«Зберегли бізнес в пам’ять про сина». Як компанія Famberry відновлює виробництво продуктів з кизилу після втрати 400 тонн врожаю

Син засновників компанії Famberry Данило Ольшанський загинув під час танкового бою 11 серпня 2022 року. «Смерть твоєї дитини – це для матері й власна смерть», – говорить мати Данила Наталія Ольшанська. Разом з чоловіком Сергієм вони, зібравши себе по шматочках, не просто відбудовують знищену росіянами сімейну справу – кизилове виробництво Famberry, а й борються за зміну ринку праці для ветеранів, за рівне ставлення держави до загиблих добровольців і воїнів, що були офіційно зачислені до ЗСУ.

Наталія Ольшанська розповіла MC.today про те, чому не ветерани мають інтегруватись у суспільство, а всі ми маємо інтегруватись у воєнне життя, про сина Данила, а також про втрату найбільшого кизилового саду в Європі й про те, як в Запоріжжі, що знаходиться під обстрілами, Famberry не припиняє виробництво.

Ідея бізнесу росла під вікном

Ми у бізнесі майже 30 років. Завжди брались за щось нове. До аграрного бізнесу ми перші в Україну завели західного інвестора – компанію з перероблення сміття. У нас були й млини, пекарні. На хвилі захоплення французькими багетами ми завезли таку технологію, потім вона пішла країною. Те саме і з технологією листкового тіста, яку ми довго опрацьовували із німцями – завезли в Україну у 2002 році й почали виробляти слойки і інші вироби для мережі «Диво». Ми також першими почали робити мультизернові хліби на заквасках.

Але трапилась криза 2008 року, багато бізнесів закрилось. Була ситуація, коли один з наших бізнесів зазнав рейдерської атаки. Але кожного разу підіймались і йшли далі. Врешті решт ми вклали багато грошей у землю. Викупили підприємство, віддали всі його борги, почали розвивали агробізнес.

У нас були землі під зернові і поруч величезний занедбаний сад. Але постало питання: яку культуру тут вирощувати, щоб мати бізнес-результат? Входити в конкуренцію на вже розвиненому ринку не хотілось – інші фермери в Україні вже успішно займаються малиною, полуницею, лохиною.

Рішення було весь час перед очима. Чоловік якось зранку вийшов на подвір’я, де ростуть кущі кизилу і сказав: «А давай вирощувати кизил! Це дуже корисна рослина».

Є легенда, що в давнину, коли лікарі ходили по території Криму і шукали, кому б запропонувати свої послуги, то не заходили в будинки, на подвір’ї яких ріс кизил – це означало, що там жили здорові люди.

За час повномасштабної війни втратили 400 тонн врожаю

Першу партію саджанців у 2013 році ми закупили в Криму. А далі впродовж 10 років працювали із Ботанічним садом ім. Гришка, з професоркою Світланою Валентинівною Клименко, яка є основоположницею кращих сортів українського кизилу. Сама Світлана Валентинівна – приклад довголіття й енергії. Коли вона приїжджала в наш сад, я ледве встигала за нею. У 86 років вона їздить світом та читає лекції іноземними мовами.

До європейських фахівців ми не звертались, адже широкої культури споживання кизилу у світі немає – це нішева ягода. Вся селекція кизилу, його нові унікальні сорти йшли по світу з Києва до Європи, Канади, США.

Ми й самі їздили по світу, популяризували кизил. Було багато зацікавлених, але всі чекали на врожаї промислових масштабів – 100-200 тонн. А коли ми досягли потрібних обсягів, відбулось повномасштабне вторгнення. Ворог йшов дуже швидко, і за три дні наш бізнес опинився в окупації. Наша земля знаходиться за 10 кілометрів від села Роботине, яке під постійними обстрілами. Це 14 гектарів, 14,5 тис. плодових дерев і кущів, які вже досягли зрілості й давали плоди. За два роки ми втратили близько 400 тонн кизилу, бо не мали змогу збирати ягоди, вони просто опали.

Відновили бізнес в пам’ять про сина

Війна відібрала в нас з чоловіком не тільки врожай, але й найдорожче – нашого сина. 25 лютого ми всією родиною були у військкоматі. Це була наша позиція – йти захищати свою землю. Нам сказали: почекайте. Ми волонтеримо ще з 2014 року, тож одразу розподілили вектори допомоги між членами родини. До нас приїздило багато біженців з Маріуполя, Даня взяв на себе цей напрямок.

