Павло Прокопенко – останні статті та новини

Олена та Павло Прокопенки з Чернігова розпочали сімейний бізнес 2017 року й за сім років стали відомими в рідному місті. Вони спеціалізуються на технічному обслуговуванні автомобілів, велосипедів і мають власну токарну майстерню. Попри те, що більшу частину бізнесу було пошкоджено на початку повномасштабного вторгнення, саме майстерня стала рятівним колом для родини. У партнерському тексті з Ощадбанком пані Олена Прокопенко розповідає, як її сім’ї вдалося не просто врятувати бізнес, а й знайти новий пріоритет розвитку. Справа життя для чоловіка Мій чоловік Павло за професією токар п'ятого розряду. Це справа його життя. Досить довго він був автослюсарем на СТО, і йому це подобалося. 2013 року чоловік відкрив маленьку токарну майстерню, де працював зранку і ввечері, не полишаючи основної роботи. Із часом, коли в Павла з’явилось багато клієнтів, постало питання власної справи. Компанія, у якій він працював, почала поволі «згасати». Та ще й усі його друзі говорили, що з таким багажем клієнтів і знань, як у нього, потрібно відкривати бізнес. Мабуть, це і стало тригером. Тож 2017 року ми вирішили відкрити станцію технічного обслуговування. Складніше було мені, адже я дизайнерка інтер’єрів. Але я вирішила допомогти чоловіку: вивчила, як працює СТО, опанувала бухгалтерію – і мене затягнуло. У нас була автомийка та магазин, а згодом відкрили веломайстерню з веломагазином, оскільки мій батько – майстер з велоспорту. Якість деталей – найголовніше Але найголовнішою конкурентною перевагою можна вважати наявність власної токарної майстерні. У мого чоловіка Павла завжди був правильний підхід до клієнтів. Для нього якість деталей – це найголовніше. Він може виготовити або реставрувати будь-яку деталь. Цю перевагу ми відчули ще під час пандемії. Тоді до міста привезли апарати штучного дихання з дюймовою різьбою, яку в Україні ніхто не використовує. Потрібні були перехідники, які замовляють у Британії або виготовляють. На прохання обласної лікарні ми зробили ці перехідники на нашому обладнанні за дві доби. Потім лікарі також замовили в нас тримачі-розширювачі, які використовують для операцій. Ми такого раніше ніколи не робили, але в нас вийшло не гірше від оригіналу. Згодом це стало фішкою нашої СТО. А коли почалась повномасштабна війна, попит дуже зріс. У нас обслуговувалась критична інфраструктура – швидка допомога, газова служба, ТрО, адже багато потрібних деталей ми могли виготовити самі і напочатку війни дуже сильно цим виручали. Повномасштабне вторгнення До останнього ми не вірили, що це станеться. Як завжди, хотіли прокинутися раніше, поїхати на роботу, але о четвертій ранку подзвонив мій брат з Ірпеня і через слухавку я зрозуміла, що почалось. Вирішили з родиною виїхати за місто, де живуть наші батьки. Думали, що так буде безпечніше, адже ми вже робили це під час пандемії. Наступного дня вже були в окупації. Коли росіяни забігли до будинку з автоматами, мені просто не вірилось. Я почала сварити їх за те, що вони не роззуваються і ходять у брудному взутті. Навіть коли вони у відповідь казали, що нас розстріляють, я все одно продовжувала обурюватися, що вони у взутті. Під час чергових обстрілів частину будинку було пошкоджено. Ми вибігли з укриття й дивом виїхали, пробувши в окупації 10 днів. І досі не розуміємо, як нас випустили із цього пекла. Пізніше із жахом дізнались, що вся вулиця, де ми ховалися, вигоріла вщент. Добро завжди переможе зло Загалом дуже важко було перший рік. Наша СТО знаходиться на північному в’їзді до Чернігова з боку білорусі. Тож і прильоти були частіші. 60% інфраструктури було зруйновано: ні вікон, ні дверей, ні воріт, частина будівлі й дах знищені, обладнання розбите або викрадене, склад зруйнований повністю. Частина персоналу повернулася десь за місяць після деокупації. Роботи було багато. Доводилось виїжджати на місце для ремонту, й усі допомагали чим могли. Велику частину вдалось відновити завдяки клієнтам, хоча ми навіть не просили. Перший клієнт приїхав до нас і запропонував провести флешмоб, який допоміг нам залучити трохи коштів. Таким чином ми перекрили дах, зробили ворота з того, що було в наявності. Зараз думаємо про нове обладнання, зробили ставку на токарний цех. Він замінив магазин, який у нас був до початку вторгнення. Потрібно було утеплювати будівлю та робити опалення. Коли нам зробили оцінювання, ми засмутились, бо зрозуміли, що самі не витягнемо. Лише на вікна було потрібно пів мільйона гривень. Грант від EU4Business Ми почали шукати фінансову допомогу, і я дізналась від подруги про грантову програму від EU4Business. Отримати грант було нескладно. Повідомлення з доброю новиною я отримала на пошту, де було вказано звернутися до Ощадбанку. Процедура оформлення зовсім проста, і гроші надійшли на рахунок швидко. Половину суми ми витратили на будівельні матеріали для утеплення будівлі. На решту придбали верстат, адже два старих були повністю знищені. Зараз ми бачимо, що попит на наші послуги постійно зростає. Нам надсилають запити з усієї країни, особливо аграрії. Адже замовити за кордоном запчастини до спеціальної техніки завжди дорого. Тож ми думаємо розширювати можливості нашої токарної майстерні. Більше про грантові програми за посиланням Не опускати руки Я люблю свою країну, місто і їхати нікуди не збираюсь. Не потрібно опускати руки, слід шукати можливості. Тільки працювати й рухатись уперед. Наш приклад показав, що це можливо. Одного разу ми вже зробили наш бізнес успішним, тож зможемо ще раз. Головне – віра та любов до того, що ви робите. Добре, що в Україні з’являються програми, які можуть допомогти. Це дуже важливо зараз, і це реально. Потрібно шукати, пробувати, а не сидіти й чекати. Дізнатися більше про гранти