разработчик – останні статті та новини

13 березня цього року Денис, програміст міжнародної IT-компанії, проходив військове навчання у Львівській області. Цього дня він прокинувся він вибухів, зрозумів, що це ракетна атака, й разом з товаришами вибіг у коридор. Але за хвилину вирішив повернутися в кімнату за телефоном: тільки зробив кілька кроків, як відчув страшний удар. Дениса разом із дверима відкинуло вибуховою хвилею, та він чудом залишився живим. До війни Денис працював Ruby on Rails Developer в IT-компанії Zoolatech. Наразі він стоїть на захисті нашої країни, і це вже вдруге – 2014 року хлопець у складі Нацгвардії воював на Донбасі. Редакція MC.today дізналася в Дениса, як для нього почалася друга війна в житті і що він вважає найважчим у службі. Закрив робочі проєкти та пішов на фронт Денис на службі 24 лютого ми з дружиною прокинулися о 6:30 вдома в Вінниці і, як зазвичай, почали збирати сина в садочок. І тут одночасно в нас задзвонили телефони, батьки приголомшили новиною: «Почалася війна». Я увімкнув телевізор, відразу все зрозумів, і перше, що відчув – це страх за родину. Це вже друга моя війна. 2014 року у складі Нацгвардії я був на «нулі», на самій передовій. Тоді потрапив у другу хвилю мобілізації, був на фронті три ротації по 45 днів. Багато чого навчився – поводитися зі зброєю, вести бій. Коли цього року почалися розмови про повномасштабну війну, я відразу вирішив: знов піду на фронт. Моя дружина теж це знала, але після 24 лютого ще дні чотири сперечалася зі мною і не хотіла виїжджати за кордон, казала: «Тільки поїду – ти одразу у військкомат». Врешті-решт мені вдалося переконати її, та 28 лютого вони із сином поїхали. Кордон переходили пішки через великі черги, йшли майже 20 км з валізами. Я провів їх і повернувся додому. Але одразу у військкомат не пішов. Виявилося, що в моїй компанії Zoolatech тоді не могли працювати 90% людей: більшість колег були з Києва, вони релокувалися або сиділи в підвалах. Я вирішив спочатку допомогти їм закрити проєкти, щоб не втратити клієнтів компанії, а після цього вже йти у військкомат. У результаті я потрапив туди тільки 8 березня. З того часу, як я пішов на фронт, не працював жодної хвилини – у моєму випадку роботу не вдається поєднувати зі службою. Але весь цей час я щомісяця отримую від компанії $2 тис. – стільки платять усім, хто в ЗСУ або у ТрО і має родину. Іншим військовослужбовцям кожен місяць платять по $1 тис. Також Zoolatech закрив мою потребу у двох тепловізорах. Я звернувся до керівництва по допомогу зі збором коштів, а вони сказали, що самі придбають все необхідне для служби. Зараз компанія постійно допомагає фронту та переселенцям з гарячих точок і кожен місяць публікує про це фінансові звіти. Про життя програміста на фронті 13 березня цього року я не забуду ніколи. У мене тільки почалася служба, це був другий чи третій день. Ми із хлопцями тоді проходили навчання в миротворчому центрі у Львівській області. Прокинулися на світанку через глухі далекі вибухи і спочатку подумали, що то наші тренуються на полігоні. Але вибухи ставали все ближчими, і врешті нашу будівлю почало сильно трясти. Ми всі вийшли в коридор – згідно з правилом «двох стін». Я згадав, що забув телефон у кімнаті, і пішов туди. Зробив декілька кроків – і мене разом із дверима відкинуло вибуховою хвилею на декілька метрів. Думаю, мені тоді сильно пощастило, що я залишився живим. Цікаво, що 13 березня – ще й день народження моєї дружини, але цього року я трохи запізнився з привітаннями (сміється). Зараз я служу в 71-й єгерській бригаді, ми знаходимось у Житомирській області – стоїмо на прикритті кордону на випадок наступу з білорусі. Постійно тренуємось, підвищуємо кваліфікацію, ділимось