«Шукаємо вразливості в росіян, проникаємо й експлуатуємо їх». Історія розвідника ЗСУ, який працює тимлідом в IT-компанії

Наприкінці червня під Сєвєродонецьком передовий підрозділ української армії потрапив до оточення – противник наступав із лівого та правого флангів. Наші почали відступати, і за 10–15 метрів від них вибухнула міна. Усі, хто стояв неподалік місця вибуху, дивом вижили. Але після цього ще кілька годин були без зв’язку під загрозою потрапити в полон або бути вбитими.

У цьому підрозділі був Максим Маковецький – співробітник IT-компанії Bakotech і військовослужбовець ЗСУ. Наразі він служить у складі Сил спеціальних операцій, причому захищає країну вже вдруге: перший раз був 2014 року. Редакція MC.today розповідає, з чого для Максима почалася війна, чим займаються Сили спеціальних операцій і як він не раз опинявся за крок від смерті.

Готувався до війни кілька років

Це моя друга війна. Як і для багатьох українців, для мене військове протистояння з росією розпочалося 2014 року. Після закінчення бойових дій на Донбасі я опинився у резерві Третього полку ССО – Сил спеціальних операцій. Останні три роки був інструктором зі стрільби в аматорському клубі, куди приходили здебільшого цивільні. Моя основна робота в цей час була у компанії Bakotech, де я займаю позицію Team Leader. А всі вихідні я проводив на стрільбищах. Моє життя складалося з двох частин – мирної та навколовоєнної. Подумки я готувався до нової війни. До речі, приблизно 90% тих, хто займався в нашому клубі, потім пішли на фронт. Дехто, на жаль, уже загинув, але більшість воює у різних підрозділах.

Моя сім’я ще до початку повномасштабної війни розуміла, що в разі чого я знову піду на фронт. Усі рідні мене підтримували. Моя кохана дівчина хотіла мобілізуватися разом зі мною до тієї військової частини, де я був резервістом. Але їй не вдалося потрапити до цього підрозділу, і зараз вона допомагає доставляти нам обладнання та форму. Із друзями складніше: є ті, хто ховається від мобілізації, чи ті, хто від початку війни жодного разу не спитав, як я. З ними звів спілкування нанівець.

Поєднувати службу в армії та роботу в компанії Bakotech, на жаль, неможливо: мені як тимліду необхідно заглиблюватися в робочі процеси, моніторити прогрес завдань і відвідувати зустрічі за проєктами. Я звик робити все на 100% і, команду підводити не хотілося. Тому, коли 24 лютого я пішов на війну, компанія та колеги зі свого боку мені всіляко допомагали. Керівник і співробітники департаменту допомогли закінчити робочі проєкти, а також активно включилися у збір допомоги та закрили деякі потреби для армії. Також увесь цей час мені платять повну зарплату.

Не міг спати в лісі через адреналін

Перші дні війни я зустрів під Києвом – ми чекали на висадку противника в бік Василькова. Потім перебралися під Бровари, потім у Чернігівську та Харківську області. За перший місяць війни у ​​нас був такий своєрідний тур усіма гарячими точками України. У травні ми потрапили до Сєвєродонецька та Лисичанська, а зараз перебуваємо в населеному пункті між Слов’янськом і Бахмутом, за кілька кілометрів від лінії бойових дій.

Для мене тягар військового життя досить звичний. До війни я любив подорожувати та жив туризмом, часто забирався в гори та ліси. Тож ймовірність провести ніч у наметі чи спальному мішку для мене не була несподіваною. У лютому-березні, коли ми перебували під Києвом, у Васильківському районі, то п’ять днів спали посеред лісу. Рятувалися теплим одягом, накривалися пончо. Взимку навіть приємніше ночувати на свіжому повітрі – не докучають комарі. Але спати міцно не вдавалося – кров розбурхував адреналін, я боявся заснути і пропустити момент, коли ворог застане зненацька. Звичайно, ми виставляли чергових, щоб ніхто не міг проникнути до нашого табору, але повністю виключити небезпеку нападу було неможливо. Зараз бувають періоди, коли ми не спимо кілька днів, бо підрозділ перекидають з місця на місце.Часто валюсь з ніг, засинаю в сирому окопі, що сам і викопав.

