Б’є, бо любить: що таке стокгольмський синдром та як розпізнати його симптоми

Про стокгольмський синдром часто говорять у телевізійних новинах, проте цей поведінковий феномен нерідко можна зустріти і в нашому повсякденному житті.

Редакція MC.today   розібралася, що таке стокгольмський синдром, вивчила його історію, причини появи, симптоми та способи надання допомоги жертвам.

Що таке стокгольмський синдром

Стокгольмський синдром – це несвідомий психологічний стан, у якому заручники чи жертви насильства починають виправдовувати мучителів і відчувають до них симпатію, співчуття та навіть прихильність. 

Замість очікуваних ворожості та страху вони співчують викрадачам, приймають їхню точку зору, хочуть знайти раціональне пояснення агресивним вчинкам і намагаються допомогти, незважаючи на загрозу власному життю.

Така поведінка видається загадковою і нелогічною, тому термін «стокгольмський синдром» набув широкої популярності й обзавівся великою кількістю синонімів: «синдром виживання заручника», «синдром здорового глузду», «стокгольмський фактор».

Історія стокгольмського синдрому

Історія терміну «стокгольмський синдром» розпочалася 23 серпня 1973 року, коли озброєний рецидивіст Ян-Ерік Ульсон захопив найбільший банк Стокгольма і взяв у заручники чотирьох банківських службовців. 

Загарбник вимагав, щоб поліцейські звільнили з в’язниці та доставили до банку його колишнього співкамерника Кларка Улофссона, а також 3 млн крон, 2 пістолети, бронежилети та швидкісну машину. 

Уряд дав дозвіл привезти Улофссона, після чого злочинці забарикадувалися у внутрішньому сховищі банку, де тримали трьох жінок та одного чоловіка шість днів, доки йшли переговори.

За словами заручників, їхні викрадачі виявилися дуже приємними у спілкуванні людьми. Вони весь час жартували, всіляко заспокоювали бранців і навіть розважали їх музикою та настільними іграми.

Одна із заручниць, Крістін Енмарк, завила, що почувається в повній безпеці з Ульссоном та Улофссоном, але абсолютно не впевнена в намірах поліції, яка будь-якої миті може загострити ситуацію і вдатися до зброї.

Ульссон погрожував убити заручників, якщо буде спроба атаки. Незважаючи на це, 28 серпня поліція пустила у сховище газ, і за півгодини грабіжники здалися. При цьому ніхто із заручників не отримав серйозних травм.

За результатами суду Ульсон отримав 10 років в’язниці, а Улофссона виправдали, оскільки він заявив, що був мимовільним учасником подій і всіляко підтримував спокійну обстановку, щоб урятувати заручників. Пізніше Улофсон кілька разів зустрічався із заручницею Крістін Енмарк, а їхні родини стали друзями.

У бесідах із поліцією та журналістами всі заручники тепло відгукувалися про злочинців, що дуже спантеличило шведського психіатра Нільса Бейєрута, який консультував поліцію під час інциденту. Для пояснення такої поведінки заручників Нільс і вигадав термін «стокгольмський синдром».

Цікаво, що цей феномен був описаний ще за тридцять років до подій у Стокгольмі. В 1936 Анна Фрейд, молодша дочка батька психоаналізу Зигмунда Фрейда, пояснила механізми психологічного захисту, який лежить в основі стокгольмського синдрому і дала йому назву «ідентифікація з агресором».

Причини виникнення стокгольмського синдрому

Більшість психологів не розглядають стокгольмський синдром як певний психічний розлад, а вважають радше нормальною захисною реакцією на події, що травмують. При цьому виділяють кілька можливих факторів, які в комплексі можуть спричинити його виникнення:

Переживання травми. Заручники опиняються у вкрай загрозливій та незвичній ситуації, що викликає у них сильний стрес та тривогу. Екстремальні умови та постійна загроза життю призводять до активації в мозку несвідомої реакції «борись або біжи».

Однак, якщо можливість боротьби чи втечі відсутня, мозок може вдатися до іншого адаптивного механізму — вироблення позитивних емоцій та прихильності до викрадачів як способу збільшити шанси на виживання.

Втрата зв’язку з реальністю. Часто заручники ізольовані від зовнішнього світу, що може спричинити спотворене сприйняття реальності. Вони позбавляються свободи переміщення, спілкування з близькими та інформації про те, що відбувається за межами місця утримання. Через цю ізоляцію у них може виникнути почуття залежності від викрадачів, які стають єдиним джерелом інформації та взаємодії.

Створення зв’язку та захист. Викрадачі можуть застосовувати тактику «доброго поліцейського», де вони демонструють турботу, інтерес та доброту до своїх заручників. Це створює ілюзію близькості та зв’язку між викрадачами та жертвами. У відповідь на такі дії жертви можуть почати виявляти симпатію до викрадачів і захищати їх від можливої ​​небезпеки.

Ідентифікація з агресором. Коли жертви стикаються із загрозою смерті чи насильства, вони починають ідентифікувати себе з агресорами. Це дозволяє їм краще розуміти та пояснювати їхні дії, а також знижує почуття страху та тривоги.

