Не давайте порад – будьте поруч і розділіть з людиною її біль. Як навчитися співпереживати / Фото: Depositphoto
Вчора подзвонив мамі й попросив не давати порад, не слати мені посилки, а просто слухати й співпереживати. Чомусь саме від неї захотів емоційної присутності. Я казав їй, що втомився, замахався, запарився. Що сил немає, виснажився, стараюся триматися, але щось уже не виходить – фізично не напружуюся, але буквально валюся з ніг.
Мама чесно намагалася слухати, хоча іноді зривалася на якісь уточнюючі питання й ледь-ледь не радила.
– Чим я можу тобі допомогти?, – ділилася відчаєм мама.
– Нічим не треба допомагати, – сердився я. – Просто слухай і співчувай…
– Як це? – не знала мама.
– Ну, скажи, що тобі шкода, – вчив її я.
– Мені шкода… – казала мама, і в голосі її я чув, що їй дійсно шкода.
Але вона була розгублена й безпорадна. Ніхто її не вчив співпереживати, бо і їй ніхто не співпереживав. І мені ніколи не співпереживала, а тому я постійно відчував себе одиноким. І що зі своїми переживаннями я мусив справлятися наодинці.
Я справлявся і для того навчився їх не відчувати. Добре навчився. Так добре, що зараз не можу збагнути, звідки ж це несподіване виснаження й втома? Ніби вагони розвантажував, хоча реально – краще б розвантажував.
Тобто, я вже розумію, звідки – хронічно стримую купу неусвідомлених імпульсів, вони гасяться в тілі. А це постійно напівнапружені м’язи, від того й фізичне виснаження та, напевно, хронічне недосипання. Але це я розумію вже зараз, а добре було б у моменті.
Вчорашня розмова нагадала, що коли людина не може бути присутньою при чиємусь стражданні, не може співпереживати, вона потрапляє у відчай та безпорадність. І щоб цього уникнути, метушиться, намагається щось зробити – розв’язати питання чи якось інакше допомогти. Найчастіше це приймає форму поради.
І все для того, аби не бути при чиємусь стражданні. Бо потрібно співпереживати, тобто, по-своєму теж трішки страждати.
Для цього потрібно включити серце й пропускати біль через нього. Плакати за іншу людину. А так уміють далеко не всі.
Якісь питання дійсно неможливо вирішити. І людині, що страждає найчастіше не потрібно їхнє вирішення. Вона, як правило, сама може вирішити. Їй потрібно лише відчувати, що вона в цьому стражданні не одна. Що комусь вона зараз не байдужа. Щоб хтось залишався поруч і сказав їй «Мені шкода, що в тебе так» й їй дійсно має бути шкода.
Щоб не бачити чийсь біль, що тільки люди не роблять. Найчастіше дають поради, що насправді означає: «Зроби так і так, і повертайся нормальним, тобто без оцих твоїх страждань». Іноді відволікають: «Та забий!», «Давай краще вип’ємо (На цукерку!)», «Ось тобі подарунок» тощо.
Але буває й самі щось роблять за людину – кидаються в реальну допомогу, бо не можуть стримати тривожність відчаю. Беруть владу над людиною й тим самим нерідко перетворюють її на реально безпорадну.
Це призводить не тільки до хронічного відчуття самітності. Це й навчає людину саму себе не чути. Як от зі мною сталося в дитинстві.
Трішки мені вчора все ж полегшало. Якусь частину моїх переживань мама все ж взяла на себе. А потім ще й на групі підтримки, що я веду, виговорився, і ще полегшало. І навіть спав дещо краще. Вперше за довгий час. Але є мені ще чому вчитися, є що усвідомлювати й опановувати.
Джерело: Facebook Віталія Жданова
Винахід автомобілів на початку ХХ століття докорінно змінив життя людей. Конюхи та виробники карет боялись…
«Дитину виховує те, що її оточує». Ця проста, але глибока теза Марії Монтессорі лежить в…
Сьогодні я розповім, як ми з моєю бізнес-партнеркою Наталією Новгородською запустили в період війни онлайн-центр…
Відпустка зазвичай триває 10-14 днів. Якщо вдало складуться обставини – до трьох тижнів. Але працівники,…
Мене звати Даша, я понад шість років працюю у SMM, а зараз займаюся розвитком власної…
«Як утримати найкращих співробітників?», «Чому вони йдуть?», «Плинність кадрів: як зупинити?» – щоранку ці питання…