«Вчимо історію видавничої справи та ЗМІ Японії». Журналіст MC Today – про навчання на журфаці

Журналіст MC Today Любомир Шкіль розповідає про навчання на факультеті журналістики в ЛНУ ім. Івана Франка і про те, чи варто майбутнім журналістам йти вчитися професії у вищі навчальні заклади або краще йти працювати за фахом одразу після школи.

Сьогодні вже середина лютого, а я тільки-но закрив зимову сесію на журфаці, хоча більшість моїх однокурсників зробили це ще до новорічних свят. Справа в тому, що із семи дисциплін п’ять довелося здавати по талону, тобто перездавати. Нічого дивного, особливо якщо брати до уваги той факт, що за весь семестр я жодного разу не з’явився в університеті.

Не ходити на пари не круто, але в мене залізне алібі: я працюю, і працюю за фахом. На журфаці під час сесії це величезний плюс, бо в багатьох викладачів до таких студентів лояльне ставлення. Наприклад, одна викладачка прийняла мій доробок із 10 публікацій на MC Today як домашні роботи за семестр. Виходить, можна не сидіти на лекціях, не писати конспекти, не зубрити історію видавничої справи, якщо працюєш журналістом. Це ж чудово?! І так і ні.

Запитайте десять моїх однокурсників, що б вони змінили на журфаці. Найпопулярніша відповідь – більше практики. Це перша і найголовніша біда, напевно, не тільки в нас, але загалом у вищій освіті. Нам розповідають про теорію, викладають історію, а дисципліни «підганяють» під викладачів. Наприклад, написав професор книгу про Голодомор – нате вам на півроку курс «Голодомор в Україні: медійний аспект». Без сумніву, важлива і болюча теме, але чи знадобиться?

Ну або чому б не пройти один і той самий курс двічі за навчання? В моїй заліковці є два заліки з «Історії видавничої справи»: на першому і на п’ятому курсах. Матеріал, який викладали тоді і зараз, аналогічний. Чому так вийшло, я не уявляю.

Інша проблема – відірваність від реальності, як я вважаю, через викладачів. Є у нас кілька професорів старшого віку. Знаєте, тих, які змушують конспектувати книги, писати есе про малу Батьківщину, а на парах розповідають про свої здобутки тридцятирічної давності в радянських газетах.

Практикуючих журналістів на факультеті дуже мало, але саме їхні знання найцінніші. На першому курсі нам викладали курс з інфографіки, і на фоні «Сучасного радіомовлення: виклики часу» це звучить цікавіше. Окрема тема – вибіркові дисципліни. Є курс, який називається «ЗМІ Японії». Шкода, що не був ні на одній парі, бо інтригує.

Проблеми намагаються вирішувати. На факультеті є студія: з мікрофонами, камерами, петличками і таким іншим. Там працює студентське телебачення, зрідка виходять репортажі і сюжети, а студенти можуть вивчити, що означає слово «синхрон». Круто, але непрофесійно, і перерости рівень студентського телебачення можна за місяць-два. Тому більшість йде працювати відразу в повноцінний ЗМІ.

Там є редактор, там є знаючі колеги, там є практика кожного дня, а найголовніше, там є де помилятися. Коли я вперше прийшов на стажування в львівський місцевий сайт новин, мені за 20 хвилин пояснили, як користуватися WordPress і як має виглядати новина. Що треба виносити в заголовок, що в лід, а що виділяти як цитати. 20 хвилин теорії, а далі розбирайтеся по ходу справи.

Я кілька разів проходив співбесіду на роботу журналіста, і жодного разу ніхто не запитав мене, чим відрізняється репортаж від розширеної замітки або які бувають види заголовку. Всім потрібен журналіст, який вже вміє працювати.

Виходить, для чого тоді потрібен журфак? Половина з того, що там розповідають, не знадобиться в професії. Висновок, здається, напрошується сам собою. Насправді потрібен.

Насамперед це тусовка. Університет – ідеальне місце для пошуку однодумців, з якими потім можна розвивати спільні проекти, не тільки медійні. За чотири з половиною роки на журфаці я кілька разів серйозно замислювався над тим, чи взагалі хочу працювати в ЗМІ. Це другий важливий плюс: в мене був час подумати, зважити, поспостерігати.

Я не жалію, що витратив на журфак стільки часу. Зокрема і тому, що отримав там дипломатичні навички. Знайти номер викладача під час сесії, достукатися до нього і вмовити поставити «зарах» інколи важче, ніж «вибити» коментар у гендиректора великої компанії.