Вера Черныш – автор контенту на сайті

Початок року – відмінний час задуматися, чого хочеться від життя і як до цього прийти. Своїм досвідом постановки цілей і їх досягнення поділилася в партнерському матеріалі з компанією «Люксоптика» Віра Черниш, керівна редакторка MC.today. «Як справи, що у вас зараз на порядку?» – запитала я співвласника однієї дуже великої української IT-компанії. «Ти знаєш, Віро, це нецікаво, уся ця вічна метушня. Давай краще поговоримо про те, куди ми прийдемо через п'ять років». Що відрізняє успішного підприємця від обивателя? У першого є чітка відповідь, де він буде за три, п'ять, десять років, і бачення, як туди потрапити. Другий пливе за течією – день у день ходить на нецікаву роботу, тягне лямку від зарплати до зарплати, дивиться по вечорах серіальчік і лає політиків. Віра Черниш, керівна редакторка MC.today Ще років у 15 я помітила дивну особливість всесвіту. Варто було сформулювати, що ти хочеш, намітити план і докласти зусилля, щоб цього домогтися, і все обов'язково збувалося. Можливості виникали ніби з нізвідки, доля усміхалася. Минулого року я витратила багато часу на вивчення того, як правильно ставити великі цілі. Усе починається із трьох запитань: Чого я хочу? Де я перебуваю зараз? Як потрапити з місця, де я зараз, туди, де буде те, чого я хочу? Останній пункт найскладніший. Гуру менеджменту радять великий шлях розбивати на маленькі, зрозумілі кроки. Класний прийом – зворотне планування. Коли уявляєш, який крок передував тому, як ти прийшов до мети. Наприклад, що сталося до того, як у вас на банківському рахунку з'явився мільйон доларів – хто його вам міг заплатити цілком або як ви його могли заробити частинами? І так крок за кроком прийти до того, де ви є зараз. Сьогодні я живу у прекрасному місті біля океану разом з коханим чоловіком, займаюся спортом п'ять-шість разів на тиждень, у мене власний медіабізнес, а ще я встигла до карантину об'їздити всю Європу і трохи Америки й Азії. Усе це я колись побачила в майбутньому. Сподіваюся, мій досвід планування буде вам корисним і надихне поставити власні довгострокові цілі. Добре бачити Років у 12 мені діагностували «мінус два». Цьому сприяв комп'ютер, а точніше монітор у формі бочки. Сучасні підлітки такі навіть і не бачили – величезний «ламповий телевізор». У 1997 році я читала з цього монітора фантастику і швидко посадила очі. Батьки замовили окуляри, які я залишала вдома, коли йшла погуляти з подругами або на побачення. Світ різко каламутнів, і розгледіти здалеку кавалера було проблематично. Коли я закінчила університет і почала пристойно заробляти, то вирішила – жити в тумані на побаченнях не годиться. Поставила за мету – додати в життя контактні лінзи. Я зайшла в найближчу до будинку оптику і попросила навчити мене користуватися лінзами. Екзистенціальний жах перед пальцем в оці – його складно перебороти. Через годину сліз і сопель мені продали перший набір лінз. Ще тоді я вирішила, що буду купувати «щоденки» – лінзи, які носиш усього один день, а потім викидаєш. Нехай вони були дорожчими, але здавалися мені більш зручним варіантом. Так я не ризикувала впустити, забруднити, подряпати лінзу, яку повинна була вставляти в око цілий місяць. Уранці дістаєш нову лінзу з коробочки, ввечері викидаєш, і ніякої метушні зі зберіганням і розчином. Линзы Alcon Dailies™ Aqua Comfort Plus™ Мені погано підібрали лінзи. У мене стала боліти голова, світ здавався дивним, занадто чітким. Моя перша спроба обзавестися лінзами провалилася – носити я їх не стала. Через якийсь час я спробувала ще раз прийти до мети і записалася на прийом до лікаря в «Люксоптику». Сльози-соплі при навчанні правильно «тикати пальцем в око» повторилися, але лікар була дуже терплячою, і всі мої нерви витримала. На цей раз мені продали вже правильні лінзи, бренду Alcon Dailies™ Aqua Comfort Plus™. З ними я зжилася і ось вже багато років купую раз на кілька місяців велику пачку на 90 штук. Я поставила мету і з другої спроби, але прийшла до неї. Якби я бачила світ у тумані, то багато зі списку нижче могло б взагалі не статися. вибрати лінзи Працювати і подорожувати Я мріяла подорожувати. До 2015-го я їздила за кордон у середньому один раз на рік, у відпустку. Працювати віддалено і їздити по всьому світу – це була якась фантастика. На початку 2015 року я вирішила звільнитися з роботи за наймом і спробувати попрацювати на себе. Поставила за мету – хочу працювати і подорожувати, одночасно. Було страшно, як і всім, хто змінює стабільність роботи за наймом і регулярної зарплати на вільне життя. З посмішкою згадую, як будувала план – якщо не піде і мене із замовленнями на піар і маркетинг, навчуся на ілюстратора. Даремно переживала – замовлень виявилося більше, ніж я могла обробити. У те перше «вільне» літо я поїхала з подругою в Італію на тиждень. Незважаючи на те, що на вулиці було +40°C, це було нескінченне свято Риму, Флоренції та Венеції. Я задумалася про те, щоб подорожі не закінчувалися. Джерело грошей було, але одній їздити не хотілося. У Римі я випадково зустрілася з Тимуром Вороною, тоді