Рост года – останні статті та новини

Ксенія Ковальова Я озираюсь на три з половиною роки назад. Памʼятаю день, коли мене звільнили з роботи, й ми з партнером сиділи в «однушці» в Харкові та не знали, що робити далі. А також, де брати кошти на орендну платню – ми як раз напередодні виїхали від батьків. Сьогодні багато чого змінилося: ми пережили пандемію, шахрайство, три переїзди, виключення партнерів з бізнесу та навіть війну без жодного звільнення за нашою ініціативою. За три з половиною роки роботи попри всі труднощі компанія TheRoom – названа на честь тієї самої однокімнатної квартири – жодного разу не ставала «не прибутковою». Як я потрапила до світу IT Мої батьки займалися бізнесом все життя. Я ж хотіла писати та працювала журналістом на фрилансі, паралельно навчалася на політтехнолога. Від світу IT я на той час була так само далеко, як від власного бізнесу, але доля вирішила інакше. Один з друзів запропонував мені роботу проджект-менеджером. Те, що про UI/UX Design я чула лише від знайомих, нікого не смутило – бо я була проактивною людиною. Якось маючи жагу до знань та нескінченний ресурс, я швидко влилася в роботу. І все б нічого, якби через майже пів року компанія не зачинилася через те, що її переписали шахраям. Двадцять людей залишилося на вулиці одним днем. Без зарплатні. З 40 клієнтами, які заплатили кошти за початі проєкти та не могли отримати фінального результату. І я була єдиною людиною, яка комунікувала з клієнтами весь цей час. Кумедно те, що мене звільнили того дня однією з перших. Як ми з партнером вийшли з кризи Тільки-но заїхавши до однокімнатної квартири у центрі Харкова та вперше зʼїхавши від батьків, 19-річна я не хотіла залишатися не відповідальною людиною в очах клієнтів. Мій партнер з бізнесу, з яким ми працювали на колишньому місці роботи, – Микита – був крутим артдиректором (та й залишається їм наразі). Тож ми мали: одного дуже крутого дизайнера, купу клієнтів, що чекали на результат, та UpWork акаунти двадцяти вже безробітних дизайнерів, що шукали роботу. Недовго думаючи, ми зібрали сім людей з компанії, з якими спілкувалися найкраще, та запропонували їм попроєктну роботу, оприлюднивши рейти. Більшість дизайн-студій бояться того, що люди дізнаються, скільки насправді коштує дизайн та підуть на фриланс. Як я зрозуміла ще тоді, відвертість та відсутність секретів здатні на багато речей – наприклад, створити бізнес в екологічній атмосфері. Тож ми просто платили дизайнерам 30% від замовлень, паралельно продаючи на фрилансі замовлення та закриваючи борги. Крок за кроком замовлень ставало більше, але люди хотіли стабільності. Вони починали йти до повноцінних компаній, і це з одного боку заважало нашим планам. А з іншого – грошей ставало більше. Рахувати їх ми не вміли. Це єдиний скіл, до якого ми не мали доступу та не могли ще тоді навіть уявити прогнозування cashflow, P&L тощо. Тож, ми знайшли найкоротший шлях – ментора. Людину, в якої була власна компанія з розробки. Що це дало Зробивши таким чином і першу партнерку, і здобувши дизайнерів (бо ментор віддав нам свою дизайнерку з компанії), ми заїхали до першого офісу. Я досі памʼятаю те відчуття величезної відповідальності, коли були ми – засновники компанії та одна Женя – дизайнерка, що працює з нами й досі. Здавалося, що серйознішими справи бути просто не можуть. Поступово ми зростали, розширялися, долали кризи та кринжові моменти разом. Коли в нас заблокували всі гроші на картці, платили з кишені за переїзди, коли сталася пандемія та ми дружньо всім офісом (тоді нас було 13 людей) захворіли на ковід – сиділи по домах та надсилали один одному подарунки. А коли почалася війна – виплатили всім зарплатню точно у день, дали час на знаходження тихого місця та не звільнили жодної людини, а навіть взяли нову. Коли мені кажуть, що IT-бізнес – це складно та дорого, все, що я можу сказати – що тут справа тільки у вашій фантазії. Так, це не легко, бо треба постійно вигадувати щось нове, інвестувати у знання та бути людиною, про яку гарно казатимуть люди – світ тісний, як відомо. Але все ж таки, не дивлячись на всі кризи та забобони, воно було варте цього три з половиною роки тому і варте й досі.