Іван Шкурлатович народився у невеликому містечку Ходорів у Львівській області. Він з дитинства любив природу – разом із батьком маленький Ваня гуляв місцевими лісами і часто мріяв про гори – від Ходорова до Карпат майже 70 км, і Іванові це здавалося неймовірно довгою відстанню.
Батько був мисливцем і, хоч як це парадоксально звучить, навчив сина любити і берегти дику природу. Іван ріс і дивився, як швидко її знищує людина – по дурості чи жадібності. Вже дорослим він став волонтером WWF в Україні та нині рятує українські річки.
Редакція MC.today розповідає, чому водні артерії України опинилися у критичному становищі, чим це може обернутися для нашої країни (спойлер: нічого хорошого ні для мешканців міст, ні для мешканців сіл) та як справжні супергерої рятують нас від посухи.
Іван Шкурлатович згадує, що природу цінував завжди – це прищепили йому в сім’ї. Його мама вирощувала квіти, фрукти та овочі та з дитинства вчила повазі до землі, яка годує людей. Батько полював і брав сина із собою – вони багато часу проводили у заповіднику «Діброва». Іван згадує, що саме батько навчив його поважати та берегти дику природу та закони, за якими вона існує. Разом вони збирали лісові гриби та ягоди, проводили багато часу на свіжому повітрі.
Іван Шкурлатович
Вже дорослим Іван переїхав до Києва. Його засмучував сміття та сумне становище багатьох місцевих лісів та парків. Одного разу він натрапив у соціальних мережах на один із заходів Світового фонду природи (World Wide Fund for Nature, WWF). Вони збирали волонтерів, щоби влаштувати «суботник» у Голосіївському лісі. Іван пішов, познайомився з активістами і втягнувся – незабаром вступив до їхніх лав.
Проект, над яким зараз працює WWF та Іван у тому числі, називається «Вільні річки» . WWF вивчає стан гребель на карпатських річках у Чернівецькій та Івано-Франківській областях. У 19-му та 20-му століттях цими річками сплавляли деревину для продажу. У гірських річок зазвичай бурхлива і активна течія, там багато каміння і мало води, тому лісоруби будували так звані кляузи. Це такі шлюзи з дерева, якими і переправляли вантажі. Вони можуть бути досить великими – 15 метрів заввишки і стільки ж завширшки.
У ті роки через будівництво кляуз сильно змінилося протягом рік. Воно стало повільніше, води поменшало. Це одразу вплинуло на місцеву рибу: вона не могла йти на нерест і в цих річках сильно зменшилася популяція, наприклад, дунайського лосося, який пізніше потрапив до Червоної книги України. Далі пішла ланцюгова реакція – якщо немає риби, то немає і тварин, які її їдять, тих же видр чи ведмедів.
Пізніше кляузи перестали використовувати – деревину возили іншими способами. Величезні споруди залишилися нічиїми: вони заросли травою, замулилися і подекуди остаточно заблокували перебіг річок. Ті почали поступово перетворюватися на болота.
Щоб відновити течію річок та повернути в них життя, волонтери вирішили знайти нікому не потрібні кляузи та інші перепони та знести їх. Але це не так легко – таких гребель на річці багато, часто вони практично саморобні. Багато хто з них не позначений на жодних картах, тому шукати кляузи та вивчати їх стан довелося «вручну».
Зробити це зголосився Іван. З липня до вересня він постійно ходив у кількаденні походи вздовж приток річок Білий та Чорний Черемош.
Зазвичай місця, де стоять перепони, дикі. Я доїжджав громадським транспортом до найближчого населеного пункту, брав рюкзак і намет і йшов. Було нелегко, бо часто треба було йти крізь ліс, часто територією заповідника. Це дикі місця, де далеко не скрізь є стежки та доріжки, біля річки – слизьке каміння. Доводилося навіть переходити через гірські хребти – бо іншого шляху не було. Я перейшов навіть через Піньє – найбільший хребет Гринівських гір. Місцями доводилося буквально дертися вгору», – розповідає Іван.
