Від студента-прогульника з Гвінеї до воїна ЗСУ. Про те, які різні у нас захисники

Марина Авдєєва

Так вийшло, що я навчалася в технічному виші. Запоріжжя, індустріальне місто, багато промислових підприємств.

В інституті було повно студентів-іноземців. З Алжиру, Єгипту, Індії й з країн Латинської Америки та Африки теж було багато.

A Ukrainian girl hugs and holds a yellow and blue flag of a military man in uniform and says goodbye to him.

Загалом, відчутне відлуння радянських дипломатичних зв’язків.

І вчився з нами хлопець на потоці, Дідьє його звали, з Гвінеї, здається. Його батько був якимось місцевим партійним лідером.

Ну «вчився» – це гучно сказано, таке, шалтай-болтай, до дівчат залицявся, лекції прогулював в інститутській кафешці. Декан завжди погрожував його відрахувати.

Та й ми, як тепер я вже розумію, були злими студентами – вічно його підколювали.

Але запам’ятався він мені з іншого випадку.

Якось виходжу з інституту – пізно вже, сутінки. У нас саме підготовка до сесії була, а консультації наші професори після пар призначали.

Думаю, зріжу я собі шлях до зупинки, піду дворами. І ось повертаю з вулиці і, проходячи між хрущовками, чую звуки бійки. 

Щойно встигла зупинитися, як назустріч мені вискакує наш Дідьє. У темряві тільки очі його біліють, і до грудей він притискає якогось худого обдертого пса.

«За мною, побігли», – кидає він мені на ходу, не зупиняючись. І ось я біжу за Дідьє: спочатку ми вибігаємо на вулицю, потім ще якийсь час біжимо до людного перехрестя, і нарешті зупиняємось.

Відпочиваємо. 

Я, звісно, ​​з запитаннями, що сталося. 

Дідьє й каже – та нічого особливого, йшов через двори, а там якісь ублюдки мучать пса, довелося трохи побитися, але їх же більше було, тому вирішив втекти, зате собаку врятував.

А пес у цей час на нього такими відданими очима дивився, я аж задивилась.

Інститут ми успішно закінчили. Дідьє я ніколи більше в житті не бачила.

Але тут днями надсилає один спільний знайомий фотку із передової.

І що ви думаєте? На фото група хлопців у формі ЗСУ: один з них такий чорний, що тільки очі видно і саме він тримає на руках собаку – шкіра та кістки, шерсть звалялася, очі такі, що дивитися в них боляче. Я з передчуттям питаю: «А як цього хлопця, що з собакою, звуть?».

І у відповідь, уявляєте, чую:

«Між нами він Дімон. Але взагалі він Дідьє. До речі, земляк твій, із Запоріжжя. Собаку це він врятував. Ризикуючи життям врятував. Вони тут, ці собаки кинуті, їх по телевізору не показують, шкода їх не менше за людей».

Отакі різні у нас українці. Але я це все до чого?

Люди не змінюються. Хто носив у серці добро, у того це добро з серця не витравиш і розпеченим залізом. Під тортурами та страхом смерті.

І проривається це добро у найнесподіваніших ситуаціях. І відразу стає зрозумілим весь ланцюжок людського життя. Що було як, навіщо і чому. Ангела тобі Охоронця, наш Дімон.

Джерело: Facebook Марини Авдєєвої.