«Хочемо працювати, але немає на чому». Історія компанії, чиї офіси в Маріуполі й Ірпені знищила війна

Перший офіс компанії Kampov Technology, що розробляє проєкти у віртуальній реальності, відкрили в Маріуполі 2018 року. Але зараз його знищили разом з технікою, як і 99% усієї інфраструктури міста. Другий офіс знаходився в Ірпені, і він теж зруйнований. 

Команда Kampov Technology в Ірпені

З Ірпеня команді вдалося вийти пішки та дивом залишитися живими, а ось із двома співробітниками з Маріуполя досі немає зв’язку. Зараз співробітники компанії, які виїхали в безпечне місце, можуть і хочуть працювати, але не мають на чому. 

Керівник компанії Юрій Кампов розповідає, як команда відновлюватиме роботу попри те, що залишилася без техніки, контрактів та офісів.

Почали бізнес за 20 км від лінії фронту 

Наш бізнес почався з ідеї проєкту, який майбутні співробітники компанії презентували у школі стартапів у Приазовському державному технічному університеті в Маріуполі. Молода команда розповідала про проєкт, який дозволив би навчати працівників промислових підприємств із допомогою доповненої та віртуальної реальності. Я тоді був у складі журі.

Юрій Кампов (ліворуч) з командою

Я довго намагався знайти інвесторів для проєкту. Але тоді Маріуполь знаходився за 20 км від лінії фронту, тому ніхто з інвесторів, яких я знав, не захотів вкладати в проєкт. 

Я бачив, як горіли очі стартаперів, і вирішив сам інвестувати в ідею. Розумів, що це перспективно. Так 2018 року в Маріуполі народилася компанія Kampov Technology. Ми закупили техніку, організували офіс в університеті, а 2019 року знайшли перших партнерів і проєкти.

Наша компанія розробляє навчальні модулі для співробітників промислових підприємств, навчальних закладів тощо. Ще ми працювали над тематичними VR-проєктами. Наприклад, створили аграрний ярмарок у віртуальній реальності – продуктовий метавсесвіт з парками, магазинами та можливістю купувати продукти.

До кінця 2021 року команда розробляла п’ять проєктів паралельно. Ми працювали з ДТЕК, Метінвест, Маріупольським металургійним комбінатом, Запоріжсталлю, USAID та іншими. Наприкінці 2021 року команда складалася вже з 22 людей.

Ми мали дуже великі плани, за цей час відкрили ще один офіс в Ірпені, куди перебралася частина команди з Маріуполя. За нашою стратегією цього року ми планували виходити на міжнародний ринок.

Як для нас почалася війна 

Ніхто не вірив у війну. Багато моїх знайомих, яким я довіряв, відмахувалися і казали, що це велика політика, не варто звертати увагу. З 2013-го по 2018 рік я жив у Маріуполі, тому звик до постійного відчуття напруги, звуків артилерії та градів. А з огляду на те, що наша армія з 2014 року здійснила справжній прорив, я сам вважав, що початок війни – це самогубство з боку росії. Але я помилився зі здоровим глуздом. 

23 лютого ми з частиною команди приїхали до Кривого Рогу на зустрічі з потенційними партнерами. А 24 лютого, о 5-й ранку, мене розбудив дзвінок дружини з Києва. Я почув фразу: «Юра, нас бомблять!» Це був справжній шок. Ми одразу виїхали назад до Києва. Їхали мовчки, періодично телефонуючи рідним. Слухали лише новини по радіо. Усі усвідомлювали, що почалася війна. І молилися, щоби ми встигли до своїх близьких. 

У перші дні війни я запропонував команді поїхати в Західну Україну, але всі однозначно вирішили залишатися. У людей були родичі, батьки. Ніхто не був готовий покинути їх. Я розумів, що якщо ворог зайде до Києва, то візьму зброю та піду захищати свій будинок, свою країну. Попри те, що такого досвіду в мене немає. 

Як я втратив зв’язок з командами в Маріуполі й Ірпені 

Я встиг вивезти сім’ю за дві години до того, як на київську Оболонь заїхала російська бронетехніка. Співробітники в Маріуполі були вдома із сім’ями. Ніхто не розумів, як розвиватиметься ситуація.

Частина команди, яка була в Ірпені, теж вирішила залишатися вдома з близькими та незабаром опинилася в окупації. Тривалий час вони намагалися не виходити з підвалів, оскільки на вулицях йшли бої, місто обстрілювали і похід за водою міг стати останнім. Усі зібралися разом зі своїми близькими в одному приватному будинку, де був більш-менш захищений підвал. 

