«Зараз майже усі фонди очолюють жінки, і вони показали, наскільки вони круті» – Любов Шипович про бізнес і благодійність

«Я не хотіла займатися благодійністю», – каже Любов Шипович, голова фонду Dignitas, одного з найвідоміших фондів країни. – «Мені зрозуміліше, як заробляти гроші». Любов розповіла MC: Money & Career про свій шлях, цінності та бачення благодійного сектору.

«Напевно, це те, що дозволяє досягати результатів – не здаватися, навіть коли тобі 15 разів відмовили», – Любов Шипович. Колаж: МС: Money & Career

Комерція та волонтерство

Основне, на що я вчилася, чим заробляла – це технології, IT. В 2008 році я переїхала у США та зробила карʼєру від програмістки до технічної директорки. Я емігрувала, бо розчарувалась в Україні: у той час президент Ющенко вів перемовини з Януковичем щодо його премʼєрства, учасник Помаранчевої революції Владислав Каськів став корупціонером – це було велике розчарування. Я думала, що вже не повернусь і будуватиму своє життя в Америці – рівно до початку Євромайдану.

Тоді я згадала, чого не вистачало нам на Помаранчевому майдані – електроенергії, альтернативного звʼязку – і стала закуповувати генератори за власні кошти. Так почалося моє волонтерство. Потім ми обʼєднались з іншими українцями: з Нью-Йорка, Вашингтона, Бостона і так далі і врешті створили громадську організацію, в якій я стала президенткою. Ми були новачками: гуглили, як зареєструватися, як подати запит на проведення мітингу. Люди почали надсилати гроші на потреби Майдану на мій приватний рахунок – і з цих сум мені довелося сплатити близько 20 тисяч доларів податків власним коштом. Через високі доходи я й так платила великі податки, а волонтерські внески для держави виглядали моїми. Тож ми вирішили приймати кошти вже на рахунок нашої громадської організації.

В середині 2015-го я зрозуміла, що поєднувати фултайм роботу та президентство в громадської організації неможливо фізично. На той момент ми допомагали фронту, і це фактично була друга повноцінна робота. 

І я зробила логічний вибір: звільнилася з IT і поїхала в Одесу, де приєдналась до команди Міхеіла Саакашвілі.

Життя на дві країни і соціальний бізнес

Тоді ще не було ніяких міністерств цифрової трансформації, не було «Дії», не було ЦНАПів. Буквально 10 років тому Україна була зовсім іншою: черги в ЖЕК, в районні адміністрації. І, власне, я взялася за цифровізацію Одеської області. Це зараз ми звикли, що можна подивитися тендери та бюджети онлайн, а тоді ми все будували з нуля.

За рік гроші почали закінчуватись (зарплата на державній посаді була такою низькою, що я її навіть не брала – її одразу переказували на благодійність), і я повернулась до США, але з думкою, що більше не хочу працювати в комерції. Я хотіла робити те, що має значення для суспільства. І коли в 2019-му мій хороший друг Олексій Гончарук став прем’єр-міністром України і запропонував мені цифровізувати всю Україну за прикладом Одеси, я повернулась додому. Паралельно з державною службою вирішила почати власний бізнес – так зʼявилася фінтех-компанія Data Ocean з офісами в Києві та Нью-Йорку, в якій здебільшого працювали ветерани війни. 

Цього мені було мало, і я запустила проєкт Veteranius – там ми навчали ветеранів IT-професій та знаходили їм роботу, насамперед в моїй компанії. Так поєднались мої бізнес і волонтерство. І ще весь цей час – з 2014-го – я без перерв збирала гроші для армії. 

Як все змінилось 

Так тривало до 2022 року. В січні ми з колегами обговорили, що будемо робити у разі великої війни, прописали план, я виплатила всім зарплату за три місяці. І 24 лютого всі знали, що робити: одні вивезли документи, інші пішли до ТЦК та СП. Наразі вся наша команда, крім системного адміністратора, служить в армії – і хлопці, і дівчата. На жаль, один хлопець загинув. 

А американську частину команди я звільнила: «Вибачте, друзі, в нас війна». 

Відтоді як я поставила бізнес на паузу, вся моя діяльність зосереджена суто на громадській активності, на розвитку технологій в силах безпеки і оборони. Ми займаємося підготовкою з технологічних напрямів, забезпеченням технологіями і адвокацією технологічних змін. Я не планувала займатися громадською діяльністю, благодійністю, але сусідня держава вирішила інакше.

З кінця 2013-го до середини 2023 року – тобто 10 років – моя робота для армії була суто волонтерською, я жодного разу не отримувала за неї гроші. Але в середині 2023-го, коли я вже півтора року не мала доходу, ми в фонді Dignitas вирішили створити менеджерську команду та звернутися до бізнесів щодо її фінансування. Так, з літа 2023 року я стала займатися благодійністю професійно – почала отримувати зарплату. 