На маршруті волонтера було близько 15 вже відомих кляуз . Але за фактом він знайшов більше – фахівці аналізували річки та розуміли, що в деяких місцях також можуть бути якісь перепони. Тоді волонтер просто ходив у тому районі та шукав їх – так вдалося знайти ще близько 10 різних перешкод. В основному вони менші за кляузи, наприклад, просто купа зрубаного лісу.
Наступним кроком у проекті мало стати прибирання кляуз і відновлення природної течії річок. Але не встигли навіть розпочати – карантинні обмеження вимушено поставили проект на Черемоші на паузу.
Проблема з малими річками існує не лише у Карпатах. Найзнаменитіша з малих річок Києва – це, мабуть, права притока Дніпра річка Либідь. За основною версією, свою романтичну назву вона отримала від імені сестри трьох фундаторів Києва – Кия, Щека та Хорива.
«Либідь тече у Києві давно – ще за часів Київської Русі, у 14-му столітті, вона була південним кордоном міста. Десь водночас на річці почали з’являтися перші греблі, млини, системи зрошення полів», – розповідає у своїй книзі «Енциклопедія київських рік» Кирило Степанець.
Довгі роки Либідь була повноводною та великою річкою – її ширина на окремих ділянках сягала 50 метрів.
У 18-му столітті на річці з’являються не тільки млини, а й великі підприємства – наприклад, у гирлі збудували цілий цегельний завод. І тоді річка стала «незручною» для міста і вперше почали говорити про те, що її треба змінити. Спершу змістили русло річки – для будівництва київського вокзалу. А потім взагалі вирішили перетворити на канаву і «закрити» в бетон.
Фото: Facebook-спільнота «Клуб корінного киянина»
Далі ситуація лише погіршилася: 1902 року паралельно руслу річки проклали так званий Старолибідський напірний фекальний колектор. У 1930-ті роки до нього приєднали ще й Новолибідський самопливний колектор. Таке сусідство з річкою призводить до того, що під час паводків зливова вода поєднується з фекаліями через погану герметичність люків каналізації, які до того ж постійно крадуть.
Крім цього, більшість берегів річки забудовано промисловими підприємствами, які постійно зливають у річку брудну воду. Майже вся Либідь сьогодні – це брудний струмок. Зникла не лише річка, а й кілька озер у її басейні – Паньківське біля Ботсада (пересохло), Кадетський гай біля Кадетського корпусу (засипано), Видубицьке (поглинене під час створення київського водосховища).
Ще 1990 року річку Либідь визнали найбруднішою в Європі. У ній перевищено всі норми вмісту нафтопродуктів, величезну концентрацію кишкової палички та сальмонел.
Через постійні втручання людини Либідь повністю втратила здатність до самоочищення. Штучно річку за історію незалежної України чистили лише один раз. Тоді із підземної частини в районі Саперно-Слобідської вулиці (колектор ПБС) вивезли 850 тонн сміття.
Я живу в Києві лише рік і мало знаю про місцеві річки. Тому вирішила поїхати подивитися на власні очі – чи справді легендарна Либідь у такому жалюгідному стані.
Виходжу з метро в районі вокзалу і намагаюся відшукати річку – по карті вона знаходиться поряд. Досить швидко стає зрозуміло, що знайти вихід до Либеді – завдання із зірочкою. Навколо річки налаштували якихось халабуд, кіосків, незрозумілих будиночків із фанери та огорож.
Знайти відкритий спуск до річки вдається майже через два кілометри – в районі вулиці Гайдара. Нічого хорошого біля річки не знаходжу. По-перше, запах. Колись повноводна річка, яка забезпечувала півміста, пахне як каналізаційна канава. Від вони виїдає очі, на бетонних берегах і схилах поряд з річкою гори сміття, які хочеться побачити.