журналістом-фрілансером. Тимур розповідав, як провів в Італії два весняні місяці, працював і жив у Флоренції та Венеції. Ми зустрілися знову в Києві через місяць і запланували багато поїздок. Тільки того року ми з'їздили в Литву, Казахстан, Англію, Шотландію, Португалію і ще раз в Італію. Я їздила в ці поїздки «без відриву від виробництва». До того моменту в мене була постійна робота на «дистанційці» редактором і ще кілька фріланс-проєктів. Графік я будувала так, щоб було пів дня – на прибуття, і пів дня – на погуляти. На вихідних ми переїжджали з міста в місто або дивилися околиці. Те, що я могла ходити в лінзах, робило прогулянки під дощем у Таллінні або в –20°C в Астані набагато комфортнішими. А в окулярах я продовжувала працювати у комп'ютера і проводити відеозустрічі із клієнтами. Власний медіабізнес Я прийшла працювати в медіа у 25 років. Тоді люди, які володіли виданнями, здавалися якимись небожителями, до яких було як до місяця. Перепробувавши багато різних сфер, від сучасного мистецтва до піару IT-стартапів, я зрозуміла, що робота в медіа – це по-справжньому моє. Узимку 2019 року ми з Тимуром уже півтора року керували MC.today, де в нас була міноритарна частка. Займатися виданням нам було «по приколу», але основну зарплату собі ми заробляли, допомагаючи українським стартапам піаритися на Заході. Пам'ятаю, як у Норвегії, у зимовому лісі, ми гуляли й обговорювали, як рухатися далі. Уже тоді було ясно, що ефективно управляти двома бізнесами одночасно не виходить. Хотілося зростання, але зростання за кожним з напрямів вимагало влізти у справу всіма чотирма лапами. Тоді ми вирішили, що піар – це про гроші, а медіа – для душі, те, що дійсно робить нас щасливими. Поставили за мету – MC.today повинен стати нашим і вирушили домовлятися з партнерами про викупівлю їхньої частки. Місяць складних перемов, торгів, а потім пошуку грошей, але все вийшло. Про це рішення я не пошкодувала жодного разу, навіть незважаючи на те, що гроші на частку довелося частково брати в борг і його ми віддаємо до сих пір. З тих пір пройшло два складні, але насичені роки. Бути медіапідприємцями нам настільки сподобалося, що ми днями оголосили про запуск ще одного видання – медіа для розробників Highload. Віра Черниш і Тимур Ворона Полюбити спорт У моїй родині ніхто ніколи не займався спортом. Тому і в моєму житті не було ні гуртка з гімнастикою, ні занять з карате. Найкраще заняття мого дитинства – полежати з книжкою на дивані, закушуючи бутербродом з маслом і вишневим варенням. У дорослому віці я продовжувала в тому ж дусі, іноді купуючи черговий абонемент у Sport Life, який так і згорав – на такому «баклажановому» підході і будується бізнес-модель спортклубів, коли люди купують абонемент і не приходять. Вера Черныш Коли я обзавелася власним виданням, разом з радістю «це все моє» на мене впали й наслідки на кшталт «треба платити людям щомісяця зарплату» і «як вирулити з чергової кризи без втрат». Психологічно «вивозити» все це стало складно. Від багатьох підприємців я чула, що справлятися з вагою бізнесу допомагає спорт. Я спробувала бігати – мені було нудно. Спробувала велосипед – класно, але в Порту по пів року дощ, а під душем кататися приємного мало. Та й думки про роботу під час поїздки на велосипеді не відпускали. Вирішила, що класний спорт – це теніс. Під час тренування ти не можеш думати про роботу, інакше випустиш м'яч. Через групу на Facebook я знайшла тренера, який проводив групові заняття. На першому тренуванні я ледве могла влучити по м'ячу. До сих пір не розумію, як Карлос мене тоді не вигнав. Я попросилася ходити на заняття три рази на тиждень. Він зітхнув, але погодився – практично все тренування йому доводилося возитися зі мною, тому що я не вміла нічого. Тільки через місяць мені стало вдаватися якось відбивати м'ячі. Головна мета була досягнута – після важкого робочого дня я їхала на тренування, бігала за м'ячем, відбивала і виходила іншою людиною. У спортивній школі, куди я ходжу, дві групи – молодша і старша. У першу потрапляють новачки, у другій грають досвідчені тенісисти. Я поставила собі за мету – потрапити у старшу групу. Стала ходити на заняття не три рази на тиждень, а чотири. Плюс займалася тенісом у вихідні. У мене постійно щось боліло – нога, рука, кисть, то просто була крепатура. Через це «боляче» я знову йшла на тренування. Одного разу мені прилетів м'яч в обличчя – я дізналася вперше, що означає «зірочки з очей». Добре, що я на тренування ходжу в лінзах. Навряд чи б мої улюблені окуляри пережили це зіткнення. Окуляри ж я залишила для роботи і ділових розмов. З гордістю можу сказати, що зараз я без проблем граю зі спортсменами зі старшої групи і навіть їх обігрую. Поставила за мету через пару років потрапити на аматорський чемпіонат з тенісу і що-небудь там виграти. Хтось із читачів моєї колонки побивається щодо ненависної роботи, складнощів у житті, про те, що до мрії як до місяця. Я дуже люблю фразу, яку приписують боксеру Мухаммеду Алі: «Неможливе можливо». Особливо якщо є мета і до неї готовий план :) вибрати лінзи