Травма амбівалентна. І ось чому в цьому її головна сила

Травма амбівалентна. Це незручна думка, особливо в умовах війни. Бо коли болить, хочеться чітких визначень: зло – це зло, втрата – це лише втрата. Людській психіці потрібна визначеність, і вона намагається зафіксувати досвід в одній категорії.

«Якщо свідомо дозволити існувати другій стороні – ресурсу, досвіду, новій внутрішній опорі – травма перестає бути лише руйнацією». Фото: Любов Мочалова

Ми всі знаємо, що кожен із нас має ПТСР або інші розлади, викликані війною. Це природно. Про це багато говорять, пишуть, досліджують. Психологічна мова болю стала частиною повсякденності.

Але майже не говорять про іншу сторону травми. Про той ресурс і новий досвід, який вона одночасно створює і вивільняє.

Амбівалентність – властивість усіх великих явищ. В історії немає подій з однією стороною. Світові війни і трагедії, якими б катастрофічними вони не були, ставали початком нових етапів розвитку країн і цілих континентів.

Перша світова війна зруйнувала імперії і водночас дала початок новим державам та сучасному міжнародному порядку.

Друга світова війна стала найбільшою гуманітарною катастрофою XX століття – і водночас точкою народження ООН, Декларації прав людини, нової етики цінності людського життя.

Колективні травми сформували держави, які сьогодні вважаються одними з найстійкіших у світі – від Ізраїлю до Південної Кореї.

Це не означає, що війна «має сенс» сама собою. Це означає, що сенс з’являється в тому, що з нею роблять люди – країни, суспільства, окремі особистості. Кожна людина, яка проживає війну, стає носієм унікального нового ДНК виживання. Інша витривалість, інша здатність тримати невизначеність, інша швидкість прийняття рішень, інший масштаб відповідальності за власне життя. Згодом цей досвід будуть вивчати, описувати, переймати – так само як сьогодні вивчають покоління, що пережили світові війни XX століття.

Мій власний досвід – частина цього процесу

За час війни я зробила квантовий стрибок у житті, бо у 2022 році зрозуміла: більше немає часу відкладати власні мрії.

Розраховувати треба лише на себе, а ідеальний момент – тут і зараз.

За крайні чотири роки я пішла з найму, відкрила власну школу піару, а згодом і PR-агенцію повного циклу, купила квартиру та стала інвесторкою.

Я побачила, що можу впоратись зі стресом краще, ніж очікувала. Я не читаю новини, живу своїми задачами на кожен день і не намагаюсь загадувати нічого наперед. Я навчилась щодня – у роботі й життєвій рутині – мати справу з тим, що є. І сьогодні бачу це як одну з найдієвіших стратегій.

На початку 2025 року в мене були амбітні плани з масштабування бізнесу, які наприкінці року довелось чесно констатувати як такі, що не справдились. Тому цього року я не ставлю амбітних цілей.

У списку планів лише один пункт – жити життя. Я братиму проєкти не з кількості, а з відчуття «моє».

Мозок не витримує порожнечі сенсів. Та якщо залишити його лише з болем, він застрягає в ньому. Якщо ж свідомо дозволити існувати другій стороні – ресурсу, досвіду, новій внутрішній опорі – травма перестає бути лише руйнацією. Вона стає опорою та точкою формування нового. Я вірю, що все має мати вищий сенс, навіть якщо ми ще не можемо його сформулювати.