Засновниця «Таблеточок» про те, чому пішла з операційної діяльності, життя в Нью-Йорку та роботу фонду під час повномасштабної війни

«Таблеточки» – один з найдосвідченіших професійних благодійних фондів України почався з прагнення допомогти. У 2011 році засновниця фонду Ольга Кудіненко привезла з Іспанії ліки, що були відсутні в Україні. Вони коштували менш як три євро за упаковку і продавалися без рецепта. Допомога здавалася простою і Кудіненко запропонувала іншим долучитися.

Згодом вона стала обличчям допомоги онкохворим дітям в Україні, символом надійності та чесності. Донатити у «Таблеточки» вважають за честь українські й навіть міжнародні компанії. За 13 років роботи фонду, його команда залучила на лікування дітей понад 864 млн грн. Проте у 2024 році Ольга Кудіненко повідомила, що відходить від операційної діяльності фонду.

Засновниця фонду «Таблеточки» розповіла МС.today про причини цього рішення, життя в Нью-Йорку, плани на майбутнє і пошук нової себе. А також про те, як працюють «Таблеточки» під час повномасштабного вторгнення.

Чому прийняла рішення відійти від операційного управління фондом

У 2020 році я почала роботу зі створення дитячої онкоклініки. Думала що відійду від операційного управління фондом, тому що буду завантажена роботою в клініці. Але навіть, коли вона ще не планувалась, я розуміла, що система має працювати та допомагати дітям навіть без мене.

В перший рік після початку вторгнення я активно долучалась до роботи фонду. А у 2023 році пройшла період переосмислення себе: що я можу і хочу робити? Я не впевнена, що автономній системі фонду пішло б на користь, якщо я зі своєю шаленою енергією втручалась би. До того ж я не в Україні. Я оголосила про своє рішення публічно, тому що багато людей питають: «Як там фонд? Що ти робиш зараз?».

«Була пророблена велика робота, але від усього довелось відмовитись»

Клініка – це багаторічний проєкт, ми зробили лише підготовчу роботу. Розробили концепцію, план фінансування. За дев’ять днів до початку повномасштабного вторгнення ми отримали обіцянку про пожертву в розмірі $20 млн – це третина вартості будівництва клініки. Але дуже швидко це втратило актуальність. Зараз повернутись до цього проєкту складно через кардинальні зміни у демографії, структурі населення та кількості дітей в Україні.

Клініка мала фокусуватися на декількох напрямках – лікування, дослідження, навчання персоналу, створення умов для життя родин поруч з дітьми. Це мав бути західний варіант сучасної клініки з гідними зарплатами для лікарів.

2023 рік був етапом проживання та усвідомлення, що була пророблена велика робота, але від усього цього потрібно відмовитись. Спочатку потрібно було зрозуміти, що початкового варіанту клініки не буде. Думала: може, ми зробимо інший? А потім: можливо, з цього взагалі нічого не вийде? Зрештою я зрозуміла – якщо колись будуть сили, потреба та можливість повернутись до цього проєкту, Україна буде зовсім іншою, будуть інші умови та інша клініка.

Як лікують онкохворих дітей в Україні

До 2014 року в кожній області було відділення для онкохворих дітей. І це було дуже багато для нашої країни – таку кількість важко утримувати. Але для будь-якого міністра чи президента політичне самогубство сказати: ми закриваємо частину відділень для онкохворих дітей.

Треба зважати, що для підтримання рівня професіоналізму лікар має щороку вести 30 пацієнтів з ідентичним діагнозом. А рак буває дуже різним. Були відділення, де ця норма не виконувалась і для якоїсь дитини досвіду лікаря могло просто не вистачити.

Після повномасштабного вторгнення відбулась концентрація дітей з онко у Києві та Львові. Зараз лікарі розвивають свою експертизу, напрацьовують досвід. Дитячий рак в Україні зараз лікують набагато краще, ніж 13 років тому. Є куди зростати, але чи буде це пріоритетом після війни – така дорога лікарня?

«Я пішла з операційної діяльності у правильний час»

2021 рік для «Таблеточок» був успішним. Ми провели гала-вечерю, на якій зібрали майже мільйон доларів. Також відбулась колаборація з АТБ – мережа на користь фонду продавала благодійні товари. Завдяки цій колаборації ми зібрали понад 30 млн грн, а загалом за 2021 рік нам надійшло близько 160 млн грн.

У 2023 році без таких проєктів вдалось зібрати 161 млн грн на допомогу понад 1,5 тис. родин, в яких хворіють діти. Були продовжені та запущені нові програми. Наприклад, команда фонду організувала дворічну програму для 10 молодих медиків, які проходять навчання в Україні і стажування в Нідерландах в одній з найкращих профільних клінік. Ми не порівнюємо результати з 2022 роком, адже коли почалась повномасштабна війна, весь світ захотів донатити Україні – у 2022 ми зібрали 193 млн грн.

Сьогодні «Таблеточки» – єдиний монопрофільний фонд в Україні, який допомагає дітям з онко, тому навантаження величезне, у тому числі через виклики спричинені повномасштабною війною. Зараз команда докладає надзусиль аби діти отримували все необхідне для продовження якісного лікування. Коли я слухала їх звіт за 2023 рік, дуже ними пишалась. Раділа, що все, що я розробляла роками розвивається далі. Можливо, тому що я пішла з операційної діяльності у правильний час. Це як відпустити дитину – потрібно вчасно сказати: «Починай самостійне життя».

«Будь-яка допомога дає тобі дуже багато ресурсів»

Часто про роботу у фонді мене запитують: «Як ви це витримували 13 років?». Але допомагаючи, ти отримуєш дуже багато ресурсів.