Симптоми та ознаки стокгольмського синдрому

Важливо, що стокгольмський синдром розвивається в усіх заручників чи жертв викрадення, та її прояв може бути індивідуальним. Ось деякі з найбільш характерних симптомів та ознак:

• Симпатія до викрадачів. Заручники починають відчувати співчуття та розуміння до своїх викрадачів, незважаючи на їхні злочинні дії. Вони можуть розглядати викрадачів не лише як загрозу, а й як людей, які теж мають проблеми та труднощі.
• Співпраця з викрадачами. Заручники активно співпрацюють із викрадачами, виконують їхні прохання чи вимоги, навіть якщо вони йдуть урозріз із власними інтересами та безпекою.
• Захист від порятунку. Заручники активно перешкоджають або відмовляються від спроб порятунку, які роблять спеціальні служби. Це може спричинити серйозні труднощі для правоохоронних органів.
• Травматична прихильність. Після викрадення формується травматична прихильність між жертвами та викрадачами. Цей стан може бути свого роду захисним механізмом мозку, що допомагає справлятися з екстремальною ситуацією та зменшує стрес.
• Стихійний розвиток відносин. В умовах обмеженого зв’язку із зовнішнім світом та тривалої ізоляції заручники та викрадачі змушені взаємодіяти один з одним. Іноді це призводить до стихійного розвитку псевдо-близьких відносин, які ґрунтуються на загальній ситуації та прагненні вижити.
• Заперечення небезпеки. Заручники пригнічують відчуття страху та небезпеки, щоб зберегти враження про відносну безпеку. Це може допомогти їм краще пережити тривалу напруженість та уникнути паніки.
• Почуття обов’язку та подяки. Після звільнення заручники можуть зберігати доброзичливі почуття до своїх викрадачів. Як приклад можна навести австрійську письменницю Наташу Кампуш, яку у віці 10 років викрав і вісім років утримував у своєму підвалі Вольфганг Пріклопіль. За словами поліції, Кампуш «нестримно плакала», коли дізналася, що Приклопіль наклав на себе руки і поставила йому свічку.

Психологічні механізми стокгольмського синдрому

Психологи кажуть, що симпатія до агресора у ситуації вимушеної безпорадності зашита у наших генах, оскільки підвищує шанси вижити. Якщо ви посміхаєтеся та демонструєте послух, то, можливо, викрадач зглянеться та подарує вам життя.

Крім того, коли жертва та агресор через ті чи інші обставини опиняються в одному човні, вигідніше для всіх – не вбити один одного. У серіалі «Захоплений рейс» від Apple TV+ цю думку розвиває герой Ідріса Ельби – професійний переговорник Сем, який опинився на літаку, захопленому терористами.

Коли до нього випадково потрапляє пістолет викрадачів, він не починає стрілянину, а, навпаки, пропонує поганим хлопцям співпрацювати. «Я такий самий, як ви, – каже Сем, – всі ми хочемо одного – вижити і повернутися до своїх родин».

Є й інша теорія, за якою у кожному з нас ховається агресія, і іноді ми підсвідомо бажаємо завдати комусь шкоди. А коли стикаємося з насильством у реальному житті, сприймаємо його джерело як втілення своїх таємних прагнень і переймаємося до токої людини симпатією.

Щоб стати жертвою синдрому необов’язково зазнавати викрадення. Подібний феномен існує в сім’ях, де один із партнерів застосовує насильство до іншого. При цьому людині буває простіше виправдати аб’юзера, ніж визнати, що його просто не люблять і не цінують. 

Тому жертва починає шукати виправдання діям мучителя, звинувачує у всьому себе, водночас беззастережно визнає владу агресора і переконує себе та оточуючих у неможливості з ним розлучитися. 

Вплив стокгольмського синдрому на жертву

Стихійний розвиток стокгольмського синдрому у заручників призводить до психологічних наслідків, які можуть вплинути на їхні майбутні стосунки та життя. Можливими наслідками є:

• Посттравматичний стресовий розлад.
• Труднощі у відносинах та довірі до інших людей.
• Емоційна залежність від викрадачів.
• Почуття провини та сорому за свої емоції та поведінку.

Допомога жертвам стокгольмського синдрому

Підтримка жертв стокгольмського синдрому відіграє важливу роль у їх відновленні та знятті психологічних наслідків. Важливо пам’ятати, що жертви несуть важке емоційне навантаження, і відновлення може бути тривалим і складним. 

Тому найкраще рішення – допомога досвідченого психотерапевта, який не буде тиснути на постраждалих і давати їм нав’язливі поради, а вислухає без засудження та надасть право приймати власні рішення. 

Велике значення для процесу відновлення також має підтримка з боку близьких і друзів. Прояв розуміння та терпіння, створення підтримуючої ситуації допомагають жертві поступово долати травму.

Критика та суперечки навколо стокгольмського синдрому

Питання стокгольмського синдрому викликає певні суперечки серед вчених та психологів. Деякі критики вважають, що це дуже просте пояснення для вкрай складного психологічного явища. 

Вони припускають, що симптоми можуть бути результатом стресу і травми, а не обов’язково пов’язані з прихильністю до викрадачів. Також існує дискусія про те, наскільки поширений даний синдром і чи справді він проявляється в більшості випадків захоплення заручників.

Висновок

Стокгольмський синдром залишається складним та контроверсійним психологічним явищем. У той же час, незважаючи на суперечки та критику, він є важливою областю для вивчення, допомагає краще зрозуміти, як наш мозок реагує на екстремальні ситуації та яким чином може виникати прихильність між жертвами та викрадачами.