Ці обійми тримають світ: 4 миті, які сформували мене як тата

Бути татом – для мене це не про статус. Це про серце. Про безумовну любов, яка з’являється разом із першою усмішкою немовляти. Про відповідальність, яка не має вихідних. Про внутрішню силу – бути опорою, прикладом, захистом.

Бути батьком – відчувати безмежну гордість, ловити миті щастя, які хочеться зупинити, і тримати в собі тривоги, які не відпускають.

З нагоди Дня батька я хочу поділитися кількома особистими історіями. Вони прості, щемкі, правдиві – такі ж, як і саме батьківство.

Мить перша. Обійми стали нашим ритуалом

Уперше я по-справжньому відчув силу дитячих обіймів, коли побачив, як мій чотирирічний син обіймає свою матусю – мою кохану дружину. Вона була засмучена, тиша в кімнаті нависла важким тягарем. Але ось, у цей момент, він підійшов і просто обійняв її. Не було потрібно жодних слів чи пояснень – лише ніжність і тепло маленьких рук, що мовчки говорили більше, ніж будь-які слова. Вона посміхнулася, і світ знову став трохи яскравішим.

Цей момент навчив мене важливого: обійми – це не просто дотик. Це справжній оберіг, маленький ритуал, що допомагає пережити важкі часи. З того часу я вирішив, що обійми в нашій сім’ї стануть обов’язковою традицією – як маленька пауза в божевільному ритмі життя, де можна зупинитися, відчути себе захищеним і коханим.

Цей момент назавжди закарбувався в пам’яті. Я зробив фото – і зупинив мить, яку не хочеться відпускати. У світі, що мчить, як стрічка з кіно, є щось, що змушує все завмерти. Маленькі ручки обіймають тебе так, ніби ти – весь їхній світ. Безумовна любов. Тиха, щира, сильна. Вона не питає, не пояснює – просто існує. У погляді, у дотику, у тиші між словами. Це – мій Всесвіт. Моє джерело сили. Те, що має справжнє значення

Обійми – це маленькі острови спокою, які допомагають нам залишатися разом навіть у найбурхливіші часи. І я впевнений, що ця сила – у кожному дотику наших дітей – здатна зцілити серце й подарувати надію.

Мить друга. Я побачив майбутнього чоловіка у своєму хлопчику

Колись я мріяв про сина. І він у мене є! Дивлюся, як росте мій хлопчик, й обіцяю йому, що буду поруч завжди. Буду ділитися всіма «чоловічими фішками» та докладати зусиль, щоб він виріс людиною з великої літери.

Пам’ятаю той вечір, коли він уперше самостійно поставився до якогось складного вибору – і я в ту мить зупинився, глянув на нього й подумав: «Ось він – не просто мій син, а майбутній чоловік». Тоді зрозумів, що моє завдання – не тільки говорити й наставляти, а бути прикладом, що допоможе йому стати сильним і відповідальним.

Я точно знаю, що він буде рости не за моїми порадами, а за прикладом мого життя та ставлення до Всесвіту.

Я все більше розумію, як важливо навчити хлопця бути справжньою людиною та чоловіком. Турбуватися про жінок, захищати родину та бути підтримкою для неї, вміти дякувати та віддячувати, розуміти причини та наслідки своїх дій.

Сьогодні всім важко. Не впевнений, що нашим дітям буде легше, але вони мають бути кращими за нас. Під час війни ми не можемо знати напевно, де будемо завтра. Подумки я завжди поруч. Дякую сину, що обрав мене батьком!

Мить третя. Почалася наша книжкова історія

Якось син розбудив мене криками «тато, читай», він тримав у руках книжку. І прокинутися від тих криків була для мене найбільша насолода. А потім дружина надіслала мені світлину: наш син сидів на підлозі, а довкола нього десяток дитячих книжок. Це була блаженна мить, коли син кинув улюблені автівки, конячки, динозаври і сказав: «Я буду читати!».

Я обожнюю книжки! Змалку читав усе і всюди, читав на уроках, читав із матусею перед сном. Вчителі навіть ставили мене в куток за надмірне читання. Але це не допомогло. Я люблю читати й досі! Радію, коли бачу як читають діти, як беруть до рук книжки. Щасливий тому, що нашим дітям подобаються книжки, які видавництво «Ранок» створює для всього світу.

Мить четверта. Моя спокійність заради дитини під час війни

Найважче для батька говорити з дітьми про війну. Бо коли син вночі спокійно та без емоцій питає «Це шахеди? Ми всі загинемо?» – це боляче чути. Але треба бути спокійним, дорослий – опора для дитини. «Ні, сину, не загинемо!». Ми вистоїмо, ми все відновимо. Бо ми поруч, ми разом, ми любимо й турбуємося одне про одного.

Деякі миті батьківства, які ношу в пам’яті, зігрівають душу, коли я у відрядженні. Бути батьком – це відчувати життя, наповнене сенсом, турботою і глибоким щастям. Відчуваю гордість, коли бачу, як дитина росте, вчиться, знаходить свій шлях.

Відчуваю любов, таку сильну, що іноді навіть важко передати словами.
Відчуваю відповідальність, знаю, що мої слова, вчинки, навіть погляди – це приклад для дітей.

Відчуваю хвилювання і тривогу, особливо коли навколо війна, коли щоночі слухаю сирени і мрію зранку обійняти всіх своїх.

Відчуваю вдячність за кожен прожитий день разом – за сміх, за дитячі малюнки, за ранкові обійми, за книжки перед сном.

Відчуваю втому, бо бути батьком – це багато сил, терпіння і часу. Але навіть у втомі є щастя.

Дуже хочеться, щоби попри всі негаразди, війну та відсутність спокою, ми, дорослі, знаходили час казати нашим дітям про любов та підтримку. Я дуже хочу, щоб наші діти знали: у будь-яких ситуаціях можуть зателефонувати батькам, і батьки підтримають, допоможуть. Завжди.

Бажаю кожній родині жити в коханні та розумінні. Навіть на відстані. Навіть, коли не бачаться місяцями. Бережіть один одного.