Виталий Горовой

Ніч 24 лютого 2022 з величезною ймовірністю увійде в підручники майбутньої історії незалежної України як чорна дата початку фактичного геноциду мирного населення. Ніч, у яку мешканці багатьох українських міст прокинулись від звуків вибухів. Так почалося вторгнення сусіда-агресора. Пам’ятаю, як ввечері 23 лютого з друзями ми трохи засиділись у ресторані, спілкувались на теми можливих сценаріїв подальшого конфлікту України – росії та їхньої ймовірності. Ніхто з нас тоді навіть подумати не міг, що найжахливіший сценарій станеться вже за кілька годин. Як я усвідомив цю війну А далі була мозаїка: 24 лютого – чую вибухи вночі, бачу величезну колону авто, що виїжджає з Києва, але не сприймаю. Відверто не вірю в те, що бачу. 25 лютого – залишаюсь у Києві, не полишаю марні спроби чіплятися за попереднє звичне життя. 26 лютого – допомагаю виїхати близьким у Західну України. Водночас забираю речі, які треба зберегти або віддати. 27 лютого – 4 березня – стоїмо у варті на блокпостах, займаємось волонтерством і гуманітаркою. 5 березня – повертаюсь до Києва з бажанням бути корисним біля свого будинку. 7 березня – приходить розуміння того, що ми маємо не лише логістично, фінансово та фізично допомагати, але й уже починати розбудовувати те, що руйнує країна-агресор. Я вирішив займатись тим, що вмію InSoft Partners дуже пощастило на початку 2022 року. Ми продали майже всі свої портфельні бізнеси, які будували протягом останніх трьох років. Як то кажуть, «сиділи на готівці». У мене були різні варіанти: поїхати в тривалу «творчу відпустку» або взагалі переїхати до іншої країни. Я прийняв рішення продовжити займатися тим, чим займався і раніше – купувати частки ІТ-компаній і допомагати їм швидше зростати. Тепер лише з часом зможу дізнатися, чи вдала була та ідея. Отже, пройшли перші дні війни, волонтерський рух, у якому брав участь, більш-менш структурувався. Якась кількість зароблених грошей уже пішла на допомогу ЗСУ та тероборони. Потрібно було вирішувати, що я можу робити, аби бути найефективнішим для оточення. Важливо, як я буду дивитись в очі людям Класичні підручники кажуть, що треба зупинитися, почекати, подивитися, хто буде в кращому стані. А там уже і ціни на купівлю бізнесів у цілому стануть нижчими. Так би мовити, ідеальний час для інвестицій. Віталій Горовий Але, знаєте, логічно воно-то так. Проте не лише доходами все вимірюється. Є різниця між тим, допомагати своїм у війні чи заробляти на них. Це справді важливо, як ви з часом дивитиметеся в очі іншим людям, як самі себе сам відчуватимете. Тому я приймаю рішення не головою, а серцем – саме зараз потрібно подати руку, показати справжнє партнерство. Нові угоди та партнери Ініціюю контакт з компаніями, де вже було доволі тісне спілкування. Сказати, що засновники були здивовані – не сказати нічого. Адже ми не тільки в ці складні незрозумілі часи ввійшли з ними в партнерство. Ми поставили категоричну умову – будь-яке заниження вартості цих бізнесів у порівнянні з довоєнним періодом неможливе. Дві компанії з центральними офісами в Західній Україні поки що знаходились у плюс-мінус довоєнному стані. Проте компанію, що мала офіси на сході і в центрі України, добряче зачепило. Підписання наших партнерських угод відбувалося під звуки сирен повітряної тривоги. Можливо, хтось скаже, що ми не зовсім нормальні. Можливо, логічно було б почекати кращих часів. Однак вірю, що саме таким чином починаються справжні партнерські стосунки, де довіряють одне одному. Саме такий спосіб прийнятний під час війни. Робочі місця, податки, допомога коштом прибутку – стає все очевидніше, наскільки ці питання вже важливі і як їх значення буде надалі зростати. У жодному разі не можна помилитися з розташуванням коми в реченні: «Інвестувати, не можна зволікати». Потрібно йти і далі працювати над відновленням і зростанням бізнесів, що залишилися на плаву. І намагатися не відволікатися кожні десять хвилин на стрічку новин. Чесно кажучи, останнє ще не дуже виходить.

Виталий Горовой

«Я підписував нові угоди з партнерами під звуки сирен»: чому не потрібно боятись вести бізнес у війну