Гори сміття на берегах Либеді
Здавалося б, яка справа до маленької річки, якщо воду Київ бере з Дніпра та Десни? Справа в тому, що вся вода з Либеді без жодної очистки потрапляє прямо в Дніпро. Влітку кияни купаються в цьому на пляжах, забруднена вода цілий рік тече з кранів. Сальмонели, кишкові палички, шкідливі домішки – все тече за течією донизу, цю воду п’ють мешканці всіх міст, що стоять на Дніпрі.
«Найбільші річкові проблеми України – це якраз проблеми великих річок. Через греблі, водосховищ та інші втручання людини навіть величезна річка Дніпро перетворюється, по суті, на каскад озер», – розповідає Ольга Денищик із WWF . – Вона не тече і не самоочищається, а отже, вода в ній дедалі гірша».
У WWF наводять простий приклад – за останній десяток років Дніпро, як і інші великі річки, почало цвісти. Влітку вода покривається дрібними зеленими водоростями і починає погано пахнути. Причина цього – не глобальне потепління, а пральні порошки з фосфатами. Потрапляючи у воду, вони активують розвиток синьо-зелених бактерій, через які вода і починає цвісти. Забирати фосфати з води – завдання очисних споруд. Але в частині сіл та селищ таких немає в принципі, а міські просто не розраховані на таку кількість цих речовин – коли їх будували, пральні машини були дуже рідкісними.
Фото: Віталій Носач, «РБК-Україна»
Ніхто не скасовував і банальні стоки – промислові та побутові. Кишкова паличка та інші небезпечні бактерії на пляжах Києва та всієї країни стали вже звичними.
Це лише кілька проблем водних артерій України. Але насправді їх набагато більше та основне – те, що вони зникають. В Україні за кілька десятків років розорали та осушили близько 10 тис. маленьких річок та боліт.
Землі, де вони перебували, селяни використовують із вирощування різних агрокультур. Але коли болота навчилися осушувати, ніхто ще не знав, що вони по суті є водосховищами і зволожують землі навколо.
Як з’ясували фахівці, одне болото тримає вологість ґрунту в радіусі 6 км, те саме з річками. Поки є болото чи струмок, довкола більш-менш волога територія. Коли болото чи річка зникає, земля стає сухішою. І виникає посуха.
В результаті не тільки гинуть посіви та страждає врожай. Осушення боліт призводить до страшних лісових пожеж. За прикладами далеко ходити не треба – навесні 2020 року, напередодні 34-ї річниці з дня трагедії на ЧАЕС, у зоні відчуження вирувала найбільша в історії пожежа. Зміг від палаючих лісів дійшов навіть до Києва і призвів до справжньої паніки.
Це далеко не єдина схожа історія, просто одна з найпомітніших. Раніше в нашій країні не реєстрували торфовища, які самозайнялися. Але з 2002 року ця проблема з’явилася і стає дедалі масштабнішою. Горять торфовища, які осушили люди.
Нині на території України, у заповідниках та національних парках, залишилося близько 70 тис. га боліт (це менше площі Києва). Це дуже мало – тому що за останні кілька десятків років вигоріло трохи менше: 50 тис. га. Це території, які вигоріли та їх не можна використовувати ні для чого. Це мертва зона.
Ще один проект WWF в Україні стосується якраз відновлення боліт. Він лише стартував – як виявилось, рятувати українські болота заважають не лише промислові підприємства, а й місцеві жителі.
Одне із боліт, які сподівається відновити фонд, знаходиться у Карпатах, це болота Ґорґан-Глуханя. Спочатку у горах було багато невеликих торфових боліт. Для гірської місцевості це природний захист від паводків – болото збирає воду і не пропускає її далі. Вирубування лісів та осушення боліт призвели до потужних паводків, які ми щороку бачимо у Карпатах. Вода зносить цілі села, бо ніде не затримується.
Навіть у невеликому болоті води більше, ніж в озері – ботаніки в липні зібрали на одному з боліт мох і, за їхніми словами, він досі вологий. Просто уявіть собі кількість води.
