Чому роль асистента – це не про контроль, а про мікропаузи, які рятують від вигорання.

Я пам’ятаю той період, коли мене буквально запитували: «Юлю, коли ти все встигаєш?». Я посміхалась. Говорила щось про планування, системи, команду. Але всередині знала: я нічого не встигаю. Я просто ніколи не вимикаюсь.
Це була не ефективність. Це був режим виживання, просто з гарним світлом і кавою. Я прокидалась із Slack у руці, засинала з Google Calendar в голові – і ховалась від вихідних, бо там «наздогнати, що не встигла».
Здається, звучить знайомо?
Ми всі трохи в роботі. І трохи в автопілоті
Коли ти СОО, з одного боку ти – про стратегію, структуру, напрям. З іншого – про «Юлю, а підпишеш договір?», «Юлю, а можеш глянути Trello?», «Юлю, ми чекаємо від тебе останню правку».
Це постійна напруга дрібниць. І головна її біда – не в складності. А в тому, що вона перебиває потік мислення кожні 4 хвилини.
Ви не будуєте бізнес – ви латаєте отвори. Не вирішуєте – реагуєте. І поступово починає здаватись, що неможливо видихнути, не залишивши щось критично недоробленим.
Переломний момент – це не вигорання. Це тиша
Одного разу я просто забула відповісти на лист, який чекала три дні. Він не був критичним, але був важливим. І я не могла собі цього пробачити.
Не тому, що я неорганізована. А тому, що я перестала дихати в потоці «дрібного шуму». Це не драма. Це реальність багатьох керівників. Особливо тих, хто ще й відповідає за команду, результат, довіру.
Й от тоді в моєму житті з’явилась людина, яка не «допомагає». А тримає паузи.
Бізнес-асистент – це не «помічник», а реставратор тиші
Вона не приходила питати «що зробити?», бо вже знала, що забрати. Вона не чекала інструкцій – вона забирала з мене речі, які не мали бути на мені.
Запланувати зустріч? Вона вже знає, коли я маю час на подумати, а не тільки на говорити. Нагадати про файл? Він у мене в телеграмі зранку. Вивільнити пів години між двома зумами, щоби просто… перевести подих – зроблено.
Це не про адміністративну підтримку. Це про мікропаузи, які зшивають тебе назад.
Ви все ще керівник. Але вже не самі
Найбільша ілюзія керівника – що все має бути під контролем. А найнебезпечніше переконання – що цей контроль має бути особистим.
Я знаю, що означає тримати все в голові. І знаю, яке це відчуття, коли вперше з’являється простір подумати.
Цей простір не з’являється «із часу». Він приходить з іншої людини, якій ти дозволив увійти у свій робочий світ.
А що з результатами?
Зміни були не моментальними. Але відчутними.
- Мітинги стали ефективніші – бо я приходила в них не з «головою повною мейлів», а з планом.
- Команда почала діяти швидше – бо не чекала моїх мікроапрувалів.
- Я стала впевненішою – бо була менш виснаженою.
Це парадокс: віддати шматок, щоб зібрати себе.
Цей текст – не про позицію. А про сміливість. Сміливість визнати: я не робот. Я хочу дихати.
Я хочу думати. І будувати не з втоми, а з бачення. І якщо в цьому вам може допомогти хтось, хто просто вміє тримати ваш ритм, – дозвольте собі цього когось знайти.
Бо навіть у бізнесі, що ніколи не вимикається, тиша може бути вашим найкращим партнером.
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: