театр – останні статті та новини

Якщо в Києві ви підете на виставу в «Дикий театр», ймовірно, в залі буде його директорка – Ярослава Кравченко. Попри щільний графік, Ярослава – ведуча «Телебачення Торонто», ексведуча проєкту «Ебаут» і засновниця благодійної ініціативи «Всі по 10» – намагається відвідувати кожну виставу. Навіщо? «Щоб побачити, чи щасливі глядачі». Її шлях в театральній сфері почався з підліткового «пошуку своїх» – яскравої, вільної спільноти, а обернувся створенням власного незалежного театру разом з такими ж відчайдухами, які хотіли, щоб театр говорив про реальність, а не тікав від неї. Редакції MC.today Ярослава Кравченко розповіла про початок кар'єри, як виник «Дикий театр» і яку неочікувану проблему спричинив його успіх, як вдалося без інвестицій побудувати зал на 300 глядачів і чому створення «Сцени 6» – це історія про романтиків. А також – що допомагає не реагувати на хейт і відновлювати сили. «Пошук своїх»: чому Ярослава Кравченко обрала театр Перед тим, як вступити в Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, я була в театрі аж… один раз. І запам'яталося тільки те, що там було нудно. Тож мрії вступити в театральний у мене не було. Але вибір університету припав на протестний підлітковий період, тож я не уявляла себе в юридичній, економічній чи туристичній спеціальності. Крім цього я чотири роки навчалася в спортивному ліцеї-інтернаті, де були досить жорсткі умови – графіки, тренування і все інше. А мені хотілося свободи. Ярослава Кравченко визнає: її рішення вивчати театральну критику було імпульсивним вчинком / Фото: Дикий Театр / Facebook Одного разу я проходила повз театральний і побачила студентів, які юрмилися поруч. Вони були яскраві, неформальні, вільні. Тоді я подумала, що хочу бути частиною такої спільноти. Це був такий собі «пошук своїх». Але, щоб вступити на акторський, треба було скласти багато іспитів, до яких я не була готова – читання байок, віршів і тому подібне. Тому довелося обрати напрямок, про який я майже нічого не знала – театральну критику. Згадуючи цей вибір, я розумію, що це був імпульсивний вчинок, але інтуїція підказувала, що так правильно. Тоді я, мабуть, вперше до неї дослухалася і не помилилася. Студентське життя не було простим – часто доводилося влаштовуватися на підробітки, ніяк не пов'язані з моєю спеціальністю. Я працювала офіціанткою, промотувала стартові пакети за 50 грн на день. Знімалася у масовці, де ми стояли по 12 годин на холоді або спеці й теж за якісь мізерні гроші. Тож, коли мені вдалося опублікувати свою першу статтю, це була велика подія. Але тоді я ще не знала, що професія, яку я обрала, майже мертва і не розрахована на те, щоб нею можна було заробляти гроші. Так, вона навчала аналізувати, писати, але попиту на театральних критиків в той час не було. Як і видань, які б хотіли писати про культуру. Тому доводилося викручуватися оглядами ресторанів, інтерв'ю і тому подібним. На перших курсах університету, я змогла потрапити на роботу в глянцевий журнал. Спочатку писала огляди закладів, потім потроху стала просувати театральну тему. Журнал треба було наповнювати, тож на мої пропозиції робити інтерв'ю з акторами погоджувалися. Такими були мої перші «глянцеві виходи». Мама досі зберігає ці журнали. На третьому курсі я пішла працювати в Молодий театр. Дуже вдячна Станіславу Мойсеєву, який тоді його очолював, за те, що він мене взяв. Я не впевнена, чи прийняла б себе на роботу. Чому? Я вважаю, що добре працювала в межах того досвіду, який мала, але от зовнішній вигляд… В мене тоді був ірокез, що завжди стирчав угору, вибриті скроні, рвані джинси – все, що можна було купити на секонді й чим епатувати, було на мені. Але мені дали шанс. Я була помічницею художнього керівника з творчих питань. В той момент тільки починав зароджуватися SMM, і Молодий театр був одним з перших, у кого з'явилися сторінки у Facebook і YouTube, які я вела. Далі до SMM додався PR. Ми дійшли до творчих зйомок з акторами, робили зовнішню рекламу, виходили на радіо. Це був класний період. Я працювала в Молодому сім років. На третьому курсі Кравченко пішла працювати в Молодий театр, де згодом почала займатися SMM і PR / Фото: Дикий Театр / Facebook Потім була «перерва» в кілька років на роботу на телебаченні. І я настільки там вигоріла, що, коли мене покликали в Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, сприйняла це як перепочинок. Бо державний театр – це безпечне місце, де немає штормів. Є регулярні зарплати, графік роботи, планування щовівторка – стабільність. Мандрівний «Дикий театр» Передивившись за роки роботи десятки вистав, я зрозуміла, що мені стає нудно. Вони могли задовольняти мене, як театрального критика, але, з погляду глядача, це було не про мене. І, коли я почала шукати театр, який буде говорити на ті теми, які мені цікаві, виявилося, що його не існує. Тож у 2016 році довелося його створити. Ярослава Кравченко: «коли я почала шукати театр, який буде говорити на ті теми, які мені цікаві, виявилося, що його не існує» / Фото: Дикий Театр / Facebook Спочатку я задумувала «Дикий театр», як продюсерське бюро, куди звертатимуться люди, які хочуть поставити виставу. Я її «запаковую», оформлюю і продаю. Бо що я точно вмію – це рекламувати. На той момент я була кращою театральною піарницею на ринку. Все почалося з прокату вистав «Вій 2.0» і «Попи, менти», які були створені режисером Максимом Голенком. До цього його робіт майже не бачили, бо він працював рідко і в якихось дуже нішевих місцях, чи у провінції. За перші роки своєї роботи «Дикий театр» змінив близько 30 локацій / Фото: Дикий Театр / Facebook Перші вистави «Дикого театру» проходили в «Атласі», в київському клубі «Центрум» – ми віддавали перевагу не театральним майданчикам, а концертним. За два роки з початку роботи ми змінили близько 30 локацій. Тому «Дикий театр» був мандрівним театром. Пізніше стали експериментувати з імерсивністю: влаштовували театр в спортзалі, в зоопарку, в цирку, шахті, театр на даху. Згодом виникла неочікувана проблема – я настільки добре розрекламувала «Дикий», що державні театри стали сприймати його як ворога і конкурента. Але ми можемо конкурувати тільки концептуально, тому що ми більш відкриті, провокативні. Кравченко зазначає, що в якийсь момент державні театри почали сприймати її «Дикий театр», як конкурента / Фото Артем Галкін / Дикий Театр / Facebook «Романтична історія»: як з'явилася «Сцена 6» У 2017 році до мене звернувся журналіст Олексій Ананов і сказав: «Ясю, я маю мрію. Побудуймо театр! В Довженко-центрі є для цього місце. Годі вам вже мучитися з тими клунками, переїжджаючи між локаціями. Ми побудуємо майданчик для незалежних театрів, як в Європі, без вензелів і тому подібного». Спершу я подумала: божевільна ідея! Але насправді, ще з моменту створення «Дикого» я на всі будівлі дивилась через призму того, де б він міг працювати. Грошей на такий масштабний проєкт у нас не було, і ми з Олексієм почали шукати партнерів. Знайшли ще двох таких відчайдухів – це був режисер Сергій Перехрест і Володимир Шейко, який зараз директор Українського інституту. Льоша тоді збирав на квартиру, і всі ці гроші він вклав в «Сцену 6». Я, Сергій, Володимир – всі доклали свої заощадження. Та навіть за ці гроші можна було побудувати хіба що балкон у квартирі з хорошими склопакетами, але аж ніяк не театр. Проте нам вдалося побудувати цілу сцену та зал на 300 місць. Допомогла театральна спільнота – вони долучалися до ремонту й прибирання. Крім цього, поки ми готували «Сцену 6» до відкриття, GogolFest раптово втратив локацію. Організатори звернулися до нас, сказали, що мають 120 тис. грн і готові вкласти їх в будівництво, щоб провести фест на «Сцені 6». За ці гроші ми побудували величезний амфітеатр. https://youtu.be/E1CsPPH_c6E Ось так, з миру по нитці, виникла «Сцена 6» і вже сім років приймає глядачів. Думаю в старості, я буду згадувати її історію, як дуже романтичну і дивну. Якщо «Дикий театр» з'явився з ідейності людей, які хотіли запалити, то «Сцена 6» – з романтизму. «Ми не можемо бути хорошими для всіх» Паралельно з розвитком «Дикого», у 2017 році, я приєдналася до проєкту «Телебачення Торонто». Це змусило мене стати більш публічною, але я обрала залишатися відвертою. Бо просто не вмію брехати. Якщо я бодай спробую, то почервонію і спалюся. Відвертість полегшує життя і я бачу в ній певну місію. Тому що, якщо всі навкруги будуть невідвертими, може статися дисонанс сприйняття реальності, коли люди раптом усвідомлять, що вона інша й у всіх бувають проблеми, незалежно від статків і місцезнаходження. Це життя. https://youtu.be/XrqD1agIOVI Звичайно, з публічністю прийшли і хейтерські коментарі. Певний час це було дуже неприємно. А потім я стала ставити собі питання: «Хто ця людина для мене? Друг, авторитет? Чи це ноунейм з маленьким кружечком в інтернеті, який хоче самоствердитись за мій рахунок?». Це допомогло перефокусуватися. Тож, коли глядач «Дикого театру» каже, що у нього зламався стілець або він сидів за колоною і нічого не бачив – думка цієї людини для мене важлива. А якщо випадковий перехожий з інтернету пише: «Ще б схуднути й буде окей», то в мене одна реакція: «Хто ти мені взагалі, людина?». Ми не можемо бути хорошими для всіх і не можемо всіх змінити. Але у нас вміють гарно скасовувати й знищувати, це факт. Проте це не допомагає формуванню інституту репутації. Мені відгукується вислів директорки Української школи політичних студій Світлани Матвієнко: «Зрілість суспільства – це те, як працює інститут репутації». Ярослава Кравченко: «Чи є у нас вибачення від суспільства за несправедливий кенсел? Я ще не бачила» / Фото: Дикий Театр / Facebook В Україні він поки не працює, тому що ми не те, що незріле суспільство, у нас судова реформа не відбулась. А не буває справедливості без репутації й репутації без справедливості. Її мають реалізувати суди й, коли людину кенселять, вона може повідомити про наклеп. Якщо її виправдовують, суспільство перепрошує і визнає, що помилилось. Чи є у нас вибачення від суспільства за несправедливий кенсел? Я ще не бачила. Театр, який не гає час глядачів Перші роки існування «Дикого» для всіх, хто був до нього причетний, були добою експериментів – з виставами, локаціями. Але незабаром стало зрозуміло, що ми сформували аудиторію постійних глядачів, з яким у нас не one night stand, а вже довготривалі стосунки, які передбачають спільні цінності. Тож почалася нова історія «Дикого театру» – про соціальний вплив і соціальну відповідальність. Кравченко зазначає, що їй цікаво робити проєкти, які працюють з толерантністю людей / Фото Артем Галкін / Дикий Театр / Facebook Ми робимо вистави так, щоб не гаяти час людей. Я сама закликаю глядачів йти з залу, якщо хочеться піти. Це нормально, не треба себе силувати. Але я завжди додаю: по дорозі додому, проаналізуйте, що вас так тригернуло, з чим ви не погоджуєтеся, тому що це, можливо, найважливіше, що ви винесете з цього вечора. Для мене цінність театру саме в тому, що він допомагає звернути увагу на речі, про які в інших умовах навіть не замислюєшся. Зараз ми з командою «Дикого театру» готуємо виставу про людей плюс-сайз. Вона складатиметься з історій реальних людей – через що вони проходять, від чого страждають. Нам надіслали вже 200 таких розповідей. Мені цікаво робити проєкти, які працюють з толерантністю людей, пояснюючи, чому це важливо, з проєктами про рівність й про те, як наша інфантильність негативно впливає на майбутнє. Команда «Дикого театру» готує виставу про людей плюс-сайз / Фото: Дикий Театр / Facebook Для реакції на актуальні проблеми, театр не є таким швидким форматом, як, грубо кажучи, новини чи аналітичні статті. Та його сила в іншому – сучасний театр має передбачити наперед, що «заболить у пацієнта» й зробити «превентивне лікування». «Мені важливо побачити глядачів до і після вистави» Якщо раніше у нас була повністю сформована аудиторія, якій не треба було пояснювати що таке «Дикий театр», то зараз вона оновилася десь на 60%. Перед виставою я обов'язково приділяю час дисклеймеру, щоб глядачі були готові до того, що вони побачать. Тому що війна – це нові тригери для реакцій і, наприклад, вистава «Кицюня», в якій звучить 36 пострілів, для когось може бути травматичною. https://youtu.be/lnZawzxGl6w Мені здається, зараз люди приходять в театр за вивільненням емоцій. Тобто є якийсь загальний вайб нашого суспільства «триматись попри все», а театр – це місце, де ви можете щиро поплакати, посміятися і тим самим перезавантажитись. Буває, коли люди перший раз йдуть в «Дикий театр», думають, що відволічуться від реальності. Але на них чекає сюрприз, тому що ми говоримо якраз про нашу реальність. За словами Ярослави Кравченко, «Кицюня» – це вистава, яка тригерить. Немає людей, яких вона не ображає / Фото: Дикий Театр / Facebook Театр створює дискусію або стає для глядача підтримкою. Наприклад, після вистав про насилля над жінками, глядачки ділилися, як їм допомогло усвідомлення, що вони не одні. Бувають і запеклі діалоги з тими, кому не сподобалося. Якось після «Кицюні» я 40 хвилин говорила з глядачем, який побачив там антисемітизм. Так, «Кицюня» – це вистава, яка тригерить, і немає людей, яких вона не ображає. Але от антисемітизм там точно відсутній. Ярослава Кравченко визнає: для неї важливо побачити, в якому настрої глядачі заходять у зал і виходять з нього / Фото: Дикий Театр / Facebook Я намагаюся відвідувати кожну виставу «Дикого театру». Мені важливо побачити «до» – в якому настрої заходять в зал глядачі, і «після» – як вони змінилися після вистави. Я дивлюся їм в очі, щоб зрозуміти чи щасливі вони. А якщо не можу дочекатися фіналу, завжди потім питаю про це адміністраторів. Читайте також: «Їх змушували замовкнути, а ми нарешті маємо змогу говорити». Як проєкт «МУР» підсилив цікавість до українських поетів ХХ століття Коли відпочинок не працює Кравченко радить на деякий час відмовитись від соціальних мереж і новин / Фото: shalmaza / Instagram Нещодавно я зрозуміла одну штуку – ти можеш поїхати з війни, але вона супроводжуватиме тебе всюди. Я відчула це, коли вперше з початку повномасштабного вторгнення поїхала на відпочинок в Португалію. Тиждень я провела біля Атлантичного океану і, коли повернулася в Україну, відчула, що… втомлена. Тобто раніше я знала, що після тижня на морі чи на океані буду як нова копієчка. А тепер це не працює. Мене це навіть злякало, тому що – як тоді рятуватися? За місяць я поїхала в село до дідуся. Тиждень ми провели разом на природі. Я не підходила до телефону – навіть не було необхідності, бо там просто немає ніякого зв'язку. І там я так відпочила, наче місяць була на морі. Людям, які зараз не можуть виїхати за кордон або такий відпочинок для них більше не працює, я щиро раджу відмовитися на деякий час від соціальних мереж, від новин і зробити собі такий детокс. Ще одну річ, яку я тепер використовую для відновлення сил, – довгі прогулянки й перемикання між різними видами діяльності. Наприклад, якщо ви працюєте за комп'ютером, спробуйте зробити щось руками. Головне при цьому – не споживайте. Тобто, якщо ви перемикаєтеся на перегляд серіалів, це не спрацює.