«24 лютого вагітна дружина і донька вітали мене з днем народження»: історії IT-спеціалістів, які встигли втекти від війни

З 24 лютого минув місяць. За цей час свої домівки покинули мільйони людей, і кожна з цих історій унікальна. Редакція розповідає вісім історій співробітників IT-компанії Intellias.

Олексій, Talent Delivery Specialist

Я прокинувся о четвертій ранку від плачу мого новонародженого сина. Коли колисав немовля, перевірив новини і завмер у шоці. Почалась війна. Ми були в Ірпені – місті, яке за два дні потерпатиме від обстрілів. Комплекс, у якому ми жили, за два дні розбомблять.   

Олексій,Talent Delivery Specialist

Ми взяли нашого сина та поїхали до родичів у Боярку – ще одне невелике місто під Києвом. Думали, що там будемо в безпеці. Але за декілька годин побачили у вікні те, що я ніколи не забуду. російські війська обстріляли нафтову базу, і вогняний стовп освітив все небо. Це було страшне видовище, але пожежу швидко загасили. Ми лишалися в Боярці ще декілька днів.

Я був такий злий, ненавидів це все – війну, переїзд, вогонь, постійну небезпеку, у якій перебувала моя родина. Здається, я ніколи так багато не лаявся, як у ті перші дні.

Ця лють штовхала мене робити хоч щось, і я почав волонтерити. Ми з друзями їздили до станцій метро, де ховались люди, і привозити їм найнеобхідніше: чай, ковдри тощо. Пізніше я опублікував декілька постів на своїй фейсбук-сторінці й отримав надзвичайну підтримку. Люди стали долучатися до нас або підтримувати грошима.

Мені найбільше запам’ятався дзвінок з військового шпиталю, до якого прийшли волонтерити жінки із сусіднього села та лишалися там упродовж усього тижня. Вони сказали: «Чи не могли б ви… Перепрошуємо за це прохання… Але чи не могли б ви привезти їм спідню білизну?» Ми витратили пів дня, щоб знайти білизну, адже всі магазини, окрім продуктових, були закриті.

Що надихало мене в ті дні – згуртованість людей. Я відчував стільки підтримки від усіх, кого зустрічав – молодих і старих. Я розмовляв з людьми на дорозі, у магазинах, лікарнях, на станціях метро – усі були на 100% переконані, що Україна переможе. «Ми натовчемо їм пики», – казали вони. Я не міг не погодитися. Цю країну неможливо перемогти. Це країна, де всі піднялися на боротьбу з окупантами. Це країна, де всі битимуться за свою свободу.    

Зараз  ми в безпеці в Черкасах, я продовжую волонтерити та допомагати чим можу. Знаю, що ми переможемо. Уже перемагаємо. Україна змінює світ на наших очах. Я щасливий жити і бачити ці зміни.

Іван, Delivery Manager

Спершу я подумав, що це грім. Потім зрозумів, що надворі зима, у цей час гроз не буває, і тоді усвідомив – почалась війна. З Києва ми одразу переїхали в Димер – невеличке селище біля столиці, де живуть батьки моєї дружини. Зрештою вирішили вирушити у Львів, але батьки відмовились покинути дім. Не можу висловити, наскільки я шкодую про це рішення, адже зараз село окуповане і ми не маємо можливості безпечно вивезти їх звідти.  

Іван, Delivery Manager

Мої мама та бабуся живуть у Миколаєві, який також під загрозою російської агресії. російська ракета влучила в сусідній до батьківського будинок. Моя родина в небезпеці, але я нічого не можу зробити, щоб їм допомогти. Усі мости розведені, усі дороги, що ведуть на захід, окуповані російськими військами, які їх постійно обстрілюють.

Зараз ми живемо у львівській квартирі моєї колеги. Ми у відносній безпеці. Я працюю вдень, а вночі волонтерю: розвожу біженців по Львову. Я завжди мріяв жити в цьому прекрасному місті. Але я не думав, що мої мрії здійсняться в такий жахливий спосіб. Єдине, що допомагає мені триматися, це думка про те, що всі мої рідні живі. І я знаю напевне – якщо хтось загине, вороття назад уже не буде.

Дмитро, JavaScript Engineer

Мені здається, що з 24 лютого я проживаю один нескінченно жахливий день знову і знову. Моя дружина розбудила мене о 5-й ранку і сказала: «Не панікуй, але нас бомблять». Я одразу зіскочив з ліжка, підійшов до вікна та почув вибухи.

Дмитро, JavaScript Engineer

Ми почали збирати необхідні речі. Для мене було надзвичайно важливо взяти із собою робочий ноутбук. Я знав, що візьмуся до роботи щойно зможу, щоб підтримати мою родину, мою компанію та економіку моєї країни. Ми швидко зібрали речі в невеликі сумки, взяли нашого собаку та поїхали до батьків дружини. Але нам не вдалося переконати їх поїхати з Києва, як би сильно ми не наполягали. Наступні кілька днів ми провели неподалік Києва в будинку друзів.