Люди, які допомагають там, де стикаються життя і смерть, бачать зріз життя, який не побачиш більше ніде. Такий рівень правди і відвертості неможливо створити в офісі.

Я розумію, що воєнним волонтерам, фотографам важко повернутись до цивільного життя. Розумію, як це – коли бачиш сенс в кожній своїй дії. В цивільному житті такого немає. Робота в «Таблеточках» – це навантаження, яке водночас давало багато для власної валідації, коли робиш щось і бачиш неймовірні результати.

Днями я відкрила Facebook і натрапила на нагадування про скрини листування, які виклала сім років тому. Родина написала мені: «Дякуємо, сьогодні Богдану виповнилось дев’ять років. Дякуємо, що два роки тому ви нам допомогли. І ось він святкує свій дев’ятий день народження». Цій дитині вже 16 років. Це і дає мотивацію робити щось далі.

«Я ніколи не хотіла виїздити з України»: про досвід еміграції

Після початку вторгнення я точно знала, що для переїзду маю обрати англомовну країну, що це не Канада і не Англія. Обрала США, з 2022 року я живу в Нью-Йорку. Як і всім українцям, повномасштабне вторгнення й еміграція мені дались непросто – я ніколи не хотіла виїздити з України. Повномасштабна війна позбавила мене опор. Весь 2023 рік я займалася відновленням себе.

Мене і раніше дратував вислів «що нас не вбиває, робить сильнішими». Те, що нас не вбиває, забирає купу сил.

Тільки люди, в яких був резервуар енергії від природи, проходять «те, що не вбиває» і йдуть далі. Але дуже багатьох людей це ламає так, що вони ніколи не відновлюються психологічно.

Зараз енергія щось робити й розуміння хто я, повернулись. Навчатись я не планую. Хтось може навчатися роками, я – ні. Мені треба одразу перевірити на практиці. Я завжди, прочитавши книгу по бізнесу, йшла і пробувала, чи це працює.

Хочу зосередитись на одному з двох напрямків. Це може бути мій власний проєкт, він має бізнес-складову, але одночасно пов’язаний з благодійністю й Україною. Паралельно я придивляюсь до можливостей корпоративного світу. Я не працювала там 10 років, але можна спробувати повернутися і подивитися, чи вийде. Зараз я відкрита до різних можливостей.

Нью-Йорк – це про повагу до інших культур та темп життя, що вимагає шаленої енергії

Коли ми дивимось фільми про Нью-Йорк, ми романтизуємо його. Але коли ти тут опиняєшся, романтизм зникає. Нью-Йорк вимагає від тебе великого рівня енергії і сфокусованості на цілі.

Це місто емігрантів. Люди приїздять сюди вчитися, працювати. Є корінні ньюйоркці, які тут народились, але їх батьки були емігрантами. Ньюйоркець – той, хто прожив у місті 10 років і більше.

Коли я переїхала сюди, я нікого не знала, ми з донькою були самі. І найголовніше, що мені вдалося зробити за цей час – знайти друзів, які мене дуже підтримують. Я маю досить широке коло спілкування завдяки школі доньки та через виступи на конференціях і мені подобається, що тут багато людей різних культур. Наприклад, школа Віри святкує індійський, єврейський та китайський нові роки. І я впевнена, що я ще якийсь з них забула. Ця повага до різних культур після Європи і європейського Києва дуже впадає в очі.

В нашому будинку живе сім’я індійців, які народились і виросли у Нью-Йорку. Ми дуже потоваришували. Спокійно можемо написати один одному: «Слухай, я забула вимкнути праску. Можеш взяти ключі й перевірити, чи все в порядку?». Це для мене неймовірна підтримка – що у мене в місті з’явилися друзі, які можуть допомогти в тому числі з побутовими питаннями.

А ще тут проводиться настільки багато різних заходів, що ми якось жартома обговорювали: в Нью-Йорку ти можеш вийти з дому в п’ятницю і, переходячи з однієї вечірки на іншу, повернутись аж у неділю ввечері. В місті, звичайно, є й недоліки – дуже багато сміття на вулицях. Люди не прибирають після собак і це все лежить на тротуарах

Чим американська шкільна освіта відрізняється від української

Перед переїздом я писала в різні школи щодо навчання Віри і хороший заклад в Нью-Йорку одразу погодився нас взяти. Там донці виділили стипендію – знижку на навчання. Воно платне, але менш дороге, ніж могло б бути. А мені влаштували знайомство з батьками.

Освіта в Україні і Америці дуже відрізняється. Там не вивчають таблицю множення в першому класі. Як і не вивчають багато з того, що проходили ми. Сучасній людині потрібно вийти зі школи з навичками чотирьох «К»: комунікація, креативність, критичне мислення і командна робота. Наша школа це дає, як і стимулює бажання вчитись.

Ми не знаємо, яку професію оберуть наші діти, але вміння доносити свою думку і чути інших, працювати в команді з різними людьми потрібне завжди.

Американська система освіти враховує навички, яких потребують роботодавці.

Ще один нюанс – моя дитина професійно грає в шахи. Зараз їй вісім, а займається вона з трьох років і входить до сотні кращих гравчинь федерації шахів США у своїй віковій категорії. В Україні шахами починають займатись набагато пізніше, ніж в Америці. Тут у п’ять років вони вже ходять на турніри і мають високий рівень. У нас зірки з’являються набагато пізніше, тому що пізніше починають займатися.

Дехто з батьків скаржиться на погану освіту в Америці, але я вважаю її класною, тому що дитина отримує те, що вона точно буде використовувати в житті. А чи часто ви застосовували знання синуса і косинуса? Я – жодного разу.