«Повага працює. Жалість — ні». Ексменеджер Google — про ветеранів у бізнесі

Бенджамін Баргецці — швейцарський нейронауковець, психолог і технологічний підприємець, який працював в Ama­zon і Google, а зараз очолює Mind­Guard — платформу для українських ветеранів та людей, яких торкнулася війна.

На відміну від звичних сервісів для підтримки ментального здоров’я, Mind­Guard пропонує починати не з розмов про травму, а з простих речей: фізичної активності, сну, дихальних вправ, дисципліни та спілкування з іншими ветеранами.

Редакція MC поспілкувалася з Бенджаміном про те, чому ветерани не завжди йдуть до психологів, яку частину відновлення можна передати технологіям, чому він не вірить у ШІ-терапевтів і чому суспільство досі не розуміє проблему повернення людей із війни.

MC: Чи може смартфон стати першою лінією психологічної допомоги для людини з ПТСР? Де закінчуються можливості технологій і починається робота психолога?

Я б поставив це питання трохи інакше. Mind­Guard взагалі не починає з пропозиції психологічної допомоги. Саме на цьому етапі люди часто губляться.

Ми починаємо з тіла.

Зроби десять віджимань. Пройдися швидким кроком. Виконай інтервальне тренування, адаптоване під протез або інші особливості тіла. Зроби дихальну вправу. Налагодь сон. Потренуйся разом з іншим ветераном.

Люди сприймають це як тренування, саморозвиток і дисципліну, а не як «лікування психіки».

У нашому дослідженні, яке ми проводили разом з After Ser­vice та UNBROKEN серед 1064 українських ветеранів і людей, які постраждали від війни, 63% респондентів були малоактивними, 57% мали проблеми зі сном, а 76% узагалі не отримували психологічної допомоги.

Під час глибинних інтерв’ю ми помітили, що саме слова «ментальне здоров’я» часто викликають опір. Фізична, практична та командна мова працює значно краще.

Смартфон тут зручний: програма завжди під рукою, її легко почати використовувати, вона може бути персоналізованою, а прогрес — вимірюваним.

Читайте також: 72% українців у тривозі. Чому інвестори вкладають у цифрове ментальне здоров’я — Іван Капустін

Але є чітка межа. Клінічна діагностика, медикаменти, робота з травмою та кризові ситуації — це сфера фахівців. Якщо існує серйозний ризик, технологія має допомогти людині звернутися до спеціаліста.

Mind­Guard — це передусім тренування. Кращий сон, управління стресом і ментальна стійкість — наслідки цього процесу.

MC: Чому люди часто більше довіряють живому психологу, ніж цифровим сервісам із питань ментального здоров’я?

Тому що ця недовіра часто цілком виправдана.

Чимало продуктів, які продаються як «цифрова допомога», насправді є таймерами, чатботами або музикою для релаксації. А в Україні виникає ще глибше питання: як програма може зрозуміти людину, яка бачила війну?

Жодним чином.

Одна з найважливіших речей, які ми зрозуміли: ветерани довіряють ветеранам. Спільний бойовий досвід створює рівень довіри, якого не замінити жодною порадою фахівця.

Тому ми змінили формулювання задачі. Не «як змусити ветеранів довіряти Mind­Guard?», а «як Mind­Guard може допомогти ветеранам більше довіряти одне одному?».

Технологія може автоматизувати рутину: підбирати вправи, відстежувати прогрес, нагадувати. Але довіра виникає між людьми.
Коли вправу показує інший ветеран і це сприймається як практична навичка, люди значно відкритіші до неї. Опір часто виникає саме тоді, коли все це називають психологічною допомогою.

MC:  Що цифровий застосунок може реально дати ветерану? А чого від технологій чекати не варто?

Наше завдання — зробити корисну поведінку легшою для початку і складнішою для припинення.

Звучить просто, але це одна з найскладніших задач поведінкових наук.

Користувач отримує короткі завдання: фізичні вправи, дихальні техніки, роботу зі сном і формування нових звичок. Застосунок фіксує виконання вправ, дозволяє брати участь у змаганнях, отримувати бали та взаємодіяти з іншими людьми.

За нашими даними, користувачі вже виконали понад 114 тисяч вправ і 4200 викликів. Серед тих, хто раніше тренувався не більше двох разів на тиждень, 85% стали активнішими. А серед людей, які раніше взагалі не робили 30-хвилинних тренувань, 77% почали їх проводити.
Технологія може мотивувати людину та адаптувати вправи до її фізичних можливостей.

