Юлія Євсєєва – автор контенту на сайті

Кілька років тому я зіштовхнулася з парадоксом: що успішнішою ставала як керівниця, то більше втрачала себе. Працювала по 12 годин, була доступною 24/7, бо вважала, що саме так виглядає відповідальне лідерство. Поки одного ранку не зрозуміла, що більше не можу прочитати жодного листа – не фізично, а ментально. Літери розпливалися, руки тремтіли, і найстрашніше – я не бачила жодного сенсу продовжувати. Це й було вигорання. І тоді я зрозуміла, що те, що зі мною відбувається – не індивідуальна слабкість, а системна проблема жіночого лідерства. Чому жінки вигорають інакше Жінки-лідерки стикаються з подвійним тиском, адже їм потрібно доводити свою компетентність постійно і при цьому відповідати очікуванням про «жіночність» – бути емпатичними, турботливими, доступними. Це створює токсичну комбінацію, коли ми працюємо більше, щоб довести свою цінність, і при цьому не можемо дозволити собі виглядати втомленими, бо це нібито підтвердить стереотип про жіночу слабкість. Дослідження показують, що жінки-керівниці частіше відчувають синдром самозванця і схильні приписувати успіхи зовнішнім факторам, а не власним здібностям. Це змушує нас працювати ще більше, щоб «заслужити» свою позицію. Замкнене коло, чи не так? У моїй практиці я бачила це незліченну кількість разів, коли талановиті професіоналки, які досягли значних успіхів, але не можуть дозволити собі зупинитися – навіть коли їхнє тіло кричить про допомогу. Тому що зупинка здається поразкою. Культура героїзму як тихий вбивця талантів Сучасний бізнес досі романтизує перепрацювання й жертовність. «Хто рано встає – тому Бог дає», «немає результату без поту і сліз», «справжні лідери не здаються». Ці установки особливо руйнівні для жінок, які й так постійно доводять своє право бути на керівних позиціях. Я сама роками вважала відпочинок розкішшю. Працювала у вихідні, відповідала на листи вночі, пишалася тим, що витримую більше за інших. І саме ця гонитва за продуктивністю дуже нездорово позначилась на моїй роботі. Коли я нарешті змусила себе взяти паузу – три тижні без роботи, без перевірки пошти, без «швидких дзвінків» – сталося несподіване. Команда не розвалилася. Проєкти не провалилися. Щобільше – люди написали мені: «Дякуємо, що показала, що можна бути чесною про свою втому». І тоді я зрозуміла найважливіше: моя цінність як лідерки не в тому, щоби бути незамінною. А в тому, щоб створити систему, яка працює навіть без моєї постійної присутності. Як розпізнати вигорання до точки неповернення Вигорання не приходить раптово. Воно накопичується поступово, і найнебезпечніше те, що ми часто ігноруємо ранні сигнали. Ось що варто відстежувати. Коли ви перестаєте відчувати задоволення від роботи, яка раніше надихала. Коли прості рішення забирають непропорційно багато енергії. Коли ви стаєте дратівливими з командою, хоча раніше могли спокійно розв'язувати конфлікти. Коли думка про черговий робочий день викликає не азарт, а важкість. Фізичні симптоми теж важливі. Безсоння або, навпаки, постійна сонливість, головні болі, проблеми з концентрацією, тремтіння рук, серцебиття без причини. Але найголовніший маркер – це відчуття порожнечі. Коли ви функціонуєте на автопілоті, але всередині нічого не відчуваєте. Ні радості, ні смутку – просто пустота. Що справді допомагає Перше й найважче – визнати, що з вами щось не так. Не «я просто трохи втомилася», а чесне «я вигораю, і мені потрібна допомога». Терапія або коучинг стають критично важливими на цьому етапі. Не як розкіш, а як необхідність. Це простір, де ви можете бути чесними без страху здатися слабкою. Де ви розбираєтеся не тільки в симптомах, а й у причинах – чому ви дозволили собі дійти до цього стану. Встановлення меж – наступний крок. Жодних листів у час для себе. Жодних «швидких питань» у вихідні. Право сказати «ні» без відчуття провини. І – найважливіше – демонстрація цих меж команді. Бо якщо ви говорите про баланс, але працюєте до опівночі – ви створюєте токсичну культуру подвійних стандартів. Але найсильніший інструмент відновлення – це дозвіл бути вразливою. Я сказала команді прямо: «Я вигоріла. І це була помилка – не показувати вам, що можна зупинятися». Ця чесність змінила культуру в команді більше, ніж будь-які тренінги про wellbeing. Нова модель лідерства: від героїзму до людяності Світ бізнесу повільно, але змінюється. Сьогодні все більше компаній усвідомлюють: вигорілий лідер не ухвалює хороших рішень. Втомлена команда не створює інновацій. Культура, де цінується жертовність, а неефективність – це шлях до краху. Жінки-лідерки мають унікальну можливість змінити ці правила. Не копіювати чоловічу модель «працювати до знепритомнення», а створювати нову, у якій сила – це не про витримку, а про усвідомленість. Де турбота про себе – не слабкість, а професійна відповідальність. Коли ви як керівниця йдете до психотерапевта – ви показуєте команді, що це нормально. Коли ви берете відпустку і справді відпочиваєте – ви даєте дозвіл іншим робити те саме. Коли ви чесно говорите про складнощі – ви створюєте культуру довіри. Інвестиція в себе – це інвестиція в команду Надважливе, що я зрозуміла після свого вигорання: дбати про себе – це не егоїзм. Це передумова якісного лідерства. Ви не можете надихати команду, якщо порожні всередині. Ви не можете ухвалювати стратегічні рішення, коли ваш мозок працює в режимі виживання. Ви не можете створювати здорову культуру, якщо руйнуєте власне здоровʼя. Тому відпочинок, терапія, межі – це не розкіш. Це частина вашої роботи. Так само важлива, як зустрічі з інвесторами чи стратегічні сесії. Якщо ви зараз читаєте це і впізнаєте себе – зупиніться. Не за місяць, не після завершення проєкту. Зараз. Тому що ваша команда не потребує героя, який падає від виснаження. Їм потрібен живий, усвідомлений лідер. Тому що показати вразливість – це не слабкість. Це найсміливіший акт лідерства у світі, який досі вимагає від жінок бути завжди сильними. Тому що ви маєте право втомитися. І це не робить вас поганою лідеркою. Це робить вас людиною. А саме це й потрібно сучасному бізнесу – живі, справжні, цілісні лідери.