Спиляли липу заради антени і ледь не потрапили під суд: врятувала безтолковість комунальників

Ботаніка хлинула у життя Дмитра, завгоспа невеличкого ресторану, саме так: раптово, стрімко, наполегливо і крізь телефон. Дмитро тримав слухавку на відстані від вуха, щоби добірний мат не зашкодив барабанним перетинкам. Але мат вилітав так, що зашкодити він міг всьому живому на відстані двох метрів.

− Липа! Липа-а-а! – остання літера перейшла у войовничий клич завідувачки ресторану Віталіни.

Якраз у радіусі двох метрів від неї знаходилися Михайло та Герман, співробітники фірми-дистриб’ютора телекомунікаційного обладнання. Дмитро обвів їх поглядом, в якому читалось запитання, чи є у когось що сказати Віталіні Валентинівні. Однак їх немигаючі очі говорили красномовніше за їх мовчання. Всі сумно та зосереджено дивились на опеньок під ногами. Кожен думав про своє.

Герман, менеджер компанії-дистриб’ютора телекомунікаційного обладнання, крутив у голові різні цифри збитків, у які загрожувала вилитися ця ситуація: штраф, відшкодовування вартості дерева або, що найгірше, демонтаж щойно проданої антени. Його зарплатня менеджера з продажу напряму залежала від об’єму закритих контрактів, і така ситуація робила велику пробоїну у малому кораблі його показників.

Михайло, молодий монтажник компанії-дистриб’ютора телекомунікаційного обладнання, думав, що у себе в селі він бачив сотні таких опеньків, і за жоден з них не здіймалося подібного галасу. Він прагнув осягнути філософську різницю між опеньками. Єдність форми та різниця суті бентежили його неглибокий внутрішній світ.

Дмитро ж думав про те, що Віталіна може на раз звільнити його.

Початок історії

Дзвінок закінчився на мінорній ноті «я вже майже під’їхала», телефон замовчав. Три чоловіки і опеньок майже не ворушились, допоки біля ресторану не зупинився білий джип.

Низенька жвава білявка Віталіна зістрибнула з підніжки джипу та секундою оцінила картину. Її погляд зупинився на опеньку, що вона відмітила ємним і коротким «Б***ть!». Це ж слугувало і за привітання. Михайло дещо здивувався такій реакції. Чи хазяйка ресторану очікувала інший опеньок?

− Значить, тут у нас була липа? – спитала керуюча. У відповідь вона отримала три мовчазні кивки. Привітання повторилося.

Зав’язка

Після короткої розмови Михайло, який все слухав мовчки і осторонь, зрозумів, що так бентежило хазяйку в спилянні липи коло її ресторану при встановленні антени. Якщо опустити всі обороти на колосексуальну тематику, які пролунали за цей короткий проміжок часу, суть зводилась до того, що Київзеленбуд та Управління з питань благоустрою обидва могли перевіряти цілісність дерев у місті. Кожне дерево мало паспорт, і штраф за його зрубання був ледь більш ніж захмарним.

Хазяйка тим часом продовжувала проясняти ситуацію.

− Як це сталося?

− Вони попросили пилку, − Дмитро спробував відразу переключити увагу з себе.

− І ти дав її?

− Так.

− Навіщо?

− А хіба я знаю, навіщо їм пилка?

− І ти не поцікавився, навіщо?

− А яке мені до того діло? Це вони встановлюють антену. Я ж слідкував за рестораном.

− Це точно. І скажи мені, будь ласка, звідки у тебе бл***ка пилка?! – Віталіна Валентинівна на останньому слові зірвалася на визиг.

Доки Дмитро подумки кляв свою хазяйновитість, що зараз вилізла боком, хазяйка переключилася на Михайла, який стояв осунувшись і уважно слідкував за бесідою.

− Навіщо ти спиляв липу?

− Вона заважала, − Михайло вирішив говорити правду. Він не боявся роботи і виконував її від всього свого великого серця. Коли йому доручили ставити антену, а він побачив, що віти дерева не дадуть встановити її під потрібним кутом, він просто взяв пилу і спиляв дерево. Антена стояла як слід, дерево було акуратно спиляне, хоча Михайло і працював сам.

− Добре, що тут поруч міська адміністрація не стоїть, − кинула хазяйка.

− Чому?

− Ти б і її, мабуть, спиляв, бовдур!

