Оксана Байло

Мені розказали історію, як одного чоловіка дружина возить на роботу в багажнику машини, бо він боїться вручення повістки. Я знаю моряка, який виїхав за кордон на початку повномасштабного вторгнення за хабар $9 тис. Я також знаю псевдо моряка, який виїхав з Києва за кордон через окупований Херсон і Крим. Знаю ще з десяток моряків, які були в рейсах під час вторгнення і весь цей час сидять за кордоном і продовжують ходити в рейси, відпочивати за кордоном між рейсами, а дехто ще й гуманітарку бере для біженців. Більшість із них з військовими кафедрами, тобто вчилися на кошти держави, давали присягу українському народові та, в разі війни, мали б першими бути у військкоматах. Знаю колишнього депутата, який спеціально всиновив племінника дружини, щоб мати відповідальність за третю дитину, і таким чином, ніби то легально, виїхав за кордон (теж з військовою кафедрою). Знаю, як одна людина з інвалідністю робить «бізнес»: знаходить періодично собі «опікуна», який платить йому гроші за документи з опікунства, щоб за ними виїхати за кордон. Так через нього виїхала вже якась кількість «опікунів». І таких історій – безліч. І знаю про них не тільки я, а мільйони людей. Попереду ще довгий шлях боротьби, а людей, які готові ним йти, все менше Я не можу мовчати про ці історії, коли читаю, що обмежено придатних до військової служби чоловіків з деякими хворобами тепер визнають повністю придатними. Серед цих хвороб: клінічно вилікуваний туберкульоз; вірусні гепатити з незначним порушенням функцій; безсимптомний ВІЛ; хвороби ендокринної системи з незначними порушеннями функцій; легкі короткотривалі хворобливі прояви розладів психіки, хвороби центральної нервової системи, що повільно прогресують тощо. Коли паралельно з цим починається взяття на військовий облік жінок (від 1 жовтня жінки, які здобули медичну або фармацевтичну спеціальність, зобов'язані реєструватися в ТЦК, і це тільки початок). Коли я бачу знайомих військових, у яких більше, ніж пів року, немає ротації. Коли мій чоловік (моряк з військовою кафедрою) на службі без відпустки вже рік. Коли дивлюся, як військові без кінцівок та після полону повертаються на фронт. Вийшли десятки інтервʼю з військовими, які говорять: чуваки, ця війна торкнеться всіх. Пересидіти не вийде. Але я знаю, що ті ухилянти, про яких я написала вище, пересидять. І хай би вони не поверталися до України, було б не так образливо. Але більшість з них повернеться (коли МИ переможемо): до своїх кадорів, гаражів, будинків, автівок, деякі навіть до своїх посад. І продовжать використовувати знесилену Україну, їздити в рейси та на відпочинок за кордон з українськими паспортами, продовжать говорити та відстоювати тут російську мову, балотуватися в депутати та голосувати за арєстовічєй. Дехто навіть медалі собі начепить на груди: як він безпробудно волонтерив та воював на «економічних фронтах». А ще мене бісить, коли говорять: ми вже перемогли. Ні, не перемогли. Попереду ще довгий і складний шлях боротьби. А людей, які готові йти цим шляхом все менше. Даруйте за гірку правду. Майже ніхто, хто пішов на війну, не хотів воювати Я не вважаю, що всі чоловіки, або всі українці, або всі патріоти мають йти на фронт. Але вважаю, що всі, хто підлягає призову у воєнний час за Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та за Указом Президента України «Про загальну мобілізацію», мають з'явитися у військкомати, стати, щонайменше, у резерв і не виїжджати з України. Якщо рік тому я ще сама знаходила якісь виправдання тим, хто типу не порушував закони, бо просто не повернувся з-за кордону, то тепер не бачу їм виправдання. Вони відрізняються від тих, хто виїхав за хабар тільки тим, що їм не довелося незаконно виїжджати. Мова