Татьяна Кострикина – последние статьи и новости

Одеська журналістка Тетяна Кострикіна розповіла MC Today, як вона працювала в місцевому глянцевому виданні заступником головного редактора, отримувала за це спочатку 500 грн, а потім 1 тис. грн на місяць, а згодом перестала отримувати зарплатню зовсім. Тетяна Кострикіна Після закінчення університету в мене був червоний диплом і жодного уявлення, куди ж з ним податись. Спеціальність звучала гордо і загадково - дизайнер-мистецтвознавець, а значить могла означати будь-що. Наприклад, журналістику. Навчання лишилось позаду, щаслива я щойно переїхала зі столиці до Одеси та облаштовувала спільний побут із хлопцем. Однак літо минає швидко, майже так само, як і терпіння батьків, які оплачували моє безтурботне життя. Час шукати роботу. Першу серйозну роботу. Оскільки резюме моє містило лише дані про місце народження та навчання, вибір був великим. Але фортуна відразу потішила чи, може, насміялась, стане зрозуміло згодом. Однією з перших вакансій, яка випала мені в пошуковику, була заступник головного редактора в глянцевому виданні. Щастя – цікава робота, та ще й не ким-небудь, а заступником головного редактора. Тоді мені, яка нічого не тямила в журналістиці, здавалось, що мій успіх вже поруч. А з ним – велика зарплатня, знайомство із зірками шоубізу та закордонні відрядження. Глянцеве видання – звучить гордо. На співбесіді з редактором я майже нічого не чула з того, що мені говорили. Страшно навіть уявити, як я, без досвіду, зможу впоратися зі всіма тими обов’язками, які мені перерахували. Та втрачати нічого, і я мовчки кивала: «Так, все зрозуміла, все зроблю». І от тут би мені вперше замислитись: чому видання такого рівня так легко погоджується взяти людину без досвіду?! Але попереду ще співбесіда з власником. Виявилося, що володіє та керує виданням досить молодий чоловік, який про розкішне життя знає не з чуток. А саме про це я і мала писати – мистецтво, високу моду, найдорожчі прикраси та найкращі курорти світу. Нарешті стала в нагоді моя освіта мистецтвознавця. Тут мені озвучили і розмір майбутньої зарплатні – 500 грн. Так, це було давно, коли долар був по п’ять, ціни меншими, а країна молодшою, однак сума мене дещо здивувала. Рівно стільки коштувала оренда кімнати, яку ми з хлопцем винаймали у знайомої. Тоді я подумала, що не можна вимагати більшого з першої роботи. Це ж тут я отримаю безцінний досвід, зможу з гордістю доповнити своє резюме «заступником головного редактора» і познайомлюся зі світом «лакшері». «Така зарплатня буде під час випробувального терміну, лише один місяць, а далі збільшимо», – остаточно втішив мене власник. Однак наскільки саме збільшать, не уточнив. Все пройшло непогано, і мене взяли. В перший робочий день я познайомилася з колективом, який був невеликим як для глянцевого видання. Це навіть мені, без досвіду, було зрозуміло. Крім мене, головного редактора та рекламістки, над друкованою версією працювала ще одна дівчина. При цьому журнал виглядав достойно: товстий, якісний глянцевий папір, хороший друк із яскравою передачею кольору. А наповнення – реклама найдорожчих брендів, прикраси, машини, художники, готелі зі всього світу. І навіть сьогодні, коли я беру із собою на співбесіду примірник, це викликає захват у роботодавців. Робочі будні почались одразу. Щоранку власник по черзі викликав нас до кабінету й однією рукою видавав завдання на сьогодні, а другою – роздавав наганяї за невиконане учора. Довелося прямо на ходу розбиратись у всіх тонкощах. Це і є справжнє навчання – думала я і тим собі втішалась. А завдань було чимало. З одного боку, я мала генерувати ідеї для чергового номеру. З іншого, мусила виконувати постійну роботу: «викачувати» фотографії з останніх показів, писати огляди на закордонні мистецькі виставки чи фестивалі, брати інтерв’ю в іменитих художників та скульпторів. І якщо обмежитися лише цією частиною, то мене все повністю влаштовувало. Це було драйвово та захопливо. Якби не одна деталь, яка суттєво псувала мені настрій щомісяця. Моя зарплатня суттєво не збільшилась ні через місяць, ні через два. Поки я збирала інформацію про годинники, які коштують, як маленька країна, моя винагорода за роботу складала 1 тис. грн. Я остаточно зрозуміла, що всі мої знайомства зі світом «лакшері» обмежаться одеським готелем, куди я мала віднести примірник журналу. Ми не те що не мали закордонних відряджень, навіть події нашого міста не відвідували, хоча регулярно про них писали. Замість журналістів усі знакові події відвідував власник. Спочатку мій ентузіазм та бажання працювати ще підігрівало бажання вчитись. Однак так не могло тривати вічно. Попри те, що я прийшла без досвіду, необхідність харчуватись кожного дня я мала точнісінько таку ж саму, як і досвідчений журналіст. Всі мої маленькі перемоги власника не задовольняли. Майже кожного дня нас із колегою запрошували на «наради», де у ввічливій, але доступній формі пояснювали, що ми на робочому місці хіба каву п’ємо справно. Цілком можливо, що я б і далі продовжила виливати все своє невдоволення на хлопця замість поговорити із власником. Бо думка про те, що цей воістину «безцінний» досвід назавжди лишиться зі мною, поки що преваліювала. Якби одного дня моя мізерна зарплатня не зникла зовсім. Почалися тимчасові труднощі, а як відомо, немає нічого більш стабільного, ніж тимчасове. Грошей із реклами ледь вистачало на друк. А долар досі був по п’ять, ціни малими, а країна молодою – у зовнішньому світі не сталося нічого такого, що б могло пояснити, чому вже не вистачає коштів із розміщення реклами Dior та Chanel. Це тепер, у період розквіту соцмереж, я могла б написати гнівну публікацію і серед коментарів обов’язково знайшовся б знайомий, який пояснив мені, як так сталось і що саме сказати власнику на черговій «нараді». А тоді знайомих у медійному середовищі я не мала, як і розуму просто звільнитись. Я чекала, що Dior платитиме більше, чи власник зглянеться на нас, чи ціни зменшаться. Та на що б я не чекала – все марно. Хіба роботи ставало більше – ми вирішили йти в інтернет і до всіх своїх безпосередніх обов’язків мені запропонували опанувати ще й цю сферу або піти з роботи. Терпіння моє скінчилося, зарплатні я не бачила вже давно, колеги звільнялись – і я вирішила звільнитись. Чи треба казати, що заборговану мені зарплатню я так і не побачила?! Розібратися в цій історії мені вдалося через пів року, за келихом вина в улюбленому барі. До нас підсіла компанія, якій не вистачило вільного місця. До самого ранку ми грали в настільні ігри і перед світанком дізналися, що ми – колеги. Крім мене, у глянцевому виданні колись так само відпрацювало ще три людини. Вони, як і я, прийшли без досвіду, працювали, а потім зарплати щезали – і люди звільнялись. Така собі «схема роботи по-одеськи». Жодних тобі претензій від недосвідчених. Натомість повна віддача з їхнього боку, бо ж взяли у глянцеве видання та ще й на такі посади. Ця історія навчила мене одразу трьом речам. Перше: збирати інформацію про діяльність компанії, в якій плануєш працювати. Друге: не знецінювати свою працю. Будь-яка робота мусить оплачуватись. Навіть якщо виконав її новачок. І останнє: будь-які знайомства можуть бути корисними. Навіть у барі за дженгою.