищить спроможність нашої армії атакувати ворога, покращить якість комунікації між тими, хто не потрапляє в завали, тяжкі ситуації й не потребує медичної допомоги.

Тобто евакуація в безпечні області знижує навантаження на всі служби: від ДСНС, медиків до безпосередньо військових. Тому, коли ви евакуюєтесь, думайте не про те, що ви поїхали, а про те, що зменшили навантаження на стратегічно важливі служби. Чим менше буде людей, які потенційно можуть постраждати, тим більше ми допоможемо нашим збройним силам. Тож лишитися живим на війні – теж робота. 

Окрім того, ви маєте зробити все можливе, аби агресор не взяв вас у заручники. Тому що в певний момент вони будуть у відчаї. А коли це станеться, то завойовники братимуть усіх і вся в заручники, намагатимуться всіляко нас деморалізувати. Тому не треба давати підстави їм це зробити.

Для військових найголовніший тил – їхня родина. Сьогодні всі, від ТрО до медиків, прикордонників та інших служб, борються за нас і наше майбутнє. Наша безпека – їхня мотивація.

Інформаційний фронт

Чим ви сто відсотків можете допомогти – інформаційно. Навіть якщо у вас небагато підписників, ви не блогер-мільйонник, все одно можете писати коментарі, блокувати різні групи та канали агресора, поширювати правдиву інформацію.

Одна людина знає десять людей, а якщо всі розмістять інформацію в себе, про це дізнається вже чимало людей. Ви як мінімум можете бути пропагандистом у своїй сфері. Інформаційний фронт не менш важливий за повітряний чи наземний. 

Допомога іншим

Також ви можете допомагати тим, хто біля вас: літні люди, евакуйовані мешканці з інших міст і навіть ті, хто звинувачує себе в «бездіяльності».

Якщо ви панікуєте чи нервуєте, переключіться на когось іншого, хто потребує допомоги. Ніщо не заспокоює так, як психологічна допомога іншому.

Можна бути далеко, але вести волонтерську діяльність. 

Підтримка з-за кордону

Для тих, хто за кордоном: влаштовуйте зустрічі, підписуйте петиції, звертайтеся до іноземних медіа, розказуйте своїм знайомим про подвиги українців, збирайте гуманітарну допомогу, зробіть так, щоб про війну знав увесь світ. Це – теж робота. 

Зберегти дітей

Найкраще, що матері та їхні друзі й родичі можуть робити в цій ситуації – це зберегти нащадків. Немає нічого поганого в тому, що ви захищаєте своїх дітей і виховуєте здорове покоління. Після війни ми отримаємо тисячі людей з посттравматичним стресовим розладом, зокрема, дітей, які пережили це ще в дитинстві. Цього важливо не допустити.

Не потрібно травмувати себе, дітей, рідних – це теж позначиться на майбутніх поколіннях. А вони мають бути здоровими як фізично, так і психологічно.

Важливо пам’ятати: війна рано чи пізно закінчиться, але вам потрібно буде ще відновити країну та повноцінно в ній жити. Не витрачайте свій ресурс на провину, безсилля – ви допомагаєте вже тим, що будете живі. 

Освоєння важливих навичок

Також важливо зараз освоювати нові навички. Наприклад, вчитися надавати першу медичну допомогу, робити ті ж коктейлі Молотова, шити тощо.

Якщо маєте вільний час в евакуації, то саме зараз – чудова можливість навчитися. І коли знадобляться всі резерви, вже бути готовими. 

Розробити власний план допомоги

У мене є досить багато знайомих, які воювали у 2014–2015 роках, і вони наразі з різних причин не можуть брати участь у війні. Вони теж відчувають сором, безсилля та напади паніки від «бездіяльності». На це я їм відповідаю: «Подумаймо, що ми можемо зробити прямо зараз і прямо тут. Чим ти можеш не заважати і чим конкретним допомагати».

У такий спосіб для кожного окремо ми розробили ланцюжок того, як можна допомагати українській армії та заважати армії агресора просуватися всередину країни.

Наприклад, хтось працює в так званому «креативному десанті» й пише пропагандистські лозунги, хтось пише вірші, хтось монтує, популяризує українську культуру. І це теж важливо. Зараз як ніколи важливо популяризувати українську музику, поезію, кіно. 

Важливо без паніки визначити шляхи, де ви будете корисними, і працювати в цьому напрямі. Тому ще раз: заспокоюйте себе тим, що ви вчитеся й допомагаєте іншим. Це мегаважливо для повноцінного функціонування нашої держави. 

Бути в резерві

Якщо вас не беруть у тероборону або ви не встигли здати кров – не нервуйте, не опускайте руки, не думайте, що ви не встигли. Це означає, що потрібну кількість уже набрали, а решта має бути в резерві. Бо якщо зараз усі підуть щось робити одночасно, буде хаос і це не матиме позитивного результату.

Наводжу простий приклад: біля Києва підірвали сотні одиниць бойової техніки агресора. Чому? Тому що вони йдуть великим кагалом, вони помирають один за одним, при цьому ще й починають панікувати. ЗСУ ж правильно розподіляють зусилля і розкидають їх у такий спосіб, аби вони не заважали одне одному.

Щоразу, коли відбувається поранення когось, то відбувається заміна. При цьому солдати мають змогу відіспатися чи відновити сили. Це і є гуманний підхід наших збройних сил.

Якщо ви не потрапили в тероборону, це не робить вас непотрібними. Ви підете туди, коли це буде потрібно.

І ще хочу зробити важливу рекомендацію: люди мають припинити постити свої сльози й плач у соцмережах. Ніхто не має знати, кого бомблять, як складно, які емоції ви відчуваєте зараз. Незворушність наводить на ворога жах і демотивує його.

Від того, що блогери чи зірки викладають відео у сльозах, нашим захисникам і громадянам легше не стане. Навпаки, ті, хто дивиться нас у росії, радіють цьому. Тому популяризація сліз не повинна мати місце зараз. Скорбота може бути безслізною, агресивною, з люттю.

Ми маємо злитися, а не плакати в соцмережах. І лють, агресія та навіть гумор – найкраще, що ми повинні зараз транслювати. Якщо ви не вмієте таке транслювати, транслюйте інших. Пам’ятайте: ви можете допомогти навіть без зброї в руках. Все буде Україна.