одне з одним бойовими навичками. Коли я тільки потрапив у нашу бригаду, то здивувався: з 200 людей у дивізіоні бойовий досвід мали лише 5–10. Понад 70% хлопців навіть не проходили строкову службу й жодного разу не тримали в руках зброю. Я вирішив взяти на себе ініціативу й допомогти хлопцям – почав проводити мінізаняття для невеликих груп, на яких розповідав про зброю та ділився навичками. Потім керівництво вже спеціально почало ставити мені завдання проводити навчання з особовим складом, і зараз я періодично це роблю. Мені це нагадує менторство в IT-компанії, принцип той самий: найбільш досвідчена людина ділиться знаннями з новачками, допомагає пройти процес «онбордингу», якщо так можна сказати про фронт. Годують як у пансіонаті, іноді відпускають додому Перші три місяці служби я не бачив дружину й сина. Потім вони повернулися з-за кордону і почали приїжджати до мене. Наша перша зустріч була дуже емоційною та навіть трохи сумбурною. Ми довго обіймалися, а потім поїхали пити каву. Зараз рідні раз на декілька тижнів приїжджають до мене на вихідні. Раніше додому нас не відпускали, але зараз ситуація змінилася: можна поїхати додому на п'ять днів, плюс дві доби дають на дорогу. Денис із родиною до війни Моя дружина та батьки часто цікавляться, як ми тут живемо в плані побуту, хвилюються, що нам чогось не вистачає. Але я їх заспокоюю – годують нас так, ніби ми відпочиваємо в пансіонаті, а не знаходимось на війні. Часто їжу приносять цивільні, волонтери – запікають курку, готують м’ясо. Якщо порівняти з 2014 роком, можна впевнено сказати, що зараз стало набагато краще з їжею. Було, правда, й таке що, в період передислокації давали сухпайки – в основному угорські та польські. Туди входили звичайні консерви, галети, каші. На жаль, ніяких крутих натовських, таких, що самі розігріваються, пайків я не бачив, а було б дуже цікаво. Що війна змінила в житті Якщо подивитися на мої фото чотири місяці тому й зараз, то важко повірити, що на них одна й та сама людина. Я відпустив бороду та волосся, став таким бруталом-вікінгом. Коли я був на фронті у 2014 році, то теж переставав голитися: на вулиці та з холодною водою це не дуже зручно робити. Тому зараз на початку служби я відразу сказав: «Не буду голитися й стригтися, поки не повернусь додому». Але війна триває вже доволі довгий час, кінця їй не видно, і я вже почав трохи махлювати – іноді стригу бороду. Денис із родиною на службі Головне, що змінила війна в моєму житті – це стосунки з дружиною. До лютого в нас була якась криза, а зараз все налагодилося, і вона каже: «Я ніби закохуюсь у тебе знов». Взагалі, найважче від усього мені дається навіть не сама війна, а розлука з дружиною та сином – те, що я не можу бачити його розвиток і брати участь у вихованні дитини. Також важко усвідомлювати, що після повернення додому нашій родині доведеться заново вчитися жити разом, бо зараз сином займається виключно дружина, і всі вже звикли до цього. Дуже змінилося моє ставлення до багатьох людей. Я вважаю, що українці під час війни мають право продовжувати нормальне життя, але точно не хизуватися цим у соцмережах. Іноді відкриваю Facebook і бачу, як дехто зі знайомих поїхав на море, а дехто – навіть з чоловіками за кордон. Це викликає огиду. Водночас друзі, які багато років живуть за кордоном, викладають історії про війну та підтримують Україну. Звісно, нам усім хочеться, щоб війна закінчилася завтра, але я думаю, що це буде не раніше наступного літа. Треба ще протриматися, і тоді ми всі ще точно поїдемо на море. Я після війни візьму дружину із сином і на місяць полечу в Домінікану. А потім повернуся в Україну, додому, у свою IT-компанію – почну працювати й відбудовувати нове життя.