«Не вийде “сидіти” на соцдопомозі й одночасно отримувати зарплату в Україні». Про життя в Німеччині у війну

Одного дня Олександра Юрина, менеджерка з розвитку рекламодавців ІТ-компанії Admitad, стояла на залізничному вокзалі в Німеччині. На той момент вона жила у країні сім місяців. Потяг запізнювався, й Олександра підійшла до стійки реєстрації уточнити, що робити.

Вона пояснила, що розуміє тільки англійську. Жінка впевнено кивнула і почала відповідати… німецькою. «Місцеві діляться на тих, хто готовий допомогти, навіть не знаючи англійську. І на тих, хто вдає, що не розуміє ніякої мови крім німецької», – сміється Олександра.

24 лютого вона переїхала з України до Німеччини і працює там уже рік. Редакції MC.today Олександра розповіла, чому в цій країні немає багатих або бідних, з якими складнощами можна стикнутись, якщо захочеш приготувати борщ, і як місцеві уявляють собі переселенців з України.

Не розглядала Німеччину навіть для туризму

За день до війни ми із друзями гуляли центром Києва, й один з них раптом сказав: «А ви розумієте, що це останній спокійний вечір? Завтра життя зміниться». Ми розсміялися, а наступного дня вже збирали валізи, щоб бігти від війни хто куди.

Моя подруга вирушала до Німеччини та запропонувала вільне місце в машині.

Ми поїхали ввечері 24 лютого. І, як потім виявилося, дуже вчасно: за дві години після того, як ми проїхали гостомельський міст, його підірвали, щоб зупинити наступ.

А потім на тій самій трасі на Гостомель, якою ми їхали, росіяни розстріляли цивільні автівки. Якби ми їхали на декілька годин пізніше, це могли б бути ми.

Уся поїздка була дуже довгою – тільки польський кордон ми переходили дві доби. У той час я, звісно, не працювала: на дорогу та перше облаштування в Німеччині пішов тиждень.

Моя компанія Admitad у лютому виділила вагому фінансову допомогу усім співробітникам київського офісу. І досі підтримує фінансово всіх, хто опинився за кордоном. Така фінансова подушка мені дуже допомагає.

Про легалізацію в Німеччині: усі нюанси

У Німеччині є 24-й параграф – закон, який визначає права перебування в країні для іноземців. У березні його адаптували для українців.
Якщо ви приїхали в Німеччину після 24 лютого, автоматично отримуєте статус тимчасового захисту та дозвіл на проживання. Його дають на рік, а потім продовжують до трьох.

Після приїзду я оселилась в місті Зенфтенбергу землі Бранденбург. Тут близько 23 тис. мешканців, а площа трохи більша від 120 кв. км.

Для легалізації мені потрібен був тільки закордонний паспорт. Порядок оформлення такий:

• спочатку я зареєструвалась у Відомстві соціального забезпечення (Sozialamt), де приймали переселенців – їхні адреси є на сайті;
• потім прийшла у Sozialamt, де мені видали посвідчення про прибуття – Ankunftsnachweis;
• після цього там само я написала заяву, що потребую тимчасового захисту, й мені видали «фікціон» (Fiktionsbescheinigung). Він дає право працювати, відвідувати мовні курси, отримувати соцдопомогувона доступна не для всіх, нижче читайте подробиці про це та подорожувати в межах ЄС – за його кордони з «фікціоном» їхати не можна;
• за пів року надають Aufenthaltstitel – це посвідка на проживання на два роки. Вона може бути у вигляді вклейки в закордонний паспорт або окремою пластиковою карткою, де є чип з особистими даними. З нею вже можна виїжджати з ЄС.

Є нюанс: у кожній землі час очікування посвідки різний. Я, наприклад, чекаю на пластикову картку вже майже рік. У Sozialamt кажуть, що це через проблеми з матеріалом, з якого її виготовляють – його фізично немає.

Щодо банківських послуг, у Німеччині немає тієї цифровізації, до якої ми звикли. Щоб відкрити рахунок, я заповнила документи у відділенні банку, а за тиждень отримала картку звичайною поштою.

Що цікаво: ​​тут, маючи застосунок банку, треба ще додаток, щоб потрапити до свого кабінету. Та окремо застосунок для поповнення мобільного. Тобто три додатки одного банку! Також нюанс: дебетовою карткою рідко де можна розрахуватися, треба мати кредитну.

Отримувати зарплату та соцдопомогу не вийде

Якщо ви переселенець і не маєте ніякого доходу, то Німеччина покриє ваші витрати на житло, комуналку, медстрахування, мовні курси тощо. На дорослого тут надають 450 євро щомісяця – виплати різняться залежно від землі.