Розвиток дії

Напір Віталіни Валентинівни розбивався о простуватість Михайла, який наївно кліпав очима та кивав на кожен закид. Використовуючи приклади з фізіології, вона намагалась пояснити, в чому неправий особисто він. Але, розуміючи кожен з фізіологічних процесів в окремості, той не міг второпати, до чого тут липа. Такий кволий опір тільки ще більше обурював Віталіну.

Герман був менеджером у компанії, а тому більш досвідченим у вирішенні конфліктів, які ставались через те, що персонал лажає. А лажає він постійно. Герман знав, що треба, як тільки мине перший запал гніву, повернути розмову у конструктивне русло. Якщо зробити це раніше – приймеш гнів на себе, якщо пізніше – звинуватять у бездіяльності. Щойно клієнтка пошуткувала про адміністрацію, він відчув, що момент настав.

− Віталіна Валентинівна, мені дуже прикро, що так сталося. Я пропоную зараз нам разом знайти вихід з цієї ситуації.

У відповідь на свою репліку він отримав порцію відбірної лайки на тему, яких працівників вони наймають та як за ними слідкують.  Втім закінчила вона чіткою вказівкою на вирішення ситуації.

− Тут має бути липа. Сьогодні ж. Не два дуби, як зараз, − липа! Зрозуміли?

− Два дуби? – перепитав Михайло.

− О! Вибач, тебе не порахувала. Три дуби. А за документами має бути одна липа. Одна, мати вашу, ср**а липа. Згадайте вашими курячими мозками, що дерево можна не тільки пиляти, а й саджати. Думайте! Мені ще потрібно у податкову. Бувайте.

Віталіна Валентинівна ще вилаялась наостанок, глянувши на опеньок, та полізла назад до свого джипу. Колеса гнівно запищали, і машина рвонула з місця, лишивши трьох чоловіків наодинці зі своїми думками.

Хто такий гарний менеджер

Гарний менеджер у наші дні багатопрофільних задач та швидких рішень цінується тим, що має безліч контактів. Герман вважав себе непоганим менеджером, і, на щастя, у нього був знайомий садівник. Вони познайомились, коли влітку Герман шукав собі яблуневі дерева на дачу. Костянтин брав досить помірну ціну, сам порався у землі, і всі дерева прижилися. Тому Герман без вагань набрав його номер.

Костянтин якраз в’їжджав у місто, щойно розставшись з новим клієнтом, який замовив газон для десяти соток свого заміського будиночку, коли задзвонив телефон. Костянтин був у гарному настрої і радо підняв трубку.

− Липа? Так, липа є. Гарні саджанці. Ні, великого дерева немає. Що? Навіщо? Та ні, його дуже важко пересадити. Ну так у мене є більш доросле дерево. Я подивлюсь, що можна зробити. Як там ваші яблуньки? Це прекрасно, прекрасно! А дитина? Гаразд, гаразд. Я зателефоную.

Вже за п’ять годин Костянтин прибивав ґрунт під молодою липкою, яка стояла на тому саме місце, де лишень зранку був опеньок. Сам опеньок лежав у Костянтиновій газелі. Герман чекав на приїзд Віталіни Валентинівни, яка мала оцінити його роботу та розрахуватися за антену. Дерево було оплачене з власної кишені. Керівництво фірми він волів не інформувати про цей прикрий випадок, Дмитро, паскуда, з’їхав, а Михайло отримував настільки мізерну оплату, що Герман навіть не заходився з ним говорити про сумісну оплату липи.

Кульмінація

Віталіна Валентинівна приїхала із запізненням на півгодини у кепському гуморі. Вона оцінила роботу по-своєму.

− Ви посадили липу на те ж місце?

− Так, − з гордістю промовив Герман.

− А чому ти її спиляв минулого разу? – звернулась вона до Михайла.

− Бо вона заважала.

− І? – допитливо подивилась хазяйка на тріо чоловіків перед нею.

− Ми пересадимо дерево трохи обабіч, − першим зорієнтувався Герман.

Михайлу довелося працювати вночі. Але зранку, при відкритті ресторану, дерево стояло на кілька метрів далі від будівлі. Тепер воно не могло заважати антені. Щоправда, хазяйки липа не дочекалась. Був сильний вітер, і дерево впало. Віталіна Валентинівна побачила вже повалене дерево, єдине на всю округу, яке світилося знизу обрубаним корінням.

