Шукаємо в Канаді гречку і сир, сумуємо по українськості. Чому я вирішила більше не порівнювати батьківщину з іншою країною

31 грудня 2022 року у місцевій канадській групі одна українка запропонувала зібратися о 18:00 за місцевим часом у центрі Галіфакса з колонкою, українськими прапорами та шампанським, щоб послухати промову президента та зустріти український Новий рік.

Коли учасники групи акуратно запитали, чи має вона дозвіл на такий захід і нагадали, що в Канаді заборонено пити і курити в громадських місцях, дівчина нервово відповіла характерним голосом. Вона записала голосове повідомлення в Telegram на групу у 800 осіб: «Якщо хтось боїться чи не хоче, може взагалі не приїжджати».

Скандала не було. У групі вже настільки всі самодисциплінувалися, що обчислюють та ігнорують бота блискавично. І просто мовчки йдуть спати. Обожнюю. 

А тепер ще смішне

Потім сталося ще одне явище, коли одна людина на всю групу ставила претензії, наскільки тут все погано.

Роботи немає, медицини немає, хостів немає і що всі, хто тут живе з українців, приїхали з валізами грошей і просто брешуть про свої успіхи.

У той момент, коли цій людині почали скидати вакансії і запропонували допомогу з написанням резюме, він просто пішов та кинув: «Ви ще про мене згадаєте, коли всі прийдете до мене на роботу влаштовуватися».

Про стару та нову домівки

Я пішла майже з усіх груп, оскільки потрібно багато терпіння, часу та ресурсів в них перебувати. Залишила лише пару найнеобхідніших, які справді допомагають і дуже інформативні.

Спостерігаю в групах, як українці, що приїхали, шалено шукають, де купити гречку і купують весь сир у Costcoнайбільша у світі мережа складів (магазинів) самообслуговування клубного типу. Я поступово починаю усвідомлювати головну складність, з якою ми стикаємося при переїзді в іншу країну.

Ми порівнюємо. Це, здається, не керований процес – порівнювати, як є тут і зараз з тим, що за умовчанням завжди виграватиме, будучи вічним і непорушним храмом під назвою «Дім».

Медицина не така, кажемо ми, їжа не така, люди не ті – все чуже. І ми ретельно шукаємо одне одного, щоб разом поїхати за гречкою, сиром, створивши той самий острівець українськості, за яким так сумуємо щодня.

Чому порівнювати Україну з новою країною – це утопія

Дім завжди виграватиме. Дім – це завжди удар нижче пояса, будь ти хоч у кращих будинках Монако, Риму чи Нью-Йорка. Дім – це завжди 100 балів вперед, козир, філософський камінь, жива вода та перше кохання на все життя.

Дім – це храм. Коли ми порівнюємо, то знаходимося в рамках проблеми, де завжди буде щось не так.

У психології є такий метод: щодня дивитися один на одного по-новому. Так ніби знову знайомишся з людиною, тим самим дозволяючи виявитися новим дивовижним гарним рисам і відпустити старі неприємні. Я гадаю, з новою країною теж треба так робити. І це працює: варто лише докласти зусилля чи хоча б спробувати.

Одна жінка під моїм постом про день народження написала, що вона довго намагалася організовувати дні народження своїх дітей у Європі на український лад, але це так і не прижилося, і вона розчарувалася.

Та й я сама перші два місяці старанно дякувала канадцям аварійкою, коли вони мене пропускали вперед на дорогах. Сьогодні це видається смішним.

Тут за це не дякують, бо це просто нормально. Хоча усмішка та відкрита долоня завжди забезпечені.

Мій великий висновок за кілька місяців у Канаді – це не порівнювати цю країну з домом. Це апріорі велика утопія, яка поглинає всю твою енергію та сили як бездонна чорна космічна діра. Якщо довго вдивлятися в тугу за домом, туга за домом починає дивитися в тебе.

Порівнюючи і перебуваючи у постійному пошуку українського, рідного і щоразу стикаючись, що все це все одно не те й не так, ми обрізаємо собі можливості швидко та якісно адаптуватися та набратись нового, безпрецедентно важливого та необхідного досвіду.

Досвіду абсолютно унікального, який вливається в гени нас і наших дітей, зміцнює нашу стійкість і міць, виявлену по всьому світу тепер. Досвіду, про який як ні про що інше можна сказати – це точно знадобиться. Це точно цінно.

Просто тому, що чим більше ти вишукуєш дім там, де його немає, тим болючіше тобі його буде знаходити і будувати там, де ти сьогодні перебуваєш.

Замість висновку

Є вислів «Дім там, де є я». Це не більше ніж просто красива фраза, не розрахована на людей, позбавлених вибору – їхати чи ні, рятувати дітей чи ні, виживати чи ні.

Ця фраза не для них і не про них.

Тому що вони завжди сумуватимуть за домом. Але робитимуть це вони у своєму великому ажурному, але дуже надійному та міцному внутрішньому храмі під назвою «Дім». Вони молитимуться і ставитимуть свічку за здоров’я, плакатимуть і шепотітимуть слова любові всьому, що залишилося в минулому, всьому, що відібрала росія.

Виходячи з цього храму, вони продовжуватимуть жити своє яскраве, ні з чим не порівнянне життя в новій країні. Стільки, скільки захочуть і як захочуть.

Бо поки що ми живі, ніхто у нас це життя не забере. Ні сьогодні, ні завтра.

Джерело: Facebook Ольги Озерян.