Також безробітних ставлять на облік у Центрі зайнятості – Jobcenter. Звідти спочатку відправляють на мовні курси, а потім протягом пів року шукають роботу. За цей час треба погодитися на одну з вакансій.

Моїй знайомій так знайшли місце бухгалтера в міжнародній компанії. Вона ходить на інтеграційні курси німецької, але навіть з англійською її взяли на роботу. У неї маленька донька, тож запропонували роботу на неповну зайнятість, щоб було зручно забирати дитину із садочка.

Мене дуже дивують українці в Німеччині, які отримують усі соцпільги, але постійно залишаються чимось незадоволеними. Наприклад, кажуть: «Чому нам дають не таке комфортне житло, як у німців?»

Також є люди, які отримують соцвиплати від Німеччини й одночасно працюють в Україні.

Але рано чи пізно Україна відкриє дані щодо заробітку українців, які наразі перебувають у Німеччині. І тим, хто отримував прибуток з двох джерел, доведеться повернути гроші. Німеччина не забуває таке, їй зайвого не треба, та своє вона поверне.

Я не подавалася на соцдопомогу. Оформила обов’язкову медичну страховку, яка покриває взагалі всі медичні послуги. Витрати по ній взяла на себе компанія, у якій я працюю, за що я дуже вдячна.

Час візиту до лікаря тут можна чекати по декілька місяців. Правда, з гострим болем вас приймуть одразу. Так я потрапила до стоматолога із пломбою, що випала – мене прийняли в той самий день.

В уявленні німців переселенці – бідні люди

Перший місяць у Німеччині ми з двома подругами жили в сестри однієї з них. Потім у SozialamtВідомство соціального забезпечення нам знайшли соціальне житло. Це була трикімнатна квартира в будинку, який планували зносити. Для українців його «повернули до життя» – зробили ремонт, завезли меблі, постільну білизну й навіть речі особистої гігієни.

У моїх подруг не було роботи – за них оренду платила держава. А мені приходила окрема платіжка, 120 євро на місяць за частину квартири. За декілька місяців мої сусідки з’їхали, та виявилося, що за законом я не можу жити сама у трикімнатній квартирі, тож у Sozialamt мені знайшли однокімнатну.

Цікаво, що в уявленні німців переселенці за 24-м параграфом не мають коштів на життя.

Тому мені спочатку неправильно оформили оренду на квартиру – так, ніби її оплачує держава. А потім переробляли всі документи. Схожа історія була з медстраховкою – помилково оформили коштом держави. Розібралися в цьому тільки за два місяці та попросили повернути суму, яка «набігла».

Зараз разом з комунальними послугами я сплачую за однокімнатну квартиру 284 євро на місяць. Це середня ціна для Зенфтенберга. У Дрездені чи Берліні сума стартує від 450 євро – це сума без комуналки.

Для комфортного життя в невеликому місті одній людині тут вистачить 1–1,5 тис. євро на місяць. Це оренда, комуналка, їжа, подорожі, а ще податок на дохід. Чим більше заробляєш, тим більший податок.
При доході менше ніж 14 255 євро на рік, податок сплачувати не потрібно. Якщо більше – податок буде від 14% до 42% залежно від суми. Тому тут немає дуже багатих або дуже бідних людей, усі більш-менш рівні.

Борщ без буряка та деруни з цукром

До енергоресурсів тут ставляться дуже економно: опалення вимикають на ніч або вдень, коли нікого немає вдома. Німці взагалі дуже ощадливі – цінують і гроші, і час.

Наприклад, у них немає перепрацювання: вони чітко дотримуються годин роботи й не працюють вихідними. Ще момент: якщо людина виходить на роботу в неділю, роботодавець платить більший податок.

Тому у вихідні тут навіть супермаркети закриті: працюють тільки кав’ярні, зоопарки, музеї – місця, де можна провести час з родиною.

Продукти я купую в робочі дні. Нещодавно я стикнулася з несподіваною проблемою: хотіла зварити борщ і не змогла знайти в магазині сирий буряк – тут продаються тільки варені.

Із цікавих продуктів ще зустрічала оселедець у майонезі і страву, схожу на наші деруни – картопляні млинці. Тут її вважають десертом і подають із цукром.

Із січня я офіційно оформлена в німецькому офісі Admitad. Він знаходиться у Неккарзульмі – дорога туди займає шість годин, тож я працюю віддалено. У мене колись була мрія: відвідати всі представництва компанії у дев’ятьох країнах світу. Але я й уявити не могла, що опинюсь у німецькому офісі за таких обставин.