Про мотивацію та лідерство

До 2022 року в мене був один мотиватор – відчуття провини. Я думала, що роблю мало, недостатньо, що люди віддають життя, і я повинна робити більше. В березні 2022-го це відчуття минуло: нарешті я справді роблю багато. Тепер залишилося просто вперте бажання зберегти свій народ, захистити його від окупанта, від смерті – і це зовсім інша мотивація, боротися за своїх людей приємно. 

Команда фонду Dignitas

Після переходу в некомерційний сектор я побачила, що ця сфера працює за тими ж самими правилами, що і інші. Тобто, розбудувавши успішний бізнес, можна розбудувати успішну організацію. Правила взаємодії між людьми, побудови процесів аналогічні. Якщо ви вмієте в бізнес, то будете вміти і в державну діяльність, і в благодійну – теж. І це було неочікувано.

Звісно, є й певна різниця: якщо в комерції людей мотивують гроші, то тут потрібно шукати інші стимули – конкурувати в зарплатах з бізнесами немає сенсу, це зовсім різні цифри. Наприклад, ми намагаємось тримати зарплати на рівні тилової служби в Збройних Силах, і це значно менше, ніж пропонують компанії. Тому пошук своїх людей тут значно важчий, а акцент ставиться на цінностях. 

Головне – це цінності

Коли в 2015 році я їхала в Україну, я виписала власні цінності, щоб не забувати про них. Це така річ, яка може змінюватися під впливом обставин: десь можна піти на невеличкий компроміс, десь зайти в «сіру зону» і не дивитися, де цей сірий ближче до білого, а де вже навпаки. Наприклад: чи брати гроші у корупціонера? Тому я склала перелік цінностей письмово. І з того часу, коли треба ухвалити складне рішення, я повертаюсь до цього списку. От він: 

• найвищими цінностями є життя, здоров’я та свобода людини;
• всі люди рівні у своїх правах;
• свобода слова, думки і розповідання національного самовизначення мови є обмеженими лише правами інших людей;
• обмеження свобод, окрім наведених вище, допустимі для досягнення загальних благ, цінність яких перевищує втрати від тимчасових обмежень;
• загальне благо вище за персональне;
• будь-яка персональна вигода, що шкодить загальному благу, – корупція, і це неприпустимо;
• стабільність поступається змінам на можливе краще;
• приватна власність недоторканна;
• економіка понад соціальною безпекою;
• превентивні заходи понад покарання.

Точно знати свої цінності – головне в цій роботі. І віра в себе.

Помилки вчать – але не в благодійності

Люди, що приходять в благодійність з бізнесу, часто вважають, що десь можна обійти правила, щось можна зробити пізніше, але це не так. Ця сфера в Україні дуже забюрократизована: ви ще не почали роботу, а у держави вже є тисяча питань до вас. І що активніша організація – то більше перевірок на неї чекає. Це те, на що треба одразу закладати ресурс: залучити юристів і бухгалтерів, підготувати відповіді до всіх норм. Це здається безглуздим та затримує допомогу, але це необхідно. 

Саме тому ми вибудували таку сильну адмінкоманду окремо від менеджерської – вона оформлює звіти в податкову, збирає документи в цифрових і в паперових копіях, підшиває. Після бізнесу в Америці це все виглядало дивно – там ці процедури максимально спрощені і цифровізовані. До того ж помилки в бізнесі – це новий досвід, уроки, через які ти проходиш. А тут кожна помилка може коштувати можливості далі рятувати людей. 

Взагалі я вважаю, що якщо людина закінчила університет та одразу відкрила успішну компанію – це показник недосвідченості. Тому що в неї не було уроків неуспішності, а вони дуже важливі. 

Ми змогли потрапити в Конгрес

У 2014 році в Штатах було дуже мало інформації про Україну – настільки, що деякі вважали її частиною рф. Відповідно, допомоги від Конгресу не було, бо не було запиту на це. Ми тоді організовували протести, флешмоби, намагалися привернути увагу медіа. І тоді ми познайомились з Джорджем Баросом – зараз він є лідером команди ISW з питань росії та геопросторової розвідки. Тоді йому було всього 16 років і він працював стажером у одного конгресмена – в Штатах є програми таких стажувань для школярів. Він приєднався до українських активістів – і так ми потрапили в Конгрес Сполучених Штатів Америки.

За допомогою Джорджа ми домоглися ухвалення законопроєкту Freedom Support Act – першого акту підтримки України, на основі якого далі будувалися всі інші подібні закони. І це було «вау»: цілий Конгрес США може розглядати проблеми України, і ми можемо впливати на його рішення.