Перша зустріч із ворогом у нього відбулась у березні 2022 року. Він супроводжував колону з дітьми із «сірої зони», колона натрапила на російську ДРГ. Син весь у тату: «Слава Україні!», тризуби, воля… Було ще холодно, вони його роздягли й три години тримали під прицілом, погрожували вбити.

Дітей вивезли, всі доїхали до Запоріжжя живі. Але Даня з того моменту змінився – в ньому кипіла ненависть. Потім він прийшов і сказав: «Я повинен бути там, на передку, з хлопцями. А ви впораєтесь і без мене». І протягом трьох місяців тренувався на полігонах з різними батальйонами. А військкомати все одно його не брали. Він пішов добровольцем до тактичної групи «Степові вовки», яка воювала на запорізькому напрямку і була підпорядкована «Азову».

11 серпня 2022 року зранку вони з побратимом заступили на пост. Через 20 хвилин почався наступ і зав’язався танковий бій. І оскільки був розірваний ланцюг оборони, Даня із побратимом прийняли рішення, що вони залишаться і викличуть вогонь на себе, щоб дати час хлопцям відійти і зберегти людей. Побратим Дані не мав рідних, він приїхав з Санкт-Петербурга на Майдан у 2014 році і залишився. Працював, воював в АТО, був поранений. Ми поховали їх з Данею разом. Це втрата, яка міняє твоє життя. Для мене як для матері, це – смерть.

Коли ми зібрали себе по крихтах, прийняли рішення відбудувати підприємство і йти вперед.

Все, що ми зараз робимо – робимо в пам’ять про сина. Ми всі маємо бути щасливими в пам’ять про тих, хто віддав життя за нас.

Перші кроки у відновленні бізнесу

У нас була мета – розвивати бізнес саме в Запоріжжі. Я не хочу, щоб наше квітуче місто перетворились на сіру зону. Тут живуть люди, працюють лікарні і пологові будинки, життя продовжується. Звісно, ми залишились. В Запоріжжі ми мали запас – 40 тонн замороженого кизилу. Завдяки йому і продовжили працювати, поставляти продукцію по контрактах.

Минулого року почали закуповувати кизил у домогосподарств. В Україні вже є кизилові сади, які дають врожай. Наприклад, у Ботсаду ім. Гришка дуже потужний сад сортового кизилу.

Однак коли ти не «ведеш» ягоду від землі до готового продукту, то кожен етап зрізає маржинальність. Для нас сировина здорожчала більш як удвічі, навіть та, що ще залишилась із власних запасів. Є витрати на зберігання, охолодження тощо. Але ми вперті, тож маємо на меті працювати з фермерами, зацікавлювати їх висадженням кизилу і самим висаджувати його на землях фермерів.

Побудували власне виробництво

Наприкінці травня минулого року ми запустили власне виробництво. До того вироблялись на інших підприємствах. Наразі близько 1 тис. кв. м складських приміщень, є низькотемпературні і середньотемпературні камери зберігання, виробничий цех на 250 кв. м.

Все це ми поступово наповнюємо більш потужним і сучасним обладнанням завдяки грантовим програмам. Зокрема, ми вже брали участь у грантовій програмі «Дія.Бізнес», завдяки якій отримали фінансову допомогу розміром 250 тис. грн. Окрім того, в межах програми Easy Business Grant ми отримали грантові 10 тис. євро, завдяки чому нам вдалося придбати необхідне обладнання: роликовий транспортер, термозбіжний тунель тощо. Але, як кажуть, для повного виробничого щастя нам потрібно інвестувати у виробництво ще 10-15 млн гривень.

Зараз коло наших контрагентів зростає – порівняно з минулим роком запитів на саджанці стало на 40% більше, фермери просять поділитися досвідом з догляду. Я використовую всі можливі майданчики для популяризації кизилу. Минулого року були в Парижі. Зацікавленість була. Насправді світ шукає нових смаків, лохина себе вже відпрацювала. Але ми наступили на ті самі граблі – від нас очікували промислових об’ємів. А ми не можемо їх дати.