Я в цей час перебував уже в Києві, шукав можливість вивезти їх, але ситуація була настільки небезпечною та непередбачуваною, що лишалося тільки чекати.

За кілька днів, 5 березня, з нашими людьми з Ірпеня зник зв’язок. Через 10 днів він знову з’явився – їм вдалося вийти пішки. Не описуватиму те, через що їм довелося пройти, вони дивом залишилися живі. 

Я зустрів їх, кілька днів вони жили в мене, а потім поїхали – хтось до Одеси, хтось до Луцька, хтось до Польщі. Багато хто живе в родичів, хтось орендує житло. Ми допомагаємо фінансово, наскільки можливо.

Щодо співробітників з Маріуполя ми збирали інформацію по крихтах. 3 березня зник зв’язок. Із двома співробітниками зв’язку немає і до сьогодні. Що з ними – ми не знаємо. Моніторимо всю інформацію, що з’являється у відкритих джерелах, але у списках їх поки що не знаходили. Решта людей, за моєю інформацією, з Маріуполя виїхала, але в різних напрямках. Когось направили до росії, там зв’язок з ними обірвався.

Зрозуміли, що готові працювати

Коли всі виїхали з Ірпеня, ми сиділи й думали, що робити далі. Планувати і загадувати щось, коли Київ і багато міст бомблять, а інші населені пункти просто стирають з лиця землі, було неможливо. Але треба було шукати рішення. Тому що є люди, за яких я відповідаю, є члени їхніх сімей, діти. 

Але ми залишилися без техніки. З Ірпеня вони йшли, просто взявши якісь особисті речі, документи, те, що могло влізти до рюкзака. Моя технічна директорка Вікторія взяла двох своїх кішок. Звичайно, ніхто не забирав з офісу системні блоки, монітори, окуляри віртуальної реальності та інше. Головною метою було вибратися живими. 

Офіс в Ірпені

За пару днів, коли всі видихнули, ми вирішили, що не можемо кидати справу. Кожен вклав у неї частину себе, а я ще й усі свої кошти.

Маріупольський офіс з технікою знищили, як і 99% усієї інфраструктури міста. Ірпінський офіс також зруйнований. Частину техніки моя заступниця встигла забрати додому в Ірпені, але орки все розкурочили в її оселі, і від системників залишилася лише оболонка. Винесли також іншу техніку, прикраси, все перевернули.

Написав листа Цукербергу 

Фінансової подушки у мене вже, на жаль, немає. Усі вільні й особисті кошти я інвестував у розвиток, розширення і останні фінанси витрачу на якусь частину зарплат співробітникам. На покупку техніки коштів не залишається.

Зараз я пишу звернення до західних компаній, фондів, розраховуючи на фінансову допомогу та підтримку, яку ми зможемо направити на придбання комп’ютерів. Але майже ніхто не відповів. Тому я намагаюсь надсилати й надсилати листи з проханням допомогти. Я навіть Марку Цукербергу вже писав! Але він не відповів. З робочим місцем трохи простіше, оскільки багато айтівців можуть працювати дистанційно. 

Друге завдання – це контракти, насамперед міжнародні, щоб компанія змогла почати виплачувати зарплати. У лютому-березні ми мали підписати нові договори – десь продовження проєктів, десь нові. Але всі наші клієнти поставили роботу на паузу.

Фахівці зараз перебиваються невеликими підробітками, поки ми з моїм заступником намагаємося знайти нових партнерів у Європі чи США. 

Коли очистять Ірпінь і всі зможуть повернутися додому, ми оцінюватимемо збитки, намагатимемося відновлювати житло співробітників. Маріупольських фахівців, з якими немає зв’язку, шукатимемо. Сподіваюся, що вони живі. 

А далі ми ростимемо і розвиватимемося. Ми в будь-якому разі дивимось у майбутнє та не плануємо зупинятися. 

Ми всі залишаємось у країні. Так вирішили ще до війни, коли обговорювали стратегію розвитку. Ми не хочемо бути компанією, які виїхала з України. Хочемо бути українською компанією. Щоб усі бачили, що Україна розвивається не тільки аграрно, але й технологічно. Ми можемо і складемо серйозну конкуренцію всім іншим VR-розробникам світу.

Якщо ви бажаєте допомогти Kampov Technology, зверніться в редакцію на електронну пошту [email protected]. Редакція надасть вам контакти керівника компанії Юрія Кампова.