Болота Глухані
Вже дуже давно у селах люди робили все, щоб вода швидше «пішла», а вони могли щось збудувати чи посадити. Ніколи болото не сприймалося як джерело води. І тепер фонду доводиться все пояснювати місцевим, але це не так уже й легко.
«Коли ми розповідали місцевим, що болото висохне, а потім дощова вода змиє їхні будинки, то один чоловік відповів: супер, ми тут рибники збудуємо і рибу вирощуватимемо. Люди, які там мешкають, вважають, що це їх. Скільки будинків, стільки та господарів», – розповідає Ольга.
Вона пояснює, що завдання проекту – не ускладнювати людям життя, а навпаки, захистити їх від посухи та паводків. Але селян не так просто переконати, коли останні 300 років вони звикли думати по-іншому.
«На слово “заповідник” усі реагують погано. Зараз думаємо, як з ними торгуватимемося. Можливо, збудуємо їм дорогу. Завжди має бути якийсь обмін», – додає Ольга.
Яна Закутня, гастроентеролог, сімейний лікар центрів здоров’я R+ розповідає, що вода людині потрібна насамперед для заповнення рідинного середовища організму. Без води кров стає в’язкішою, втрачає пружність шкіра, суглоби, хрящі і зв’язки стають більш крихкими.
На думку лікарів, у середньому дорослій людині треба випити 1,5 літра чистої мінералізованої води на день. Фільтрована за технологією зворотного осмосу вода для цього не підходить – в ній мінералів немає, вона швидше, навпаки, вимиває залишки. Тому питна вода має бути або спочатку з мінералами, або їх можуть додати пізніше штучно.
Вода, яка протікає в Україні з-під крана, хлорується. Тому перш ніж її пити, їй треба як мінімум дати відстоятися. Але навіть це нічого не гарантує – через старі труби у воду можуть потрапляти дрібні частинки буквально чого завгодно. Причому захистити від цього не може навіть нова сантехніка в будинку чи квартирі – до цього вода все одно йде старими, часто безнадійно застарілими трубами.
Середні показники аналізів води у Києві, проведені за останні кілька років, сайт ecosoft.ua
Якщо пити таку воду або тим більше наковтатися брудної води на пляжі – можна підхопити будь-що, починаючи від кишкових інфекцій до гепатиту А. Вода, в якій є відходи життєдіяльності хворої людини, стає теж дуже заразною. Кишкові палички, сальмонели та інші організми у воді загрожують гострими кишковими інфекціями, наприклад, ентеровірусом, ротавірусом. А чистих пляжів в Україні дедалі менше – торік на всіх пляжах Одеси знайшли кишкову паличку.
Для початку трохи теорії та природознавства. «Будь-яка суша, у тому числі й Україна, поділена на басейни річок. Річки завжди наповнювалися однаково: після дощу вода маленькими струмками стікала в струмки більше, потім у маленькі річки, звідти у великі річки, звідти в моря, а потім в океан. Окрім цього, вода «зберігається» у болотах – вони акумулюють велику кількість води у землі та таким чином зволожують землю навколо», – розповідає Ольга.
Всі ці процеси завжди були досить повільними, але зараз рух прискорився. Вода набагато швидше йде в океан, а там вона стає солоною – її вже не можна пити, не можна обробляти їй поля.
Сталося це багато в чому через хаотичну діяльність людини. Багато дрібні річки та болота осушили, щоб зробити на цих місцях поля та сільські угіддя. Найбільші річки забудували греблями, кляузами.
«Як вода рухається у природі? Весною через танення льоду вода розливалася і затоплювала заплаву річки, в річку стікалися менші струмки. З заплави вода йшла до підземних вод. Нині річки випрямили, забудували. Тепер це канали та каскад ставків, природні процеси просто не можуть відбуватися правильно», – розповідає Ольга.