Але вона не повинна самостійно ставити діагнози, призначати препарати, лікувати травму або працювати з критичними станами.
І ще важливо: жоден застосунок не змусить людину захотіти змін. Ми можемо лише зробити перший крок доступнішим.

MC: Чому ви взагалі вирішили створити Mind­Guard саме для українських ветеранів?

Я навчався нейронаук в UCL та Оксфорді, працював із технологіями й ШІ в Ama­zon і Google, консультував лідерів у межах Всесвітнього економічного форуму. Довго займався темою ментальної стійкості в Європі.

Але мене дратувало, що про Україну багато говорять, але насправді мало хто допомагає.

Читайте також: Мовчазна криза: як стрес на роботі обходиться бізнесу в мільйони

Тому я приїхав до України, щоб поспілкуватися з ветеранами, лікарями, психологами та представниками реабілітаційних центрів.
З вересня 2025 року ми разом з After Ser­vice та UNBROKEN дослідили досвід 1064 людей. І продукт, який у результаті створили, зовсім не схожий на те, що ми могли б придумати, сидячи у Швейцарії.
Mind­Guard базується на трьох ключових напрямах:

• тіло — фізичні вправи, сон і щоденні рутини;
• розум — дихальні практики, саморегуляція та вимірюваний прогрес;
• соціальні зв’язки — дружба, спільнота, взаємна відповідальність і пошук нового сенсу.

Фізична активність, сон і соціальні зв’язки справді важливі. Але складність не в знаннях, а в регулярності.

Як переконати людину, яка перебуває під сильним стресом, що завтра знову зробить щось корисне для себе?

Тут допомагають маленькі винагороди, серії виконаних завдань, конкуренція, швидкий зворотний зв’язок і відповідальність перед іншими.

ШІ в Mind­Guard працює непомітно: наприклад, допомагає рахувати повтори, підбирати вправи та адаптувати їх до користувача.

Лише 22% учасників нашого опитування цікавилися ШІ-асистентами. Тому ми принципово не намагаємося створити ШІ-терапевта.

MC: Що найбільше здивувало вас під час розмов з українськими ветеранами?

Те, наскільки сильно люди ззовні можуть не розуміти, чого їм насправді потрібно.

Ідея «у людини травма, отже, треба говорити про травму» надто вузька.

Ветерани говорили нам про сон, фізичну форму, кошмари, роботу, гроші, втрату структури армійського життя, повернення у міста, які не адаптовані до їхніх потреб. Говорили й про те, що суспільство називає їх героями, а потім залишає їх самих наодинці з проблемами: соціальною ізоляцією, втратою звичного фізичного середовища та фінансовими труднощами.

Це змінило моє розуміння самого поняття відновлення для ветеранів.
Йдеться не лише про зменшення симптомів. Треба допомогти людині заново вибудувати своє життя.

Працюючи з UNBROKEN, ми також побачили, що тіло може стати своєрідними дверима до реабілітації. Щоб почати тренуватися, людині не потрібно визнавати себе слабкою чи вразливою.
Фізична активність дає структуру, покращує самопочуття, допомагає спілкуватися з іншими — і з часом людина може стати відкритішою до іншої допомоги.

MC: Як ви розумієте, що Mind­Guard справді допомагає?

Насамперед ми вимірюємо поведінку.

Через п’ять тижнів після першого виклику 74% ветеранів залишаються активними.

Ми також провели 38 офлайн-зустрічей. Для нас це принципово: технологія повинна не утримувати людину в смартфоні, а повертати її в реальне життя.

Читайте також: «Немає сенсу, тільки шлях»: чому побути трохи самураєм захистить вас від вигорання на роботі

Середня готовність рекомендувати Mind­Guard становить 8,65 бала з 10.

Але тут дуже важливо правильно сформулювати результат: ми говоримо про зміни поведінки, а не про клінічне лікування ПТСР.
Саме тому ми співпрацюємо з університетськими клініками в Цюриху для наукової валідації нашого підходу.

MC: В Україні потенційно величезна кількість людей потребуватиме підтримки. Чи можуть цифрові сервіси частково компенсувати нестачу психологів?

Так. Але лише якщо ми відмовимося від думки, що кожна людина обов’язково має починати саме з психолога.

Масштаб проблеми в Україні величезний: мільйони людей живуть у стресі, а кількість фахівців обмежена. Один психолог фізично не може допомогти всім.

Тому треба правильно розподіляти ресурси.

Люди, яким потрібна професійна психологічна або клінічна допомога, повинні її отримати.

