Світлана Городилова – автор контенту на сайті

Світлана Городилова С початком повномасштабної війни я з двома дітьми виїхала до Британії, та живу тут вже понад рік. Працюю на кухні в ресторані – мию посуд. Паралельно з роботою я вчусь на Front-End Web Developer в Україні. Також покращую англійську в місцевому британському коледжі. Я вже склала всі іспити та невдовзі отримаю сертифікат про володіння мови. Саме зараз на часі питання: «Що далі?». Я бачу навколо освічених людей, яких переїзд до іншої країни переставив на нижню професійну планку. Дизайнер сайтів з України працює в ресторані, керівник турагентства тепер хостес, юристка у минулому – волонтер у чаріті. Я мию посуд. І ми говоримо англійською, ми переклали та адаптували свої дипломи. Ми відправляємо сотні резюме. Нас залюбки беруть на роботу на низькокваліфіковані професії. Та і взагалі ставлення до українців тут дуже привітне. Але коли мова йде про нормальні вакансії, я не знаю, чому, але вони нам не відкриті. Поки не знаю, але сподіваюсь, дізнаюсь з часом. Один з недавніх прикладів. Я хочу залишитись у своєму коледжі, де вчу англійську, і шукала вакансії на їхньому сайті. Коледж в моєму пріоритеті – хочу працювати в сервісі, не в класах асистентом, а серед технічних та адміністративних служб, поки не завершу навчання програмістом. Отже, подалась. Тиша у відповідь. І тут я бачу, що одну з вакансій, на яку я подавалась, продовжили. Тобто, моє резюме залишили без уваги. Цікаво, чому? З’явився азарт. Я пішла до студентського клубу, взяла пошту команди HR. Написала та отримала відповідь, мовляв, вся інформація на вебсайті. Потім підійшла до свого вчителя, домовилась про окрему зустріч з ним, написала текст про те, яка я класна і вивчила його напам’ять. Виклала на зустрічі. Обіцяв у всьому допомагати, бути моїм рефері й так далі. А ще я зустріла маму подружки моєї дитини й дізналась, що вона працює в HR мого коледжу. Слово-друге, вона обіцяє дізнатись про мою заявку. За два дні мені призначають інтерв’ю. Перед інтерв’ю я вивчила статути щодо галузі цієї вакансії й попросила цю маму попрактикувати зі мною. Вона мене підготувала, все було коректно, ніхто не дав підгледіти в список питань. Але загальне уявлення я отримала, а також про які важливі речі я маю говорити, щоб їм сподобатись. Вона була впевнена, що я пройду. Інтерв’ю було чудове. Всі посміхались, журились, що я «overqualified», бо це ж позиція простого адміністратора, не менеджера з університетською освітою, що є рідкістю. Вони сказали, що не мають права дати негайну відповідь, бо вакансія повинна офіційно закритись. Відправили чекати. Після цього мене маринували понад місяць. Було кілька дзвінків – ще почекайте, бо термін усіх інтерв’ю не скінчився. Я собі жила своїм життям. Два дні тому мені відмовили. Так і сказали – бо їм треба хтось кращий. Це дуже б’є по самооцінці. Бо клята війна, а я приречена працювати на кухні. Нещодавно я пройшла якийсь урок складання правильного резюме в Британії. Все зовсім не так, як у нас. Наприклад, вони люблять довге cover letter. В Україні я отримала дзвінок від ІТ-компанії, бо написала в листі: «Я знаю, як зробити ваш сайт найкращим». Одне речення. А для британців cover letter – це щонайменше сторінка друкованого тексту. Вони спочатку прочитають вашу довгу оповідь, і лише потім відкриють резюме. Після відмови я подумала, поплакала і як фіалка знову розцвіла. Написала коледжу листа з проханням про фідбек, у чому саме я була гірша за інших кандидатів. Я хочу знати, куди рухатись. Я хочу сказати про українок, що приїхали. Є інший досвід, який ми усі проходимо. Є не зовсім зрозумілі правила. Настає момент, коли ти не можеш працювати віддалено в Україні, бо заробітки не порівняти. Але і не можеш працювати тут. І дуже злишся. До речі, майстрині манікюру, кухарі, пекарі, швидко знайшлися у Британії у своїх нішах. І ці дівчата насправді найкращі.