Фахівці з’ясували, що на всій земній кулі була однакова кількість води ще з часів динозаврів. Грубо кажучи, у всіх нас є одна склянка. І зараз у цій склянці стає все менше води, яка підходить для пиття та поливу рослин.
За оцінками фахівців, зараз вся доступна питна вода у світі за обсягом дорівнює п’яти озерам Байкал. Не так вже й багато на 7,5 млрд населення.
Першими нестачу води відчувають села, де люди найчастіше добувають воду з колодязів. Батько головного редактора MC.today Володимир Миколайович, полковник у запасі, кілька років тому вирішив повернутися з Києва до рідного села. Воно стоїть просто на березі досить великої річки Рось, неподалік Богуслава.
Річка Рось неподалік Богуслава
Кілька років тому в колодязях односельців Володимира Миколайовича зникла вода. Пенсіонер згадує, що її рівень повільно знижувався, але близько п’яти років тому процес прискорився.
«Мій будинок стоїть на рівні восьми-дев’яти метрів над річкою. У мене поки що є метра півтора води у колодязі, хоча раніше було більше чотирьох. Але це ще нічого: ліворуч-право два кілометри – у сусідів вода зникла зовсім. Була криниця, все життя користувалися – батьки, діти, онуки. І ось воно дрібніше, дрібніше, дрібніше, потім раз – і один пісок», – розповідає Володимир.
Пенсіонер згадує, що в його дитинстві Рось була значно бурхливішою річкою. У селі та його околицях від неї відходило чимало струмків, які якраз живили підземні води. Щовесни лід на річці танув і собою очищав стоки цих струмків у річку. Нині такого не відбувається, струмки йдуть під землю і річка меліє.
У селі кілька сотень років стоїть великий ставок, який у подарунок місцевій князівні Лопухіній викопав фаворит імператриці граф Романовський. Поруч із ним був березовий гай – у дитинстві Володимира все село взимку каталося на ставці на ковзанах.
«У мене є фотографії в цьому гаю, ставка, де дідусь і бабуся ще молоді. Це у 20-х роках, сто років тому. Там же мої батьки фотографувалися, і я теж – зовсім не змінювалося нічого. А зараз ставок подрібнів, його оточили дерева, майже нічого й не лишилося», – розповідає Володимир.
Фото 1960 року. Вчительки співу та російської мови та літератури Володимира Миколайовича
На думку пенсіонера, вода йде через заростання дрібніших струмочків, та й самої річки Рось. Він згадує, що раніше річка мала потужну течію, яка просто зносила всі перешкоди – наприклад, очерети, які зараз густо ростуть по берегах.
Через все це в річці поменшало риби. Ті, що залишилися, теж живеться не просто. Володимир Миколайович упевнений: річ у хімікатах, які використовують для збільшення врожаю.
«Багато хто використовує заборонені і з фосфором, щоб кукурудза швидше росла чи соя… Дощ пройшов – і, оскільки перед річкою немає жодних загороджувальних пагорбів, вся вода, з усіма речовинами тече в річку. Двічі цього року взагалі повністю змивало ґрунт разом із посівами у річку. Після цього все дно срібне із-за туш риб. Далі Білоцерківський шинний завод кілька разів на рік скидання робить, причому страшні. Вся риба вгору черевом пливе, і срібне дно, і по верху плаває», – розповідає пенсіонер.
Залишившись без води, селяни викручуються хто як може. Один із найпопулярніших варіантів – пробурити нову свердловину до наступного шару підземних вод. Коштує цього недешево – найдрібніші свердловини коштують $500. Для багатьох сільських жителів це є великі гроші.
«А що робити, якщо води нема? Якийсь час можуть у сусідів попросити, а потім якось викручуються. Хтось свиню продасть, хтось ще щось», – розповідає Володимир Миколайович.
Наприкінці 2020 року WWF підготував звіт “Жива планета” про стан природних ресурсів Землі. Спойлер: у ньому нічого хорошого.