Проте у мене великі плани на розвиток виробництва. Наразі ми готові працювати в напрямку переробки для фермерів, щоб підтримати цей агроринок. Кожен фермер вирощує свій врожай і близько 50% вони продають у сирому вигляді. А решту їм потрібно зберегти або переробити. Я пропоную свої послуги з переробки, щоб фермер міг заробити й у несезон. Наразі за добу ми переробляємо близько 1,5 тонн кизилу. Але плануємо нарощувати об’єми.

Додаємо трендові смаки, щоб привернути увагу до кизилу

В Україні наш флагманський продукт – соуси з кизилом, новий з них – гостра «Кизилова сальса». А на заході більше цікавляться сублімованим продуктом – їм подобаються хрумкі ягоди.

Ми постійно експериментуємо, поєднуючи смак кизилу із топсмаками. Проводимо дослідження на що звертають увагу наші люди, що купують, що більше подобається. А потім займаємось рецептурою – поєднуємо кизил із цими смаками.

Так у нас в період після вторгнення з’явилась нова лінійка мармеладів в банці, джемів і соусів із манго, персиками, яблуками і малиною. Ми запустили чизкейки і вже відпрацювали енергетичні напої для молоді і діток.

Наш продукт можна знайти в мережах «Сільпо», NOVUS, Good Wine, VARUS. В «Сільпо» є програма зі створення локації для продуктів, що мають відзнаку «Створено захисниками». Це привертає увагу – це не ЄС, це наше ветеранське виробництво. З АТБ не працюємо – дуже «викручують руки». Для них почесний знак «Створено захисниками», який ми отримали першими в Україні, якоїсь ваги не має.

Бізнес має працевлаштовувати ветеранів

Зараз велика проблема – це брак кадрів. Близько 60% населення нашого міста після 24 лютого евакуювалось в центральні та західні регіони України або за кордон. Я хочу зробити так, щоб у нашому бізнесі працювали ветерани. Але де їх шукати? У мене немає доступу до інформації. Немає бази фахівців-ветеранів. Наприклад, у мене зараз дуже велика проблема знайти маркетолога. Ми думаємо про вихід за кордон і нам потрібен фахівець з зовнішньоекономічної діяльності.

Нам потрібна платформа, створена Міністерством ветеранів України або Мінцифри, на якій ветеран мав би змогу пропонувати свої фахові здібності. Але такої бази наразі немає, і тих ветеранів, хто вже у нас працює, я шукала через знайомих. На виробництві, залежно від навантаження у нас працює від 10 до 15 працівників. Ветеранів з них двоє.

Також нам необхідна програма для бізнесу, щоб кожен підприємець обов’язково брав на роботу воїна. Це має мотивувати роботодавців, щоб вони звикли, що це – норма. Моя позиція – наше суспільство і бізнес потрібно інтегрувати до військових, а не навпаки.

Програма інтеграції повинна бути ретельно розроблена психологами та реабілітологами, які б працювали не тільки з воїном, а й з роботодавцем, із суспільством. І діяти потрібно негайно, ми вже дуже запізнюємось в цьому питанні.

Я хочу збільшити відсоток ветеранів у своєму бізнесі. Я розумію цих людей. Знаю, як з ними говорити, тому що працювала як волонтер в госпіталях з воїнами, що отримали не лише фізичну, а й психологічну травму. Які насправді втрачають сенс життя. Я вмію їх мотивувати йти далі попри все. Тому я й впевнена – робота має вестись не лише з ветеранами, а й з усім суспільством.

Ми хочемо домогтися змін в законодавстві для сімей загиблих добровольців

І важливе питання, щоб ми відбулись, як цивілізоване суспільство – виплати родинам загиблих. Я вважаю найвищим цинізмом виставляти цінники на смерть – тут один, там – інший. Закон повинен бути єдиний. Як мама добровольця, який загинув на війні, я зараз позиваюсь до держави, за яку загинув мій син. Таких родин в Україні багато, однак потрібно прокласти шлях і створити прецедент. Люди йшли в перші дні захищати країну, родини втратили близьких, а тепер не можна довести, що твій син, чоловік, тато воював.

Другий рік ми розв’язуємо це питання через суди, офіційні листи, спілкування. Інші поки що дивляться, що з цього вийде. Хтось зламався. Хтось живе в селі й не має ні фінансової, ні фізичної, ні психологічної змоги позиватись і щось доводити. Ми хочемо створити «дорожню карту» для всіх. І домогтись змін в законодавстві.