Алевтина Ємельянова – автор контенту на сайті

Щодня на консультації до мене приходять жінки, чиє життя війна розділила навпіл. І серед них – багато мам. Вони тягнуть на собі побут і водночас ставлять собі питання: «А чи маю я право зараз думати про роботу?» Так. І ось чому. Три різні історії – один спільний біль За роки роботи я бачу три різні сценарії. Перший – жінки після декрету, які змушені заново доводити свою професійність. Другий – ті, хто шукає роботу вперше та ще до співбесіди переконані, що без досвіду не потрібні. Третій – жінки, які давно не працюють і настільки звикли жити «на паузі», що бояться щось змінювати. Саме ця третя група часто залишається найменш помітною. Але тривале безробіття – це не лише відсутність доходу. Це стан, який непомітно підточує самооцінку і віру в те, що зміни взагалі можливі. «Ще не час», «Зараз не вийде», «У мене вже не той вік», «Мене все одно ніхто не візьме» – ці фрази я нерідко чую на консультаціях. Знайомтеся: Альона, мама маленької Еліни. За роки повномасштабної війни вони вже вдруге стали переселенцями – спочатку жили під Дніпром, три місяці тому переїхали до Черкас. Донька пішла в другий клас, але часто хворіє, тому Альона майже щотижня на лікарняних. Останній раз вона офіційно працювала дев’ять років тому – на великому заводі в Краматорську. На першій консультації за підтримки GlobalGiving Альона багато говорила про родину. Вона ніби шукала виправдання: чому так довго не працювала, чому все склалося саме так. Постійно поверталася до «я повинна бути з дитиною». Аж доки наприкінці розмови не з’явилася думка, яку вона навіть побоялася сказати вголос: «А може… пора вже відпустити себе на роботу?» Ця фраза змінила все. Бо вперше за довгий час Альона не виправдовувалася – а просто дозволила собі подумати про себе. Не як про «маму, яка повинна», а як про жінку, яка має право хотіти більше. Це й був найважливіший крок. Коли «я не можу» означає зовсім інше Коли жінка каже «Я не можу працювати в такому форматі» – це дуже рідко означає відсутність бажання. За цими словами майже завжди стоять реальні обставини: дитина, яка часто хворіє, садочок, що працює нестабільно, школа на дистанційці, відсутність близьких поруч. І все це на тлі постійної небезпеки і хронічного виснаження. Іноді за небажанням йти на роботу стоїть ще одна глобальна проблема: досвід аб’юзу, коли роками навіювали, що її місце лише вдома, що вона не впорається, що бажання працювати – це егоїзм. У таких випадках працевлаштування стає питанням внутрішньої свободи й повернення собі права на власне життя. Саме тому я не читаю лекцій і не даю «правильних» відповідей. Ми розбираємо страхи разом: які з них реальні, а які існують тільки в голові. Декрет – це не прогалина. Це прихований MBA Одне з найбільших відкриттів для моїх клієнток – усвідомлення того, ким вони стали за час материнства. Тайм-менеджмент, коли за п’ятнадцять хвилин дитячого сну встигаєш більше, ніж раніше за пів дня. Стресостійкість і рішення в умовах повної невизначеності. Емоційний інтелект, відточений до рівня, якому позаздрять найдосвідченіші переговорники. Жінка, яка виховує дитину під час війни, щодня проходить школу адаптації та внутрішньої мобілізації. Вона планує, коли все може змінитися за одну годину, вона підтримує інших, навіть коли сама виснажена. Більшість мам навіть не підозрює, наскільки вони зросли як фахівчині. Моє завдання – це підсвітити. Саме так сталося з Альоною, про яку я згадувала вище: разом ми виявили її суперсили – і як мами (організованість, багатозадачність, стресостійкість), і як фахівчині (логістика, управління людьми, документообіг, 1С). А ще знайшли напрямки, від яких у неї буквально загорілися очі: б’юті-сфера, продажі косметики онлайн, дитячий одяг. Там, де вона за роки декрету стала справжнім експертом – навіть не помітивши цього. Проблема в тому, що ці навички рідко оформлені як професійний досвід – і жінки не знають, як про них говорити на співбесідах. Але іноді ресурс виявляється зовсім несподіваним. Юлія – мама з пʼятирічним декретом, дитина наступного року йде в перший клас. На консультації ми довго розбиралися, чого вона хоче насправді. І наприкінці вона зізналася: «Знаєте… я дуже люблю водити машину. Мабуть, хотіла б якось поєднати роботу саме із цим». Ця фраза все змінила. Ми почали шукати варіанти – від кур’єра доставки та інструктора автошколи до власного блогу про водіння для жінок і курсів для мам. Виявилося, що за всі ці роки в декреті в ній жила справжня мрія – про роботу, пов’язану з кермом, свободою і рухом. Тепер ми разом працюємо над тим, щоб ця мрія поступово ставала реальністю. Чому це важливо саме зараз Під час війни робота – це не лише гроші. Це відчуття контролю над власним життям у світі, де все навколо хитке. Це територія, де жінка знову стає професіоналкою, а не лише мамою. Це фінансова незалежність, яка дає внутрішню свободу. І ще одне, про що рідко говорять: коли дитина бачить, що мама реалізується і йде вперед попри всі виклики, у неї формується переконання, що повноцінне життя можливе за будь-яких обставин. Що може допомогти повернутися до роботи: почати із часткової зайнятості або фрилансу; не знецінювати досвід декрету в резюме; чесно визначити свій доступний формат роботи; звернутися по підтримку (кар’єрні консультації, програми перенавчання). Що я хочу сказати роботодавцям Роботодавці часто досі живуть стереотипами про «ненадійність» матерів через потенційні лікарняні. Та якщо роботодавець здатний побачити в мамі не проблему, а ресурс – він отримує людину з дуже високим рівнем відповідальності та мотивації. Іноді для цього достатньо запитати не «Чому ви так довго не працювали», а «Який формат співпраці допоможе вам розкритися». Гнучкий графік, дистанційна робота, часткова зайнятість – іноді невелика зміна умов відкриває доступ до фахівця, якого інакше просто не помітять. Сильне суспільство – не те, яке вимагає від жінки неможливого. Сильне – те, яке вміє створювати умови, за яких вона може реалізувати свій потенціал без почуття провини.