Але комусь насамперед потрібно відновити сон, почати рухатися, повернути щоденну структуру, соціальні зв’язки та роботу.
Саме тут технології можуть допомогти великій кількості людей, а психологи зможуть приділяти більше уваги тим, хто справді потребує фахової допомоги.

MC: Чому ви вирішили зробити Mind­Guard безкоштовним для українських військових?

Людина, яка захищала свою країну, не повинна отримувати рахунок за власне відновлення.

Ми вже власним коштом підтримали близько 300 сімей ветеранів, але цього замало.

Тому ми хочемо, щоб до цього долучалися й українські роботодавці та допомагали ветеранам і цивільним у своїх командах.

Це не лише соціальна відповідальність, а й економічне питання. Якщо працівник не може нормально спати, почувається ізольованим — це неминуче впливає як на його роботу, так і на бізнес.

Ветерани — це майбутні лідери України.

Свою роботу тут ми почали дуже просто: приїхали, поспілкувалися з людьми, вислухали їх і лише після цього почали створювати продукт разом із місцевими партнерами.

Завантажити застосунок Mind­Guard можна за посиланнями:

• App Store
• Google Play

MC: А якщо ветеран скаже вам: «Мені не потрібна психологічна допомога»?

Я відповім: «Чудово». Я й не пропоную тобі психологічної допомоги. Як ти спиш? Як часто тренуєшся? Скільки разів можеш віджатися? Коли востаннє бачив побратимів?»

Це і є наш підхід.

А потім я замовкну.

Я швейцарський нейронауковець. Я дуже поважаю українських ветеранів, але сам не пережив їхню війну.

Тому поруч із ветераном має бути інший ветеран, який може сказати:
«Я спробував. Почав тренуватися. Став дисциплінованішим. Краще сплю. Спробуй і ти».

Читайте також: Думджобінг: коли щодня хочеш звільнитися, але роками залишаєшся

Наше дослідження показує це дуже чітко: ветерани довіряють ветеранам.

Моє завдання — створити систему навколо цієї довіри.

MC: Що, на вашу думку, суспільство досі не розуміє щодо ПТСР і ветеранів?

По-перше, ПТСР — це не слабкість.

Нервова система, яка пристосувалася до виживання під обстрілами, виконала надзвичайно складне завдання. Проблеми починаються, коли середовище вже змінилося, а нервова система ще не встигла перебудуватися.

По-друге, суспільство часто думає, що найскладніше закінчується, коли людина повертається додому.

Насправді тоді можуть початися зовсім інші труднощі.
Зникає армійське життя. Закінчується реабілітація. Стара ідентичність більше не працює. А близькі можуть чекати, що додому повернеться та сама людина, яка колись пішла на війну.

Наші інтерв’ю показали: саме втрата структури колишнього життя — одна з головних проблем.

І третє — жалість.

Я не люблю цього відчуття.

Українські ветерани — герої. Вони заслуговують на повагу, можливості, роботу, дружбу та освіту. Їм не варто нав’язувати роль пацієнта.

Повага працює. Жалість — ні.

Для бізнесу тут теж є важливий урок. Реінтеграція ветеранів — це не благодійність. Це одна з ключових кадрових задач, які стоятимуть перед Україною.

MC: Чи залишиться людський контакт із психологом незамінним через 5–10 років?

Безумовно. Думаю, роль психологів лише зростатиме.
Технологія може мотивувати, відстежувати прогрес, підбирати вправи та допомагати знаходити потрібні ресурси.

Але психолог робить іншу роботу. Він розуміє контекст, бере на себе відповідальність, вибудовує довіру.

Я бачу майбутнє саме в правильному розподілі ролей: тренування — для багатьох, спільнота — для підтримки й відчуття єдності, клінічні спеціалісти — для тих випадків, коли потрібна професійна допомога.
Для України це особливо важливо, тому що так можна дістатися до людей, які ніколи добровільно не прийдуть на «програму ментального здоров’я».

Читайте також: Що таке професійне вигорання: як розпізнати симптоми небезпечного синдрому

Іноді шлях до відновлення починається з 15 віджимань.

MC: Які події найбільше сформували вас як людину?

Я виріс у маленькому селі біля Альп і досить рано поїхав звідти.
Довго жив у Китаї, Японії, Південно-Східній Азії, Сінгапурі, Лондоні та Оксфорді. Вивчав психологію, філософію, когнітивні науки. Працював в Ama­zon і Google, консультував лідерів у Всесвітньому економічному форумі.

Але мене й сьогодні визначають дві речі.

Перша — вдячність.