− Як ти її пересадив? – допитувалась вона у Михайла.

− Взяв лопату, попідсікав біля стовбура, викопав і вкопав.

− Попідсікав?

− Так.

− Попідсікав?!

− Так. Я вдома так само стовп переставляв.

− І стовп у тебе не всох. Дебіл. Ти не розумієш, що ти коріння їй одрубав?

Наостанок Віталіна побажала, щоби орган Михайла, який за окремими геометричними ознаками можна було б порівняти до стовпа, настигла та ж участь, що і липу. Герман знов набирав Костянтина.

Увечері нова липа стояла на місці.

За законом підлості метушня з екскаватором та газеллю біля ресторану привернула увагу інспектора з Київзеленбуду. Тепер вже чотири чоловіки − Герман, Дмитро, Михайло і інспектор – чекали на приїзд Віталіни Валентинівни. Викопана липа – це серйозне правопорушення. Мова зайшла про неабиякий штраф. Втім хазяйка приїхала з юристом.

Юрист підключився якраз тоді, коли Дмитро намагався захищати версію про те, що інспектор бачить перед собою ту саму липу, тільки трохи меншу. Можливо, всохлу.

Липа не могла всохнути – у цьому твердо був впевнений інспектор. Він пропонував порахувати річні кільця дерева, щоб переконатись, що це не та саме липа.

Всі люди знають, що час не може йти назад, але юрист тим і відрізняється від людей, що коли йому задають питання про час і платять за відповідь, він поринає у документи, інструкції, БНіПи, ДУОСТи. Там же немає нічого про час. Час – поняття, не визначене законодавчо, а тому ми не можемо виходити з того, що час рухається в одному напрямку. Коли платять, юрист стає філософом і змушує сумніватися в усьому.

Розв’язок дії

Інспектор продовжував наполягати на своєму, згадуючи про кримінальну відповідальність за несанкціоновану вирубку дерев. До кінця дня домовитись не вийшло. Всі розійшлись до ранку.

На ранок юрист вирішив діяти напереріз. Липа знов зникла, а у міліції з’явилась заява про злочин. Дмитро, Герман та Михайло бачили, як хулігани викопували липу. Прибула міліція довго оформлювала протокол, а потім обідала з юристом, який виявився кумом прибулого слідчого, у тому ж ресторані.

Зникла липа не дає змоги перевірити її річні кільця і встановити склад правопорушення. «Ми самі переживаємо, але ці кляті хулігани…» − приблизно таке за змістом пояснення подав юрист по Київзеленбуду.

Інспектор довго і засмучено читав її. Він відчував величезну несправедливість у тому, що його обвів навколо пальця якийсь самозакоханий буквоїд. Але він теж не був новачком у паперових війнах. Інспектор написав заяву в прокуратуру, щоби справу витребували з міліції та приділили їй особливу увагу, оскільки знищення зелених насаджень – це трагедія української столиці. Наступного дня липа стояла на місці, а міліція відіслала відповідь на запит прокуратури, прикріпивши до нього копію свідчень про те, як хулігани вкопували липу, тільки на інше місце.

Герман скиглив від кожної пересадки дерева, але змушений був платити зі своєї кишені. З Віталіни Валентинівни легше було б душу вийняти, ніж зайву копійку. Костянтин тим часом замовив потайки партію саджанців лип та почав приглядати собі нову автівку.

Під кінець тижня ситуація ледь не вийшла з-під контролю. Інспектор підняв архіви. Виявилось, що насправді за документами там мала стояти ялинка. У ситуацію вже було залучено міліцію та прокуратуру, тож справа зайшла в тупик. Інспектор заявив про липу і тепер не міг визнати, що він переплутав її з ялинкою. Та Віталіна Валентинівна була досвідченим підприємцем і вміла знаходити виходи з глухого кута.

Всі помирились, документи про хуліганів були оформлені постановою про відмову в порушенні кримінальної справи, а день народження доньки інспектора Київзеленбуду було справлено у її ресторані. Прокуратура і міліція і так час від часу зазирали на обід.

З цим випадком ботаніка на мить увійшла в життя кількох наскрізь міських жителів та одного міського новосельця. Подія не змусила їх полюбити ботаніку або осягнути її глибину. Але принаймні липу від ялинок вони після того відрізняють.