Я постійно розмовляв зі своїми колегами. На щастя, один з них також вирішив їхати з Києва зі своєю родиною. За пів години наші сім’ї прямували до Хмельницького. Дорога зайняла 20 годин, на щастя, обійшлось без пригод. Коли ми приїхали у Хмельницький, не знали, де зупинитися. Мій колега місцевий і запропонував залишитися в нього. Місто видавалось тихим і відносно спокійним, тому ми погодились. Але я й досі пильно стежу за новинами. Ми готові бігти далі в разі небезпеки, яка може з’явитися будь-якої хвилини.

Сергій, JavaScript Engineering Lead

Коли почалась війна, я був у Вишневому – невеликому містечку поблизу Києва. Пам’ятаю, почув далекі вибухи та не повірив, що це може бути правдою. Мій мозок намагався знайти логічне пояснення ситуації, як-от «це все провокація, вони змушують людей панікувати, маємо трохи почекати, усе буде добре».

Сергій, JavaScript Engineering Lead

Утім, уже наступного дня моя дружина, я та колега з дружиною, собакою та кішкою всілися разом в одну автівку та поїхали в пошуках безпечного місця. Ми вибрали Хмельницький – це моє рідне місто, там живуть мої батьки. Зазвичай дорога займає п’ять годин максимум, але в той день нам знадобилось 20. Ми не могли їхати звичним шляхом – його або обстрілювали, або блокували російські військові. Тому нам довелося їхати через Вінницю.

Я сидів за кермом весь шлях від Києва до Хмельницького. Не буду брехати, це було найскладніше моє випробування на дорозі, адже мене ніхто не міг підмінити. Трафік на якийсь час зовсім зупинився, мені вдалося відпочити хоча б кілька хвилин.

Дружина має народити у квітні, й ми все ще сподіваємось, що зможемо повернутись до Києва і до нашого лікаря. А поки я сподіваюся, що у Хмельницькому буде безпечно, коли народиться наша дитина.

Олеся, Head of Marketing, Europe

О шостій ранку 24 лютого наші друзі подзвонили нам з криками: «Прокидайтеся, війна почалась». Ми увімкнули телевізор, і наше життя розділилось на «до» та «після».

Олеся, Head of Marketing, Europe

Перші години виявились найскладнішими: ми сприймали безпеку як щось належне і було важко змінити це сприйняття. Я, моя родина, мої батьки та батьки чоловіка живуть у відносно безпечному Львові. Але інші наші родичі були на той час розкидані по всій країні, тож нашим головним пріоритетом стало зібрати їх усіх разом і переконатися, що їхнім життям нічого не загрожує.

Упродовж перших двох днів ми залишалися вдома та намагалися продовжувати жити нормальним життям. Щоранку і щовечора ми обдзвонювали всіх рідних, вдень працювали, а вночі не могли заснути. Мій чоловік разом із сусідами патрулював вулиці. Сигнали повітряної тривоги звучали декілька разів за ніч, наші діти спали одягнені, щоб ми могли швидко забрати їх у бомбосховище.

Воєнні літаки пролітали так низько, що здавалося, наче вони летять прямо над нашими дахами. Наша п’ятирічна донька переживала все це відносно нормально, вона не розуміла, що відбувається. Наш старший син, навпаки, хвилювався та боявся. Усе його життя змінилось кардинально.

За кілька днів я отримала листа від компанії з деталями щодо релокації жінок і дітей у Краків, Польща. Відверто кажучи, я не хотіла їхати від чоловіка та батьків, але вони наполягали. Казали, що я маю зробити це заради дітей і продовжувати працювати, щоб допомогти економіці нашої країни. Стабільна та сильна економіка, безумовно, допомагає підтримувати нашу державу та покласти край цьому божевіллю.

Наразі я працюю з краківського офісу. Людяність завжди була ключовою цінністю нашої компанії, й зараз усі ми можемо побачити, як цей принцип трансформувався в конкретні дії, що рятують життя. Я б також хотіла висловити подяку нашим клієнтам і партнерам, які розуміють ситуацію, продовжують працювати з нами, запускають нові проєкти та підтримують український бізнес у ці важкі часи. Зі свого боку, ми працюємо ще старанніше, щоб підживлювати нашу економіку.

Олександр, DevOps-інженер

Я їхав в авто попереду, моя дружина вела другу автівку, у якій сиділа наша майже дворічна дитина. У якийсь момент їй довелося погодувати дитину грудьми в тягучці, не зупиняючи машину. Ми знали, що маємо від’їхати якомога далі від кордону та швидше перетнути Дніпро. 

