Юлія Нікітіна

24 лютого правила безпеки в українському публічному просторі змінилися. Тепер вони набагато жорсткіші: прилетіти може за те, що рік тому ніхто б не помітив. За надзвичайно точним висловом Ірини Сергєєвої, ми тепер «нація трьохсотих». Навколо нас сотні тисяч людей з відкритими ранами. Цей факт багато чого змінює. Наскільки я бачу, основні проблеми з несподіваним хейтом виникають у двох випадках. Перше: коли людина, яка раптом опинилася у привілейованому становищі порівняно зі своїм оточенням, на щось жаліється. Друге: коли вона чимось хвалиться. Якщо ж висловлювання є водночас й тим, й тим, небажана реакція публіки майже гарантована. Скарги та вихваляння – взагалі дуже підступні штуки. У більшості випадків ми робимо це автоматично, не усвідомлюючи, що ми це робимо. І тим більше не усвідомлюючи, що й те, й те є запитом до оточення. Якщо спитати людину, чому вона тільки що похвалилася чи пожалілася, вона, скоріше за все, не зрозуміє, про що йде мова. А якщо зрозуміє, не визнає, що хотіла чогось від оточення отримати, бо дійсно ні про що подібне не думала. Але «не думала» і «не робила» – кардинально різні речі. Скарга – це запит на підтримку: емоційну, матеріальну, іншу. По суті це прохання чимось поділитися з тим, хто скаржиться, усвідомлює це людина, чи ні. Тому адекватна скарга у публічній площині має корелювати з рівнем стресу людей, які її читають, інакше це як просити грошей у людини, яка значно бідніша за тебе. «Ох, я так втомилася ховати друзів» ніколи не викличе хейту, буде лише співчуття. «Ох, я так втомилася працювати, хочу у відпустку» буде нормально звучати у мирний час. Під час війни та шаленого рівня безробіття та ж фраза у багатьох викличе сильне роздратування. Усі ці прекраснодушні речі на кшталт «добре, що ти маєш сміливість поділитися своїми проблемами, навіть якщо це стрес від шопінгу» – для дуже ситого, спокійного та щасливого суспільства, яким ми наразі не є і невідомо, коли будемо. Ділитися проблемами з кимось, у кого їх і так купа – така собі «сміливість». Отже, скаржитися у рупор соцмереж, коли твої друзі – «нація трьохсотих», безпечно лише якщо привід для скарги справді дуже вагомий, і твоя велика проблема не є для них нездійсненною мрією. Вихваляння – це запит на підвищення самооцінки. Хочете побачити, де у людини точка невпевненості у собі – подивіться, чим вона систематично або постійно хвалиться. Коли я кажу «ой, у мене так добре ось це та ось це», я фактично прошу людей сказати мені «так, ти крута». Підтвердити, що я таки крута. У цьому немає жодної проблеми, коли цей запит адекватний, у більшості випадків публічно пишатися собою нормально і здорово. Наприклад, я довго щось робила і нарешті зробила. Або вивозила дітей за кордон сама і нарешті вивезла. Або почала займатися спортом. Або зробила щось суспільно корисне. Неадекватним вихваляння стає або через великий розрив між контекстами, або через повторюваність/нав’язливість, або (найнеприємніше) через те, що його загортають у скаргу. З повторюваністю зрозуміло – друзям та близьким не подобається, коли у людини фокус постійно чітко на собі коханій (зате незнайомим читачам ок). Розрив між контекстами – це вихваляння тим, чого більшість друзів аж ніяк не можуть собі дозволити. До 24 лютого таких речей було не так уже й багато, після 24-то з’явилися три життєво важливі: безпека, можливість бути разом із родиною, та свобода пересування. Плюс купа речей стала для багатьох розкішшю. Втім, люди не такі вже й злі: за одну фотку у ресторані на узбережжі більшість людей кидатися брудом не стане. А за 30 таких фоток під час обстрілів може і стане. А якщо їх підписати чимось типу «Безпека, море і смачний краб – що ще потрібно людині для щастя?», ризик зростає кратно. Коротше, безліч варіантів ступеня розриву між контекстами й, відповідно, реакції. «Ми тепер “нація трьохсотих”». Чому ми отримуємо хейт в соцмережах під час війни А от вихваляння, загорнуте у скаргу – це комбо, яке мало кого залишає байдужим. Більшість срачів навколо питання «чи можна людині, яка виїхала, постити красиві фотки з пляжів та різдвяних ярмарків у Європі» розгортаються не стільки навколо тих фото, скільки навколо подібних комбо. Це коли людина показує чи розказує про щось чудове і недосяжне для її друзів – безпечне середовище, комфортне життя, різдвяну казку, всю родину разом, – але водночас жаліється. Типу «така краса навколо, а я страждаю, як там Українонька». Це два запити: «подивіться, який я молодець» та «поспівчувайте мені» водночас. Ми не аналізуємо ці запити, не називаємо словами. Але переважна більшість людей відчуває подібне комбо, як страшне нахабство. І чим більш розібрана, травмована, змучена людина це читає, тим більше шансів, що вона почне відповідати дуже неприємними коментарями. Хоча людина, яка це написала, скоріше за все жодним чином не усвідомлювала, що транслює саме це, у цьому і полягає підступність скарг та вихвалянь. Вона ж просто на ярмарку, просто переживає за нас тут, а її за це раптово та абсолютно безпідставно хейтять. Отже. Якщо усвідомити, що хейт за деякими виключеннями не стається ані раптово, ані абсолютно безпідставно, подумати, чи належите ви до привілейованої групи та порівняно з ким, та почати перевіряти тексти перед публікацією на предмет наявності неусвідомлених скарг, вихвалянь, та їхньої адекватності контексту читачів – ймовірність потрапляння під дружній вогонь зменшується дуже сильно. Джерело: Facebook Юлії Нікітіної.