Моя освіта стала можливою завдяки стипендії. У мене повірили ще до того, як я чогось досягнув. І я відчуваю, що маю повернути цей борг — не обов’язково грошима, а створюючи можливості для інших.
Тому у 24 роки я заснував ініціативу безкоштовної освіти.

Друга річ — технології.

В Ama­zon мене називали «Детективом Беном», тому що я добре знаходив слабкі місця в системах. У Google я став одним із найуспішніших комерційних менеджерів.

Я навчився оптимізувати системи. Але згодом поставив собі інше питання: а чи варта ця система того, щоб у ній жити?

З часом воно стало для мене важливішим за нагороди.

І зрештою привело мене в Україну.

Я пишаюся тим, що я швейцарець і європеєць. Але я не міг спокійно жити в раю, поки мої брати й сестри борються за свободу на кордоні Європи. І я відчуваю моральний обов’язок підтримувати вас.

MC: Який урок найбільше вплинув на ваш стиль лідерства?

Люди не пам’ятають стратегію. Вони пам’ятають одне речення.
Під тиском ніхто не відкриватиме 50-сторінковий документ зі стратегією. У голові залишається якась одна фраза: рядок із Біблії, афоризм, слова батьків.

Саме вона може визначити поведінку людини, коли лідера немає поруч.

Я зрозумів: лідерство — це мистецтво спрощення.

Чи можеш ти пояснити складну річ так, щоб людина правильно працювала навіть у стресі?

У Mind­Guard ми постійно бачимо це на практиці. Коли ми щось надто ускладнюємо, усе зупиняється. Коли спрощуємо, рухаємося вперед.

MC: Як ви самі підтримуєте свою ментальну стійкість?

Я намагаюся жити так, як ми радимо користувачам Mind­Guard. Інакше весь продукт був би нечесним.

Я багато тренуюся, проводжу час на природі, бігаю в горах. Іноді повністю вимикаю гаджети.

Це важливо й з погляду нейронауки. Сучасні технології постійно стимулюють мозок, а ментальна стійкість і глибока концентрація потребують повільнішого ритму.

Читайте також: Професійне вигорання чи втома: коли не варто поспішати зі звільненням

Для мене гори — ідеальне місце, щоб повернути цей ритм.
Але найскладніше в моїй роботі — не кількість годин. Найважчі — самі розмови.

Ти сидиш навпроти людини, яка втратила друзів, кінцівки, дім, попереднє життя. Розмова закінчується, але ця історія з тобою залишається.

Я дуже емпатична людина, тому робота з ветеранами близька моєму серцю.

Філософія, спорт, природа, відчуття сенсу та найближчі люди допомагають мені осмислювати все це.

MC: А що допомагає вам не втрачати цікавість до життя?

Коли подорожую, я майже завжди спочатку йду в музей або старе місто. Для мене це одна з найкращих баз знань про людство. Тисячі років історії показують, чого люди боялися, у що вірили, чого прагнули.

Я люблю європейську архітектуру, історію й естетику.

Ще з 16 років у мене є одна звичка: я записую речення, які справді змінюють погляд на життя. Не красиві цитати для Insta­gram, а думки, які на мене вплинули.

Назбиралося близько тисячі. 42 найважливіші з них увійшли до моєї першої книги The End of Empti­ness. Її зараз перекладають українською, і я хочу подарувати її нашій ветеранській спільноті.
Поєднання філософії, реальних людських проблем і науки — це те, що справді захоплює мене.

У душі я передусім науковець і трохи ботан.

MC: Якщо люди запам’ятають про вас лише одну річ, що б ви хотіли їм залишити?

Людина може відбудувати себе наново. Буквально.

Мозок змінюється. Поведінка змінюється. Ідентичність змінюється. Життя змінюється. А отже, може змінюватися й країна.

Про це говорить нейронаука, але я також бачив це на власні очі в Україні.

Я зустрічав людей, які пережили неймовірні речі — і все одно жартують, закохуються, тренуються, відкривають бізнеси, виховують дітей, допомагають побратимам і мріють про майбутнє.

Це змінило мене самого.

Якщо хтось запам’ятає про мене одну річ, нехай це буде так: я вірив, що майбутнє можна побудувати, і намагався бути в цьому корисним.
Я пишаюся своєю кар’єрою, до того, як присвятив значну частину себе Україні. Але якщо колись хтось тут скаже: «Цей швейцарець приїхав, вислухав і щиро намагався допомогти», — для мене це буде важливіше за будь-який титул.

Спілкувався Ярослав Голобородько.