Олександр, DevOps-інженер

З повідомлень чиновників і західних ЗМІ я розумів, що війна наближається, і хотів вивезти свою родину з міста, перш ніж все почнеться. Але навіть у найгіршому сценарії я не уявляв, що ми прокинемось о 4:30 ранку від вибухів у Харкові. Одразу після цього я почав телефонувати всім, кого знаю, щоб зібрати якомога більше людей для виїзду з міста.

Ми з дружиною маємо дві автівки і хотіли, щоб усі наші родичі поїхали з нами. Наступні дві години ми витратили на пакування мінімально необхідних речей – перш за все для дитини. Коли ми покидали місто, у моїх дружини та сестри сталася панічна атака.

Вони благали мене залишитися в Харкові та почекати, коли все це минеться. Вони хвилювались, що дорога буде небезпечною, боялися обстрілів і нових вибухів. Але я знав, що ми маємо виїхати з міста у перші два дні. Я читав про війни та знав: якщо ми почекаємо, то наше місто можуть захопити та відрізати шляхи виїзду.

Дорога до Івано-Франківська зайняла два дні. Ми двічі зупинялися в різних містах, де наші колеги та друзі надавали нам місця для ночівлі. Ми приїхали до Івано-Франківська на третій день війни та відчули себе в безпеці. Місцева команда допомогла нам знайти квартиру. З понеділка я почав працювати.

Щодня я ходжу в офіс і намагаюся розібратися з нагальними завданнями. І в той самий час постійно та все сильніше руйнується моє красиве рідне місто. Я дивлюсь новини, бачу, як бомби падають на мирні вулиці Харкова. Я постійно телефоную друзям, які не змогли покинути місто, щоразу хвилюючись, чи візьмуть вони слухавку.

Олександр, Lead DevOps-інженер

24 лютого почалося для мене опівночі. Мої вагітна дружина і чотирирічна донька вітали мене з днем народження. Ми лягли спати в надії, що наступного дня влаштуємо святкування, але о 4:17 ми уже пакували речі, щоб виїхати з Хмельницького.

Олександр, Lead DevOps-інженер

Виїжджаючи за місто, ми постійно спілкувалися з друзями та колегами, намагаючись зрозуміти, куди нам їхати. Румунія? Польща? Львів? На дорозі був найгірші затори, які я коли-небудь бачив – тисячі людей тікали зі своїх домівок і намагалися дістатися до безпечного місця.

Спочатку ми націлилися їхати на кордон, але на той момент, коли ми туди добралися, він уже був закритий для всіх чоловіків від 18 до 60 років. Моя дружина з донькою відмовилася їхати з країни без мене, тому нам довелося повертатися і десь зупинятися, оскільки ми провели в машині просто незліченну кількість годин.

Дівчата з львівського офісу допомогли нам знайти місце для ночівлі. Наступного дня ми вирішили поїхати ближче до кордону з Румунією, до Кам’янця-Подільського, де живуть мої батьки. Оскільки був уже третій день війни і ситуація значно загострилася, ми боялися їхати центральними дорогами, тому їхали лише маленькими містечками та селами. Але навіть там рух був шалений.

Зараз ми залишаємося тут з моєю родиною. Я повернувся до роботи, але також намагаюся допомагати всім, хто цього потребує. Я прийняв деяких своїх колег у Хмельницькому і запропонував усім, хто цього потребує, зупинитися в нас у Кам’янці-Подільському. Це те, що кожен зробив би сьогодні.

Ольга, контент-райтерка

Того дня я прокинулася від найтепліших обіймів мого чоловіка за усе життя. Він сказав: «Прокидайся, будь ласка. Почалося». Уже за дві години ми сиділи в невеличкому бусі, який прямував з Києва до Рівного. Нас було семеро – я, мій чоловік, моя найкраща подруга та четверо незнайомців, які просто зголосилися допомогти нам виїхати з міста.

Ольга, контент-райтерка

Дорога від Києва до Житомира, яка зазвичай займає чотири години, тривала 18. Одразу після приїзду ми лягли спати, але за три години прокинулися від вибухів – обстріляла місцевий аеропорт. Тоді ми зрозуміли, що безпечних місць в Україні тепер просто немає, і вирішили залишитися тут.

Це місто, де ми народилися і виросли, тут наші сім’ї, нам просто нікуди вже тікати. Кілька наступних днів ми чули постріли, бачили сигнальні ракети, читали жахливі новини про ескалацію конфлікту та постійною бігали в укриття. На третій день я звикла до сирен і, оскільки в місті було відносно тихо, вирішила повернутися до роботи.

Я зателефонувала своїм менеджерам і попросила дати мені найактуальніші завдання, які треба терміново закрити. Вертатися до роботи було не складно, скоріше навпаки. Це дуже допомагає, відволікає голову від нескінченного потоку новин і постійної тривоги за друзів, яким довелося залишитися в Харкові та Києві з тих чи інших причин.