не про всіх, а про тих, хто за Законом України підлягає мобілізації. «Люди просто не хочуть воювати, не хочуть гинути» – пишуть мені в коментарях. Відкрию вам секрет: майже ніхто, хто пішов захищати свою країну у найбільшій (і, ймовірно, останній) війні на знищення не хотів воювати, а тим більше – гинути. «Вони просто не хочуть віддавати своє життя, тому втекли» – кажуть мені. Відкрию ще один секрет: залишатися в Україні та не виїжджати незаконно під час воєнного стану не дорівнює віддати життя. Навіть піти до військкомату і стати у резерв – це далеко ще не віддати життя. І навіть вступити до лав Сил Оборони України – це теж не про «віддати життя». Це про гідність і виконання громадянських обов'язків. Про обов'язки, до речі, чомусь забувають, зате всі добре пам'ятають про права. Нагадаю (або відкрию ще один секрет для тих, хто не знав): Конституція України визначає захист незалежності та територіальної цілісності України як громадянський обов’язок, стаття 65: «Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону». Я не ділю людей в контексті зобов'язань перед Конституцією та законами на гендерні ролі. До жінок, які ухиляються від військкомату та служби, такі самі питання, як і до чоловіків. Щодо мене особисто: я поки що не підлягаю мобілізації, але як тільки буду – піду без вагань. Для цього я знаходжуся в Україні, для цього я поверталася до України з-за кордону під час війни, коли більшість звідси їхала. Аргументи: «Ті, хто втік, не приніс би користі країни, якби залишився», «Нехай краще працюють за кордоном і платять до бюджету України» повна маячня. По-перше, знаю я, як вони «платять до бюджету України», сидячи за кордоном – це міф та відмовки. По-друге, користі країні точно можна принести більше, влаштувавшись на роботу тут, сплачуючи податки тут. Роботи повно, особливо в армії, і це далеко не окопи. Подивіться вакансії в Силах Оборони, сьогодні там потрібні маркетологи, піарники, SMM-фахівці, айтівці, дизайнери, інженери, оператори БПЛА, механіки, зв'язківці, психологи, юристи, діловоди тощо. Може, річ у тім, що вам мало грошей? А може, трохи не час думати про кількість грошей, бо можна взагалі залишитися без країни? «Я уехал, потому что это единственный способ прокормить моих детей!». По-перше: дивитися попередній пункт про вакансії в армії. По-друге: у вас якісь особливі діти, відрізняються від тих, чиї батьки працюють в Україні чи пішли воювати? Є призовники, які кинули роботу та «спокійне сите життя» за кордоном і повернулися до України, почали працювати та допомагати тут. Навіть, якщо їх одразу не взяли на службу вони стали до резерву, наприклад. Таким чином вони підтримують економіку та дихання України зсередини. «Не всі такі патріоти» – пишуть мені. Відповідаю: зате всі громадяни України. «Навчання на військовій кафедрі було поганим, мене погано навчили і так далі». А українців, які 24 лютого взяли в руки коктейлі Молотова, щоб захистити своє місто, дуже навчили чомусь? А більшість мобілізованих зараз хлопців мають «військову освіту»? Звісно, ні. Вони просто мають честь та гідність. А ви сидіть і нийте далі про «погану військову кафедру», і про вибір, який хтось зробив, і хтось не зробив. Ще раз: захист своєї держави – це не вибір, це громадянський обов'язок. «А що ви пропонуєте зробити?». Пропоную не писати маячню про окопи – цим ви знецінюєте наших захисників та захисниць, коли скрізь кажете тільки про ті окопи. Служба українському народові – це далеко не лише окопи. Не виправдовуйте ухилянтів – їх публічне засудження не розколює, а якраз об'єднує. А головне: потрібно почати ставити, говорити та відповідати на незручні питання. Бо все одно рано чи пізно доведеться це зробити. Джерело: Facebook Oksana Bailo