За останні 50 років людство швидко розвивалося. Все це значною мірою добре вплинуло на якість життя людей, але дорого коштувало природі. За даними вчених, ще з 1970 року люди використовують ресурси планети швидше, ніж вони встигають відновлюватись.
Це стосується використання води. Буквально за 100 років кількість води, яку використовують люди, зросла вдвічі швидше за чисельність населення. І ось прісної води, яка потрібна для пиття та обробки сільськогосподарських земель, стає дедалі менше.
Загроза виглядає далекою, але вона ближча, ніж здається – вже зараз, 2020 року, 17 країн перебувають у кризі. Вони живе 1,7 млрд людина – а це чверть населення Землі. 2,9 млрд людей (а це майже половина населення планети!) живуть у країнах, у яких води недостатньо для всіх потреб мешканців.
2017 року в індійському місті Ченнаї закінчилася вода. У ньому живе 9 млн осіб – це більше, ніж населення Києва. У величезному мегаполісі закрилися кафе та ресторани, без достатнього водопостачання опинилися лікарні, по всьому місту довелося вимкнути кондиціонери. І це в Індії, де температура піднімається до 50 градусів. Згадайте, коли востаннє у вашому будинку чи квартирі відключали воду, і уявіть, що її немає по всьому місту.
Воду у такі місця намагаються підвозити цистернами чи добувати з-під землі, але цього замало. До місць підвезення води вишиковуються величезні черги, люди годинами чекають під палючим сонцем, але води не вистачає. В умовах дефіциту за чисту воду у посушливих регіонах буквально готові вбивати.
Черга по воду, фото GETTY IMAGES
Історія Ченнаї може незабаром стати історією будь-якого великого мегаполісу.
Проекти на кшталт «Вільних рік» – перший крок до відновлення великих рік. За словами Ольги, щоб виконувати свої функції, будь-яка річка має текти. Будь-які перешкоди перетворюють річку на озеро і що більше їх, то більше річка починає нагадувати кілька акваріумів. Ці акваріуми потрібно чистити, природа не може доглядати їх сама, це повинна робити людина.
Працювати з великими річками на кшталт Дніпра у WWF поки що не готові. Вони теж у жалюгідному стані, але дніпровські греблі та ГЕС живлять електрикою міста. Просто знести їх, як сторічні кляузи, не можна.
«Зате можна розпочати з дрібних та середніх річок. Починаючи цю епопею ми намагалися знайти місце з мінімальними ризиками, де можна без шкоди демонтувати шматок старої греблі. Білий та Чорний Черемош перебувають під охороною держави, це гідрологічні заказники», – розповідає Ольга.
За проектом «Вільні річки» вже встигли знести три греблі у Верховинському парку. Звільнені річки вже почали відновлюватися – в них пішла на нерест форель, далі активісти чекають на появу червонокнижного дунайського лосося. Згодом туди, швидше за все, повернуться видри, а за ними – і ведмеді. Природа сама відновлює свої артерії, треба їй лише трохи допомогти.
Для цього треба просто трохи змінити спосіб життя – на більш екологічний:
Більше порад тим, хто хоче жити більш екологічно, можна знайти у чек-листі від WWF.
Допомогти природі справді можуть усі: і сільський фермер, і маркетолог у столиці, і чиновник. Якщо, звісно, їм не байдуже.
При виході на ринки інших країн виробник кормів для тварин Kormotech враховує не лише менталітет,…
Генеральний директор американського ритейлера Walmart Даг МакМіллон – один із небагатьох топменеджерів, який пройшов шлях…
Свого часу Мітчелл Керр був успішним тренером. За трирічну карʼєру йому вдалося здобути 87 перемог,…
Як за два роки побудувати БФ з нуля та надіслати більше 207 тонн допомоги для…
Військовозобовʼязані українці зі статусом «обмежено придатний» мають повторно пройти ВЛК. А потім придатні будуть розділені…
Співвласник українського виробника кормів для домашніх тварин Kormotech Ростислав Вовк розповів про одне з найбільш…