Коли ми знаходимося в тилу і з’являється можливість приготувати щось гаряче, завжди намагаємось посмажити м’ясо або зварити першу, другу страву. Там, де ми живемо зараз, є світло, тож готуємо на електричній плиті. А сухпайки їмо під час тривалих рейдів, коли під рукою лише вода та пальник для розігріву. Іноді взагалі доводиться їсти холодний сухпай, але це, як правило, лише на кілька днів.

Дивом вижив в оточенні

2014 року росіяни хотіли максимально приховати участь у війні, тому вона була менш кривавою, не такою жорстокою, як зараз. 2022 року росія дозволяє собі використовувати важке озброєння, авіацію. Але, з іншого боку, і в нас зараз інша зброя, види зв’язку, рушниці, далекобійна артилерія.

Наш підрозділ займається розвідкою – ми виявляємо ворожу техніку та сили супротивника, виконуємо спеціальні завдання в тилу ворога. Я сказав би, що моя служба дуже схожа на те, чим я займався в IT-компанії: ми шукаємо вразливості у росіян, проникаємо й експлуатуємо їх. Нині на лінії фронту велике скупчення сил противника, тому пройти його важкувато. Через це іноді ми виконуємо піхотні завдання – сидимо в окопах і звідти спостерігаємо за противником. У таких випадках зазвичай або коригуємо артилерію, або як артилеристи працюємо з мінометом.

У перші тижні війни нам доводилося здійснювати довгі піші переходи – у тій же Чернігівській області. Погода постійно мінялася – вночі дуже холодно, а вдень дуже спекотно. Було складно правильно підібрати одяг, а коли проходили приблизно 15–20 км, майже не було сил повернутися назад.

Якось у лісі на відстані 200–300 метрів зустріли ворожий патруль. Почалася перестрілка, але для нас все закінчилося добре. Із ще більшим драматичним розпалом виявилися події у Сєвєродонецьку, коли ми потрапили в оточення, почали відступати і за 10–15 метрів вибухнула міна. Дивом вижили всі, хто стояв неподалік місця вибуху, тільки один хлопець отримав струс мозку.

На той момент не було жодного зв’язку з нашими підрозділами, тому кілька годин нерозуміння виявилися найважчими. Нас могли захопити в полон, вбити. У такі хвилини думаєш тільки про те, щоб якнайшвидше вибратися. Але сказати таке вголос не можна – поруч знаходяться люди, схильні накручувати себе, з низьким моральним духом. Тому можна думати про все, а говорити лише те, що все буде гаразд. На щастя, тоді вдалося вийти на зв’язок зі своїми, ми повідомили координати – нас прикрила артилерія, ми відбили росіян, і ті відступили.

Після війни

Вдома буваю рідко – за період воєнних дій приїжджав лише три рази. Боєць повинен іноді розслаблятися, інакше можна перегоріти і впасти в депресію. Коли був удома, спостерігав за українцями, які дотримуються мирного способу життя. Я вважаю, що це нормально – ходити до ресторанів, кафе. Щоправда, є ті, хто не розуміє, що в нас протистояння з росією і, наприклад, співає пісні російською у громадському місці. Я намагаюся не сприймати таких людей.

Війна змусила мене переосмислити багато речей, зрозуміти, що матеріальні цінності – це не важливо, набагато важливіше честь і совість. Одна з останніх прочитаних книг, яка вплинула на мене, – Підручник рейнджера (Ranger Handbook). Ця книга – посібник для американських рейнджерівпідрозділи глибинної розвідки Армії США. Я порадив би цю книгу всім, хто зараз служить.

Коли війна закінчиться, хочу насамперед прийти в McDonald’s, з’їсти бігтейсті, а потім поїхати на море. Спочатку поїду до Одеси, а потім – до нашого українського Криму.