Анна Романишина – автор контенту на сайті

Я в освіті вже близько п’ятнадцяти років. Працюю винятково з дорослими – і за цей час бачила дуже різні історії корпоративного навчання. Ті, які працюють. І ті, які не працюють взагалі. Тому моє бачення корпоративного навчання – це не позиція HR і не підхід людини, яка продає програми. Це досвід вчительки, яка багато років працює з людьми й бачить, що з ними відбувається насправді. Коли корпоративне навчання працює У мене був досвід, який досі згадую з теплом. Ще в доковідні часи я майже два роки їздила в офіс на Васильківську. Люди приходили регулярно, росли з рівня Elementary до Upper-Intermediate, і в нас склалася дуже тепла, своя атмосфера. Це була не просто група з англійської. Це був простір, де безпечно помилятися, жартувати, говорити й бути собою. Більшість цих жінок мала дітей. Ми знали одна про одну більше, ніж просто «хто на якому рівні». Я була для них не просто корпоративною викладачкою – радше такою собі сімейною вчителькою. Одна з дочок моєї учениці, наприклад, прийшла до мене вже пізніше, коли я відкрила власну школу. І ми разом готувалися до ЗНО – вона його склала, і для мене це був дуже особливий момент. Бо це про довіру, яка не закінчується, коли завершується підручник чи робочий контракт. Навіть після того, як я пішла з тієї компанії, ми ще довго підтримували контакт. І для мене це завжди було простим маркером: ось так корпоративне навчання може працювати, коли в центрі – люди. Коли корпоративне навчання не працює А були й зовсім інші ситуації. Були програми, які продавалися «зверху», але людям вони були просто не потрібні. Були авторські курси з красивими назвами, які мали крутий вигляд у презентаціях, але не працювали в реальному житті. Я це бачила зсередини. І мені казали: працюй саме так. Люди в цей час займалися робочими справами, не приходили на заняття, зникали. Формально навчання існувало. Фактично – ні. Гроші просто «зливались» у трубу. І знову ж таки, це не про «поганих студентів». Це про те, що навчання було створене не для людей. Корпоративне навчання як дойна корова Дуже часто корпоративне навчання сприймають як дійну корову. Це зрозуміло: там вища маржинальність, компанії довго ухвалюють рішення, а проблеми стають очевидними не одразу. Коли платить компанія, а не сама людина, незадоволеність накопичується дуже поступово та непомітно. Хтось перестає ходити. Потім ще хтось. І щоб зрозуміти, що проблема системна, може пройти пів року або більше. Бюджет, звітність і живі люди У корпоративному навчанні майже завжди рахують: бюджет; звітність; відвідуваність. Це зрозуміло. Це легко порахувати. Але дуже рідко хтось дивиться на інше: чи людям цікаво; чи вони почуваються безпечно; чи не бояться сказати щось неправильно; чи їм взагалі хочеться приходити. Ми дивимось на цифри, але часто не звертаємо увагу на людей. Підручник і реальне життя У мене часто були ситуації, коли я відходила від підручника – не з протесту й не із «самодіяльності», а тому, що в людей була реальна робота й реальні завдання. Ми розбирали листи та переговори. Говорили про те, що їм потрібно було зробити завтра. Формально в програмі було написано: «Ми пройдемо підручник (або рівень) за п’ять місяців». Фактично за п’ять місяців ми проходили половину. І я отримувала догани. Штрафи. Коментарі про те, що «так не домовлялися». Саме такі ситуації стали однією з причин, чому я пішла зі школи, в якій працювала. Бо для мене навчання – це не про виконання плану за будь-яку ціну. «Рівень за три місяці» Є ще одна класика корпоративного навчання – «один рівень за три місяці». У реальному житті це не працює. Але якщо чесно сказати, що при двох заняттях на тиждень рівень займає дев’ять місяців, – це просто не продається. І тоді вчитель опиняється між двох вогнів: або гнати програму й удавати, що все йде за планом (половина підручника переноситься в домашки, які ніхто не робить. На закріплення матеріалу часу не залишається. Про рефлексію навіть ніхто й не згадує); або працювати з людьми й розуміти, що це не сподобається керівництву. Я завжди обирала друге. Бо бачу людей і працюю з ними, а моє керівництво – ні. Я знаю, що з ними відбувається, тому люди завжди важливіші за програму. У підсумку, я не проти програм, підручників і звітності. Вони потрібні. Але якщо стоїть вибір між програмою і людиною, я обираю друге. Бо навчаються не воркбуки й не KPI. Навчаються люди. І корпоративне навчання починає працювати саме тоді, коли ми робимо його не заради галочки у звіті, а заради внутрішніх змін у тих, хто приходить на заняття.