Зараз я відчуваю таку саму ейфорію майже від кожного нашого проєкту. Коли ми запустили «Антишахедний рубіж» і екіпажі почали працювати, я думала: «Нічого собі! Ми збили “шахед”!». Наразі кожен третій екіпаж на фронті пройшов через наше навчання, але та перша емоція незабутня. 

А зараз ми підтримуємо запровадження рот НРК (наземні роботизовані комплекси) в 130 бригадах – і це рішення, яке впливає на всю лінію фронту. Я часто нагадую нашим співробітникам і волонтерам, що їм є чим пишатися: розказую, як працюють наші проєкти, наскільки вони важливі. Я говорю про ці речі, щоб вони не забували просто відійти в сторону, глянути на це і оцінити, наскільки це масштабно – те, що ми робимо.

Сфера для тих, хто досяг успіху 

Головне в моїй роботі – це впертість, наполегливість. Напевно, це те, що дозволяє досягати результатів – не здаватися, навіть коли тобі 15 разів відмовили. Це працює всюди: в бізнесі, в благодійності, навіть на військовій службі – підходити до командира з проханням знов і знов. Як ми казали на роботі: якщо у вас злетіла вся пошта – це не проблема. Той, кому правда треба, напише ще раз.

Я бачила різних людей, що приходили в благодійність, і мені здається, що найкраще ця сфера сприймається тими, хто вже домігся успіху, має певні досягнення. Я вже в 23 роки багато заробляла і любила витрачати: дорогі курорти, екстремальні захоплення – багато встигла спробувати. І коли я прийшла в благодійність, то вже не шукала визнання або грошей: я вже знала, чого варта і чого можу досягнути – наприклад, можу в будь-який момент з нуля відбудувати бізнес. 

Мені здається, що в людей, які приходять в благодійність без успішного бекграунду, завжди є нереалізована амбіція – їм хочеться щось довести, а це несумісно з громадською діяльністю. Думаю, люди мають бути вже зрілими, вже пережити всі свої юнацькі бажання, зробити карʼєру. І вже після цього знаходити самореалізацію тут.

А коли людина будує карʼєру в некомерційному секторі – ставить собі високу зарплату, ходить на всілякі заходи заради власного піару – це мені здається неправильним, неціннісним. 

Не прагнула до благодійності

Колись мені здавалось успіхом те, що я одна з десяти жінок на тисячній IT-конференції, що я в басейні пʼю коктейлі разом з великими професіоналами і обговорюю нові проєкти. Думаю, що для більшості мешканців західних країн це і є успіх: коли вас визнають у вашій сфері, коли ви перебуваєте серед тих людей, до чиєї думки прислухаються, коли ви пишете статті на професійні теми, коли вас запрошують на конференції і так далі. 

А тепер – в Україні, у війну – все змінилося. Я вперше купила машину не з салону, і вона так само їздить – я зрозуміла, що можна не брати нову. Зрозуміла, що можна жити не в чотирьох-п’ятизіркових готелях, а в своєму улюбленому спальнику в сільській прифронтовій хаті. І що успіх – це коли твій екіпаж збиває перший дрон. 

Але благодійність – це не те, чого я прагнула. Я займаюся нею вимушено – в моїй країні війна, мої люди гинуть від ворожих атак. Вимушено – не значить, що впівсили, я віддаюся роботі повністю. Але я її не обирала, і якщо війна закінчиться раніше, ніж закінчусь я, то, найімовірніше, я повернусь до бізнесу. 

Не знаю, чи це буде та сама компанія, бо все-таки за ці роки я сильно відстала від конкурентів, які продовжують розвиватися, чи це буде щось нове, актуальне на той момент. Але бізнес мені зрозуміліший, простіший. Я знаю, як робити гроші, як залучати людей, як робити їх теж успішними.

Але зараз нам треба вижити, нашому народу – і ми маємо докладати до цього максимум зусиль. Тому поки я не думаю про майбутнє поза фондом Dignitas.

Українські жінки зламали стереотипи 

Я захоплююсь жінками в благодійності, як-от Таня Бідняк, Аня Майборода, Оля Данилова, Олександра Матвійчук, Марія Берлінська. 

Зараз майже усі фонди очолюють жінки – чоловіки в переважній більшості доєдналися до Збройних Сил, а жінки взяли на себе волонтерство, благодійність у сферах безпеки та оборони, які вважались чоловічими сферами. І показали, наскільки вони круті.

«Історії лідерок» – це спецпроєкт MC: Money & Career про топменеджерок і засновниць українських бізнесів, фондів та фундацій, які формують цінності, задають тренди та створюють можливості для інших.

Вони розповіли про власні кар’єрні трансформації та особливості своєї роботи, поділились інсайтами та правилами лідерства, досвідом побудови ефективних команд та створення атмосфери, у якій хочеться працювати і зростати.

Усі матеріали, опубліковані в межах спецпроєкту, можна знайти за тегом «Історії лідерок».